Розкажіть свою правду і шукайте її в інших

У ліричній і несподівано дотепній промові на важкі теми, як-от виснажені стосунки і смерть близької людини, Елізабет Лессер описує процес загоєння, коли вона відклала гордість і оборону, щоб оголити душу і говорити правду. "Не треба чекати життєво небезпечної ситуації, щоб очистити взаємини, які важливі для вас", каже вона. "Станьте новим видом відповідача... тим, хто сміливо ступає перший крок до іншої людини".

Як багато з нас,

я мала декілька професій у своєму житті,

незважаючи на те, що вони були різні,

моя перша професія заклала фундамент для
всіх інших.

Я була домашньою акушеркою
протягом 20-ти років.

Народження дітей навчило мене
цінним і іноді несподіваним речам,

наприклад, заводити машину
о другій годині ночі,

у десять градусів морозу.

(Сміх)

Або як привести до тями батька,
який побачив кров і втратив свідомість.

(Сміх)

Чи як обрізати пуповину так,

щоб зробити красивий пупок.

Але це не те, що близьке мені
чи супроводжувало мене,

коли я закінчила займатися акушерством і
взялась за інші професії.

Зі мною була віра в принципи,

що кожен із нас приходить в цей світ з
унікальною цінністю.

Дивлячись на обличчя
новонародженого,

я вловила погляд гідності,

сенс запеклої особистості,

ту унікальну іскорку.

Я використовую слово "душа",
щоб описати цю іскорку,

тому що це єдине англійське слово, близьке
до найменування того,

що кожна дитина приносить в кімнату.

Кожен новонароджений - унікальний
як сніжинка,

незрівнянна суміш біології,

походження і таємничості.

Потім ця дитина виростає

і для того, щоб вписатися в сім'ю,

відповідати культурі,

спільноті, статі,

малюк починає покривати свою душу,

шар за шаром.

Ми народжуємося таким чином,

але ...

(Сміх)

Коли ми ростемо, з нами трапляється
багато речей,

які роблять нас...

хочуть заховати нашу душевну
ексцентричність і справжність.

Ми все це робили.

Кожен у цьому залі в минулому був дитиною

(Сміх)

з характерним правом з народження.

Але в дорослому віці ми проводимо так багато
часу не в своїй шкірі,

ніби в нас розлад - брак
справжності.

Але не в тих дітей-

у них ще ні.

Їхніми повідомленнями до мене були:

розкрий свою душу

і шукай ту душевну іскру

в усіх інших.

І так триває досі.

Ось що я дізналася від породіль.

Їхні повідомлення були про те, як
залишатися відкритими,

навіть коли боляче.

Шийка матки зазвичай
виглядає таким чином.

Це тугий щільний м'яз

біля основи матки.

І під час пологів він повинен
розтягуватися з маленького

до величезного.

Ауч!

Якщо ви боретеся з цим болем,

ви просто створюєте більший біль

і блокуєте те, що хоче народитися.

Я ніколи не забуду диво,
яке стається,

коли жінка перестає чинити опір болю

і відкривається.

Це виглядає так, ніби сили всесвіту
звертають на неї увагу

і присилають хвилю допомоги.

Я ніколи не забуду те повідомлення,

і тепер, коли важкі чи болючі речі
трапляються зі мною

в житті чи на роботі,

звичайно, спочатку я пручаюся їм,

але тоді я згадую,що я дізналася від
матерів:

відкрийся.

Стань допитливою.

Запитую в болю, що він приніс мені.

Щось нове хоче народитися.

У мене був ще один великий
душевний урок,

і ще дещо, що я дізналася від Альберта
Ейнштейна.

Він ніколи не був на пологах, але-

(Сміх)

Це був урок про час.

У кінці свого життя Альберт Ейнштейн
дійшов висновку,

що наше нормальне життя мов
"білок у колесі" -

це ілюзія.

Ми бігаємо по колу,
швидше і швидше,

намагаємося кудись дістатися.

І при цьому

під поверхнею часу існує зовсім
інший вимір,

де минуле, теперішнє і майбутнє
зливаються

і настає глибокий час.

І не треба нікуди квапитися.

Альберт Ейнштейн назвав цей стан,
цей вимір -

"тільки буття".

Він сказав, що коли пережив це відчуття,

то пізнав, що таке священний трепет.

Коли я приймала на світ немовля,

то мусила вийти з білчиного колеса.

Інколи мені доводилося сидіти цілими днями
і багато годин поспіль

просто дихати з батьками;

просто бути.

Я теж отримала велику дозу
священного трепету.

Ось які три уроки я засвоїла з акушерства.

Перший: відкрийте свою душу.

Другий: коли стає важко чи боляче,
намагайтеся бути відкритими.

І третє: час від часу покидайте
"білчине колесо"

й переходьте у глибокий час.

Ці уроки служили мені протягом
усього життя,

вони дійсно служили мені останнім
часом,

коли я отримала найважливішу
роботу у своєму житті.

Два роки тому моя сестра
вийшла з ремісії

рідкісного раку крові,

і вилікувати її могла тільки пересадка
кісткового мозку.

Попри все ми знайшли підхожого
для неї донора,

яким виявилась я.

У нашій сім'ї - четверо дівчат,

і коли мої сестри дізналися, що я - ідеальна
пара для моєї сестри,

їхня реакція була така: "Дійсно? Ти?"

(Сміх)

"Ідеальна пара для неї?"

Що досить типово для братів і сестер.

У родинному колі є багато речей.

Там є і любов, і дружба, і захист.

Та, водночас, і заздрість,

і конкуренція,

і напад.

У братерстві й сестринстві -
ось де ми починаємо класти перші шари,

які покриють нашу душу.

Дізнавшись, що я можу бути донором для
моєї сестри,

я взялася за дослідження.

І з'ясувала, що

принципи трансплантації досить прості.

Ви знищуєте весь кістковий мозок
у хворого на рак

масивними дозами хіміотерапії,

а потім замінюєте цей мозок

мільйоном здорових мозкових клітин донора.

І потім робите все, що можете,

щоб упевнитись, що ці нові клітини
прижилися в пацієнта.

Я також дізналася, що пересадка
кісткового мозку небезпечна.

Якщо моя сестра переживе майже
смертельну хіміотерапію,

вона все рівно стикнеться з іншими
проблемами.

Мої клітини

можуть напасти на її тіло.

І її тіло може відторгнути мої клітини.

Це називають відмовою або нападом -

і те, і те її вб'є.

Відторгнення. Напад.

Ці слова знайомо звучать

у контексті братів і сестер.

У нас з сестрою довга історія любові,

але ми вже пережили довгу історію
відторгнення і нападу,

від незначних непорозумінь до
більших зрад.

У нас не було таких
стосунків,

де б ми розмовляли про
глибоку матерію;

але так як і люди, які перебувають
в різних стосунках,

ми не наважувалися розповісти правду,

показати наші рани,

визнати свою провину.

Та коли я дізналася про небезпеки
відторгнення і нападу,

я подумала, що час усе змінити.

А що, якби ми залишили кістковий мозок
лікарям,

а самі зробили те, що пізніше назвали
"трансплантацією душі?"

Що, якби ми постали перед болем, який
причинили одна одній,

і замість відторгнення і нападу

змогли б вислухати одна одну?

Змогли б вибачити?

Змогли б поєднатися?

Може, це навчило би клітини
робити те ж саме?

Щоб умовити свою скептичну сестру,
я звернулася до священного тексту моїх батьків:

журналу "Нью-Йоркер".

(Сміх)

Я відіслала їй комікс із цих сторінок

як пояснення, чому ми повинні
піти до психотерапевта,

перед тим, як зібрати й пересадити мій
кістковий мозок в її тіло.

Ось так.

"Я ніколи не пробачила йому те, що придумала
в своїй голові".

(Сміх)

Я сказала своїй сестрі, що

ми, ймовірно, поводилися так само,

кружляючи навколо вигаданих історій в наших
головах, які роз'єднували нас.

Я розповіла їй, що після пересадки

вся кров, що тектиме в її жилах,

буде моєю кров'ю,

зробленою з клітин мого кісткового мозку,

і що всередині ядра кожної з цих клітин

буде повний набір мого ДНК.

"Я плаватиму в тобі до кінця твого життя",

сказала я моїй трохи нажаханій сестрі.

(Сміх)

"Думаю, нам краще очистити
наші стосунки".

Критичний стан здоров'я змушує людей
робити всякі ризиковані речі,

як-от покинути роботу або ж стрибнути
з парашутом,

а у випадку з моєю сестрою -

сказати "так" декільком
сеансам психотерапії,

протягом яких ми дісталися
аж до кісткового мозку.

Ми переглянули і випустили сотні історій

і припущень одна про одну,

і провини, і сором,

поки залишилось тільки одне - любов.

Люди казали, що я відважна, бо пройшла
відбір кісткового мозку,

та я так не думаю.

Хоробрим кроком для мене

був інший вид відбору і пересадки -

"пересадка душі",

емоційна оголеність з іншою
людиною,

коли відкладаєш убік гордість і оборону,

піднімаєш шари

і обмінюєшся з іншою людиною
своєю вразливою душею.

Я пригадала ті акушерські уроки:

відкрити свою душу.

Відкритись тому, що страшне й болюче.

Шукати священний трепет.

Тут я після відбору клітин кісткового
мозку.

Це ще називають "збиранням урожаю",

так, ніби це якась подія на ідилічній
фермі за столом.

(Сміх)

Можу запевнити вас, що це не так.

А тут - моя хоробра сестра,

яка отримує мої клітини.

Після пересадки ми почали проводити
більше часу разом.

Ми немовби знову стали
маленькими дівчатками.

Минуле і майбутнє з'єдналися.

Ми увійшли в глибокий час.

Я залишила "білчине колесо"
роботи і життя,

щоб приєднатися до моєї сестри

на цьому самотньому острові

хвороби і зцілення.

Ми проводили місяці разом -

в ізольованому блоці,

в лікарні і в її будинку.

Наше суспільство, яке мчить уперед,

не підтримує і не надає
значення такій роботі.

Ми сприймаємо це, як порушення реального життя
і важливої роботи.

Ми турбуємося про емоційний стан і
фінансові витрати -

і - так! - це фінансові витрати.

Але мені за це заплатили валютою,

про яку наша культура, схоже,
зовсім забула.

Мені заплатили любов'ю.

Мені заплатила душею.

Я отримала взамін свою сестру.

Сестра сказала, що рік після пересадки
був найкращим у її житті,

що прозвучало дивно.

Вона так багато страждала.

Але вона сказала, що життя ніколи не було
таке солодке,

а все тому, що ми оголювали душу

і говорили одна з одною,

вона стала собою

з кожним.

Вона говорила те,
що повинна була говорити.

Вона робила те, що хотіла робити.

те ж саме сталося зі мною.

Я стала хоробрішою - почала бути собою
у стосунках з іншими.

Я розповідала свою правду,

а ще важливіше - прагнула
почути правду інших людей.

Щойно наприкінці цієї історії

я зрозуміла, наскільки добре
мене натренувало акушерство.

Після того найкращого року життя
до моєї сестри

з ревом повернувся рак,

і цього разу лікарі
нічого не змогли зробити.

Вони дали їй лише пару місяців життя.

В ніч перед смертю сестри

я сиділа біля її ліжка.

Вона дуже змарніла й схудла.

Я бачила, як у її шиї пульсує кров.

Це була моя кров, її кров, наша кров.

Коли вона померла,
частинка мене померла також.

Я намагалася зрозуміти все,
що зі мною сталося,

як, поєднавшись одна з одною,

ми стали справжніми,

пізнали власну душу,

і як відкрито поставши перед болем
зі свого минулого,

ми нарешті народилися одна для одної,

і як, вийшовши в позачасся,

змогли поєднатися назавжди.

Моя сестра навчила мене багато чого,

і дечим я хочу поділитися з вами.

Не треба чекати життєво
небезпечної ситуації,

щоб налагодити стосунки, які
важливі для вас,

щоб запропонувати кістковий мозок
своєї душі

і шукати його в інших.

Ми всі можемо це зробити.

Ми можемо стати першим відповідачем -

тим, хто сміливо ступає перший крок

до іншого,

і робити, намагатися робити щось

інше, ніж відторгнення і напад.

Ми можемо робити це зі
своїми братами чи сестрами,

партнерами,

друзями та колегами.

Можемо робити це попри
відсутність зв'язку

і розбрат навколо нас.

Можемо робити це заради душі світу.

Дякую.

(Оплески)