Майбутнє новин? Віртуальна реальність

Уявіть, що ви могли б відчувати історію усім вашим тілом, а не лише вашим розумом? Нонні де ла Пенья працює над новою формою журналістики, яка поєднує традиційне повідомлення з сучасними технологіями віртуальної реальності, щоб помістити аудиторію всередину повідомлення. Як наслідок, було розроблено новий, хвилюючий свідомість людей досвід, який, як сподівається де ла Пенья, допоможе розуміти новини у абсолютно новий спосіб.

Уявіть, що я вам розкажу історію,

яку ви запам'ятаєте
усім вашим тілом,

а не лише вашим розумом?

Усе своє життя журналіста
я була змушена пробувати

створювати історії,
які можуть щось змінити

та надихнути людей дбати про інших.

Я працювала в пресі.
Також в документалістиці.

Я працювала в ефірі.

Але лише після того, як я зіткнулася
з віртуальною реальністю,

я почала бачити
цю потужну

справжню реакцію людей.

І це мене шокувало.

Справа в тому, що у
віртуальній реальності (ВР)

Я можу ввести вас у сцену

посередині події.

Одягнувши ці окуляри, які слідкують
за напрямом вашого погляду,

ви відчуваєте все своє тіло так,

ніби ви є насправді там.

Отож, 5 років тому я справді
почала поєднувати разом

журналістику та віртуальну
реальність.

Я хотіла зробити репортаж про голод.

Американські сім'ї голодують,
а харчові банки перевантажені,

їжа в них часто закінчується.

Зараз я знаю, що не могла
змусити людей відчути голод,

але, можливо, я могла знайти
спосіб змусити їх відчувати це фізично.

Отож, це було 5 років тому...

Поєднання журналістики
та віртуальної реальності

вважалося не дуже
вдалою ідеєю,

і мені не давали грошей.

Вірите чи ні, але багато
моїх колег сміялися з мене.

Проте, в мене була
справді чудова практикантка,

жінка, на ім'я Мікаела Кобса-Марк.

Разом ми ходили до харчових банків

записували аудіо
та фотографували.

Поки вона не прийшла до мого офісу,

захлинаючись від сліз.

Вона спостерігала сцену у довгій черзі,

як одна жінка з черги
не справилася з емоціями

і почала кричати:
"Тут забагато людей!

Тут забагато людей!"

А чоловік з діабетом
не отримав їжу вчасно,

рівень цукру опустився надто низько
і він упав у кому.

Як тільки я почула запис,

я збагнула, що це буде уривок,
який буде малювати в свідомості людей

події, які насправді відбуваються
біля харчових банків.

Отож, ось справжня черга.
Ви можете бачити, яка вона довга.

Як я вже казала, ми не мали
серйозного фінансування.

Довелося відтворювати це з віртуальними
людьми, яких нам надали.

Люди робили усе можливе,
щоб допомогти змоделювати ситуації

та відтворити події якомога точніше.

Ми спробували передати
події того дня

з максимальною точністю.

(Відео) Голос: Тут занадто багато людей!
Тут занадто багато людей!

Голос: У нього приступ.

Голос: Потрібна швидка.

Нонні де ла Пенья: Чоловік праворуч,

він ходить навколо тіла.

Він знаходиться поряд з цим тілом.

Той чоловік стоїть на ногах.

Та попри це, периферійним
зором він бачить,

що він є у цьому
змодельованому середовищі.

Він може бачити, що він не
знаходиться безпосередньо на вулиці,

але він відчуває, ніби він є там
з тими людьми.

Він намагається не наступити на чоловіка,

якого там насправді немає.

Цей репортаж опинився у Sundance у 2012.

Це було чудово. Це був фактично
перший фільм, в якому було використано

віртуальну реальність.

Коли фільм вийшов, я справді злякалась.

Я не знала, як люди будуть
на це реагувати,

і що може трапитися.

Ми прийшли з парою цих
обклеєних кабелями окулярів.

(Відео) О, ти плачеш. Ти плачеш.
Джино, ти плачеш.

Ви можете чути здивування
в моєму голосі, правда ж?

Саме таку реакцію нам
доводилося спостерігати

знову і знову, і знову:

люди на майданчику намагалися
зарадити жертві приступу,

промовляючи йому щось на вухо,

чи допомогти у якийсь інший спосіб,
хоча і не могли.

Було багато людей, які після
сюжету казали:

"Боже мій, я такий розчарований.
Я не міг йому допомогти".

Це ставало частиною їхнього життя.

Після завершення репортажу

декан факультету кінематографії
Університету Південної Каліфорнії

привів голову Світового Економічного
Форуму випробувати "Голод".

Він зняв окуляри

і відразу ж замовив репортаж
про Сирію.

Я дуже хотіла зробити щось
для дітей-біженців із Сирії,

тому що вони постраждали найбільше
від громадянської війни в Сирії.

Я відправила команду на кордон Іраку,
щоб записати матеріал у таборах біженців,

туди, куди б я не відправляла
команду сьогодні,

оскільки там зараз діє ІГІЛ.

Потім ми також відтворили вуличну сцену,

де молода дівчина співає,
а поруч розривається бомба.

Коли ви знаходитесь всередині
цієї сцени

і чуєте ті звуки,

і бачите навколо себе поранених,

ви відчуваєте справжній неймовірний страх.

Люди, які пережили реальне
бомбардування казали мені,

що сцена викликає такий же страх.

[Війна в Сирії може здаватися далекою]

[поки ви не відчуєте це самі]

(Дівчина співає)

(Вибух)

[Проект "Сирія"]

[Досвід віртуальної реальності]

Нонні: Потім нас запросили на зйомки

до музею Вікторії та Альберта в Лондоні.

Це не було прорекламовано.

Нас пустили у кімнату з гобеленами.

Не було запрошеної преси,

отже, кожен, хто випадково зайшов
до музею того дня,

бачив нас з цими дивними лампами.

Ну, розумієте, вони напевно хотіли почути
старі історії про гобелени.

Їх зустріли наші камери для
віртуальної реальності.

Багато людей спробували їх,
і протягом 5 днів роботи

ми мали 54 сторінки відгуків
у гостьовій книзі.

Працівники музею сказали нам,

що вони ще не бачили такої відвертості.

Речі на кшталт "це так реально",
"абсолютно правдоподібно",

чи, звичайно, моє
найулюбленіше:

"Справжнє відчуття, ніби знаходишся
всередині чогось,

що зазвичай бачиш по новинах".

Отож, це працює, правда? Ця річ працює.

І зовсім не важливо, звідки
ви і скільки вам років -

вона викликає справжні емоції.

Не зрозумійте мене неправильно,
я не кажу, що коли ви у репортажі,

ви забуваєте, що ви є тут.

Але на ділі, ми можемо відчувати
ніби ми є в двох місцях відразу.

Ми можемо мати, як я це називаю,
"дуальність присутності",

і я думаю, це дає мені змогу повністю
зануритися у ці почуття співпереживання.

Вірно?

Звичайно, це означає,

що я повинна бути дуже обережною,
створюючи ці проекти.

Я мушу слідувати найкращим
журналістським практикам

і стежити, щоб ці потужні історії

будувалися неупереджено.

Якщо ми не фіксуємо
матеріал самі,

ми маємо бути дуже точними

щодо визначення джерела
та походження матеріалу

та його автентичності.

Я наведу вам приклад.

Був випадок з Трайвоном Мартіном.
Хлопчина був ще дитиною,

йому було 17 років, і він купив
содову та цукерки в магазині.

Дорогою додому його вистежив
дільничний інспектор

на ім'я Джордж Зіммерман,
який вистрілив і вбив хлопця.

Щоб відтворити цю сцену,

ми дістали креслення проекту
цілого комплексу.

Ми відтворили усю подію в деталях,
опираючись на креслення.

Інформацію про події

ми дістали із записів дзвінків
служби 911 до поліції.

І що цікаво, ми перетворили
цю історію у важливу новину.

Судові експерти із Primeau Productions,
які реконструювали аудіозаписи,

сказали, що будуть свідчити про те,

що Джордж Зіммерман,
вийшовши з машини,

навів зброю на Мартіна до того,
як почав переслідувати його.

Отож, ви можете бачити,
що базові принципи журналістики

тут не міняються, чи не так?

Ми досі слідуємо тим самим
принципам, що і завжди.

Різниця у відчутті перебування
всередині самої події,

чи ви спостерігаєте людину,
яка гине від голоду,

чи відчуваєте, ніби ви
в епіцентрі вибуху.

Це те, що привело мене
до створення цих робіт

та до роздумів над їх створенням.

Звичайно, ми намагаємося зробити
це доступнішим не лише для технологій.

Ми створюємо мобільні репортажі,
як у історії Трайвона Мартіна.

І ці речі справді мають вплив.

Американці казали, що
жертвували прямі відрахування

зі своїх банківських рахунків
на потреби дітей-біженців із Сирії.

"Голод в Лос Анджелесі"
допоміг започаткувати

нову форму журналістики,

яка, на мою думку, доєднається
до інших звичайних платформ

в майбутньому.

Дякую.

(Оплески)