Як ми винагороджуємо одних дітей за коледж - інших за в'язницю

У Сполучених Штатах у доросле життя підлітків супроводжують дві інституції: коледж та в'язниця. Соціолог Еліс Гофман провела шість років у проблемному районі Філадельфії та побачила на власні очі, як афро- та латино-американські підлітки потрапляють на шлях до в'язниці - іноді це починається з найдрібніших сутичок. У пристрасному витупі вона запитує: "Чому ми пропонуємо тільки наручники та ув'язнення?"

До настання дорослого життя

життєвий шлях американських дітей
супроводжують дві інституції.

Про першу з них ми багато чули.
Це - коледж.

Дехто з вас, напевно, пам'ятає
те відчуття хвилювання,

коли ви вперше вирушили до коледжу.

Дехто з вас, ймовірно, зараз
навчається в коледжі

і відчуває схвильованість
в цей самий момент.

Коледж має певні недоліки.

Він дорогий, через це
молодь опиняється в боргах.

Та загалом, це доволі гарний шлях.

Молоді люди закінчують коледж із гордістю,
маючи чудових нових друзів

та безліч знань про навколишній світ.

І що найважливіше, мабуть, -

із кращими шансами у працевлаштуванні,
ніж вони мали до коледжу.

Сьогодні я хочу розповісти
про другу інституцію,

що супроводжує шлях від дитинства
до дорослого життя у Сполучених Штатах.

І цією інституцією є в'язниця.

В цьому випадку молоді люди зустрічаються
із виправними наставниками,

а не з викладачами.

Вони відвідують судові засідання
замість навчальних лекцій.

Замість навчального року закордоном -
державний виправний заклад.

І свої юнацькі роки вони закінчують

не з дипломами у галузях
підприємництва та англійської мови,

а з відмітками про судимість.

Ця інституція також дорого нам коштує -

майже 40 000 доларів на рік,

щоб відправити молоду особу
до в'язниці у Нью-Джерсі.

Але витрати лягають на плечі
платників податків,

а діти отримують лише холодну камеру

і заплямовану репутацію, яка,
по поверненні додому,

заважає працевлаштуватися.

Все більше і більше дітей
звертають на цей шлях,

ніж коли-небудь раніше у США,
і все через те, що за останні 40 років

показники позбавлення волі
виросли на 700 відсотків.

Я підготувала один слайд для цієї промови.

Ось він.

Ось наш показник позбавлення волі -

майже 716 осіб на 100 000 населення.

Ось показники країн-членів ОЕСР.

Більше того, ми відсилаємо
до в'язниці бідних дітей.

Серед них дуже багато
афро- та латиноамериканців.

Отож нині в'язниця стоїть на шляху молоді,

яка намагається втілити американську мрію.

Проблема, взагалі-то, навіть гірша,

адже ми не просто відправляємо
бідних дітей до в'язниці,

ми обтяжуємо їх судовими витратами,

пробаціями та достроковими звільненнями,

ордерами за незначні правопорушення.

Ми пропонуємо життя в реабілітаційних
центрах та під домашнім арештом,

регулярно мати справу з поліцією,

яка з'являється в депресивних районах

не задля підтримки громадської безпеки,

а задля статистики затримань,
щоб поповнювати міську казну.

Це прихована сторона нашого
історичного карального експерименту —

молодь, що з острахом очікує затримання,
обшуку чи арешту будь-якої миті.

Не лише посеред вулиці,
ба навіть вдома,

в школі та на роботі.

Я зацікавилася цією другою стежкою
в світ дорослого життя в той час,

коли сама була студенткою коледжу,

навчаючись в університеті Пенсильванії

на початку 2000-х.

Він розташований в межах історичного
афро-американського району.

Тож там є змога спостерігати
ці два паралельні шляхи одночасно:

діти, що відвідують елітний приватний ВУЗ,

та діти з прилеглих районів,

деякі з яких переїхали задля коледжу,

і багато з яких потрапило до в'язниці.

На другому курсі я почала займатись
із ученицею старших класів,

що жила за 10 хвилин від університету.

Невдовзі з колонії для неповнолітніх
повернувся її двоюрідний брат.

Йому було 15, дев'ятикласник.

Я почала знайомитись ближче
з ним, з його друзями та сім'єю.

Я поцікавилась, чи не був би він проти,
якби я написала про його життя

в своїй дипломній роботі.

Ця робота перетворилась на дисертацію
в Принстонському університеті,

і, нарешті, стала книгою.

По закінченні другого курсу

я переїхала в цей район
і провела там наступні 6 років,

намагаючись зрозуміти, з чим стикаються
молоді люди до настання повноліття.

В перший тиждень мого перебування там

я побачила двох хлопчиків,
п'яти та семи років,

які гралися в переслідування,

і старший хлопчик ганявся за молодшим.

Він грав роль копа.

Коли коп впіймав молодшого хлопчика,

він притиснув його до землі,

надів уявні наручники,

витягнув з його кишені четвертак

зі словами: "Я це конфіскую".

Він спитав малого, чи той
не мав при собі наркотиків

і чи не мав судимості раніше.

Я бачила цю гру ще багато разів.

Інколи діти просто переставали бігти

і падали на землю лицем вниз,

тримаючи руки за головою,
або ставали до стінки.

Вони кричали одне на одного:

"Я тебе посаджу,

я тебе запроторю до в'язниці
і ти ніколи не повернешся додому."

Якось я побачила шестирічну дитину,
яка стягнула штанці з іншої дитини

і намагалася провести там огляд.

Перші 18 місяців мого життя в цьому районі

я фіксувала кожен контакт з поліцією,

що траплявся з моїми сусідами.

Отже, протягом перших 18 місяців

я спостерігала, як поліція затримувала
пішоходів або людей в машинах,

проводила обшуки, записувала їхні імена,

переслідувала людей на вулиці,

тягнула на допити

або арештовувала кожного божого дня,
за винятком п'яти разів.

П'ятдесят два рази я бачила,
як поліція виламувала двері,

переслідувала людей в будинках

або арештовувала когось прямо вдома.

Чотирнадцять разів за перші півтора року

я бачила, як поліція била, душила,
гамселила ногами молодих людей

після їхнього затримання.

Потроху я знайомилась ближче з братами,

їх звали Чак і Тім.

Чаку було 18, як ми познайомились,
випускався з середньої школи.

Він виступав за баскетбольну команду
та вчився на трійки й четвірки.

Молодшому Тіму було 10 років.

Тім любив Чака і всюди за ним тягався,

очікуючи, що той буде його наставником.

Вони жили з мамою та дідусем

у двоповерховому блоковому будинку,
із газоном попід вікнами та ґанком.

Поки хлопці дорослішали,
їхня мати боролася із наркозалежністю.

Насправді, вона ніколи не могла
довго втриматись на роботі.

Сім'я виживала лише за рахунок
пенсії, яку отримував дідусь.

Але її не вистачало на їжу, одежу,

та шкільне приладдя для хлопчиків.

Сім'я дійсно була в тяжкому становищі.

Отже, коли ми познайомились,
Чак закінчував школу.

Йому тільки-но виповнилось 18.

Тієї зими на шкільному подвір'ї якесь дитя

обізвало маму Чака кокаїновою хвойдою.

Чак пхнув його обличчям в сніг,

і шкільні копи звинуватили його
в нападі за обтяжливих обставин.

Інша дитина не постраждала,

хіба що її самолюбство зачепило.

В будь-якому разі, через цей випадок

Чак, оскільки йому вже було 18,
опинився в окружній в'язниці

північно-східної Філадельфії.

Там він сидів, так як
не мав змоги оплатити заставу,

допоки тягнулись судові засідання,

майже весь випускний навчальний рік.

Врешті-решт, майже в кінці цього сезону

суддя відкинув більшість обвинувачень
по цій справі про напад,

і Чак повернувся додому,

будучи винним за судові витрати
кілька сотень доларів.

Того дня Тім був дуже щасливим.

Наступної осені Чак спробував
поновитися в школі,

але шкільний секретар повідомила йому,

що в 19 років вже пізно поновлюватись.

Згодом суддя, що вів справу про напад,
видав ордер на його арешт,

тому що Чак не зміг заплатити
225 доларів за судові витрати

протягом кількох тижнів
по закритті його справи.

Не отримавши повної середньої освіти,
він жив, переховуючись від правосуддя.

Пізніше того ж року вперше затримали Тіма,

йому тоді вже виповнилось 11 років.

Чаку вдалося відмінити ордер на арешт,

він виплачував судові витрати за графіком.

В той момент він віз Тіма до школи
на машині своєї дівчини.

Отже, коп зупиняє їхнє авто,

і виявляється, що воно значиться
викраденим в Каліфорнії.

Чак не знав нічого про викрадення.

Дядько дівчини купив його
у північно-східній Філадельфії

на аукціоні уживаних авто.

Чак і Тім ніколи не були за межами штату,

не те що в Каліфорнії.

Тим не менш, поліцейські в участку

звинуватили Чака
в купівлі краденого майна.

Через декілька днів суддя
по справах неповнолітніх

звинуватив 11-ти річного Тіма

в причетності до справи про купівлю
краденого майна

і хлопцю дали
три роки умовно.

Із загрозою умовного строку,
що нависла над ним,

Чак почав вчити

молодшого брата,
як переховуватись від поліції.

Вони сиділи поруч на
задньому ґанку і дивились

на вулицю
за будинком, і Чак вчив Тіма,

як розпізнавати машини
під прикриттям,

як вести переговори з нічною поліцією,
і як, і де переховуватись.

Я б хотіла, щоб ви уявили собі,

яке було б життя у Чака і Тіма

якщо б вони жили в районі,
з якого діти потрапляють в інститути,

а не в'язниці.

Наприклад, такий район, в якому
я виростала.

Ну добре, скажете ви.

Але Чак і Тім, і діти як вони,
справді коять злочини!

Хіба вони не заслуговують
ув'язнення?

Хіба вони не заслуговують
на життя у страху арешту?

Моя відповідь на це - ні.

Не заслуговують.

І точно не за ті вчинки,
які їх однолітки

із більш привілейованих сімей
здійснюють безкарно.

Якщо б Чак вчився в моїй школі,

та бійка на шкільному дворі
там би і закінчилась,

як і будь-яка інша.

Вона ніколи не перейшла б в розряд
справ з обтяжуючими обставинами.

Ніхто з дітей,
з якими я вчилась в школі,

не має судимості зараз.

Ніхто.

Але уявіть, у скількох вона могла б бути,
якби поліція їх зупиняла

і обшукувала на наркотики
на їхньому шляху на заняття?

І якщо б поліція робила такі обшуки
на нічних вечірках студентських братств?

Ну добре, скажете ви.

Але хіба не більшою кількістю затриманих

пояснюється низький
рівень злочинності?

Низький рівень злочинності. Це чудово.

В цілому, це чудово.
Низький рівень злочинності.

Її рівень різко впав
в 90-х і 2000-х роках.

Але відповідно до даних комітету вчених

Національної академії наук
минулого року,

залежність між нашою
історично високою кількістю затриманих

і низьким рівнем злочинності
є досить хиткою.

Виявляється, що рівень злочинності
збільшується та зменшується

незалежно від того, скільки молодих людей
сідають за ґрати.

Ми звикли мати дуже вузьке
уявлення про справедливість:

погано - добре, винен - не винен.

Несправедливість полягає
в неправомірному звинуваченні.

Тож, якщо вас звинуватили
за скоєний злочин,

вас потрібно покарати за це.

Є невинні та винні люди,

є жертви,
а є злочинці.

Можливо, нам потрібно трішки розширити
наші уявлення про це.

Зараз ми потребуємо від дітей, які живуть
в найбільш обділених районах,

сімейні ресурси яких
є мінімальними,

тих, які вчаться
в найгірших школах країни,

яким найважче
знайти роботу,

які живуть в районах,
де насилля є щоденною проблемою,

ми потребуємо від цих дітей
відповідності до дуже строгих правил -

ніколи не коїти нічого поганого.

Чому ми не протягуємо руку допомоги
молодим людям, яким і так важко?

Чому ми пропонуємо їм тільки наручники,
тюремні камери та життя ізгоїв?

Хіба не можна придумати щось краще?

Хіба система правосуддя не повинна
бути націлена на реабілітацію,

профілактику, залучення громадян,

а не на покарання?

(Оплески)

Уявіть собі систему правосуддя,
яка враховує

практику відсторонення
кольорового населення США,

замість того, щоб сприяти
процвітанню такої практики.

(Оплески)

І нарешті, систему правосуддя,
що вірить в темношкірих молодих людей,

а не ставиться до темношкірої молоді
як до ворога, чиє місце - за ґратами.

(Оплески)

Добра новина в тому,
що така система вже є можливою.

Декілька років тому Мішель Александер
написала книгу «Новий Джим Кроу»,

що відкрила очі американців на ув'язнення

як на цивільну проблему нової перспективи.

Президент Обама
і Генпрокурор Ерік Холдер

висловились щодо реформи вироків

і необхідності усунення
расової дискримінації при затриманні.

Штати відмовляються від програми
«Зупини та Обшукай»

як від такої, що порушує права громадян.

Міста і штати перестають сприймати
збереження марихуани як злочин.

Нью-Йорк, Нью-Джерсі
та Каліфорнія

зменшують число
затриманих, закриваючи в'язниці,

одночасно спостерігаючи
зменшення злочинності.

Тепер і Техас приєднався:

там закривають в'язниці,
збільшують внесок в освіту.

За таким цікавим поєднанням
можна спостерігати всюди,

до нього залучені як колишні ув'язнені,
так і фіскальні консерватори,

правоохоронці
та ліберали,

молоді люди, що відкрито протестують
проти поліцейсього насилля

над беззбройними темношкірими підлітками,

і дорослі, більш забезпечені люди,

деякі навіть присутні в цьому залі,

які інвестують в розвиток деізоляції.

В Конгресі, повному різноголосся,

необхідність реформи
системи правосуддя -

це, мабуть, єдиний пункт,
де і праві, і ліві

зійдуться в думках.

Я не очікувала, що за свого життя побачу
такий поворотний момент в політиці.

Думаю, що багато з тих,
хто працював не покладаючи рук

над вивченням причин та наслідків

наших історично високих
показників ув'язнення,

теж не очікували, що застануть
такий момент за свого життя.

Питання, що сьогодні стоїть перед нами -
як ми можемо цим скористатись?

Як ми можемо змінити ситуацію?

Я хочу закінчити закликом до молоді,

до студентів,

до молодих людей,
що намагаються уникнути в'язниці

або відсидіти свій термін
та повернутись додому.

Може здатись, що ці два шляхи
в доросле життя є несумісними,

але у молодих людей, що проходять
через ці дві інстанції

до дорослого життя,

є дещо спільне:

Вони однаково можуть брати участь
в реформуванні нашої системи правосуддя.

Молоді люди завжди були лідерами
в русі за рівноправність,

за збереження гідності
і за рівні шанси

бути вільними.

Завдання молодого покоління,
що дорослішає

в такий переломний момент -
покласти кінець

масовим ув'язненням
і збудувати нову систему правосуддя

наголошуючи на справедливість.

Дякую.

(Оплески)