Радість серфінгу в крижаній воді

"Все, за чим варто слідувати, вимагатиме страждання, трішки страждання", каже Кріс Буркард, фотограф-серфер, пояснюючи свою одержимість холодними, рельєфними, найвіддаленішими пляжами на світі. Захоплюючими фотографіями та історіями місць, які мало кому доводилося бачити, а тим більше серфити, він втягує нас в "особисту кампанію на противагу буденності".

Якщо я скажу, що це обличчя випромінює
справжнє щастя,

ви подумаєте, що я божевільний?

Я не звинувачуватиму вас,

тому що кожного разу, як дивлюся на це
антарктичне селфі, я трішки тремчу.

Хочу розповісти трохи про цю фотографію.

Я плавав біля Лофотенських островів
у Норвегії,

якраз всередині
Північного полярного кола,

i вода майже замерзала.

Повітря? -10 з морозним вітром,

і я справді відчув,
як кров відступає від рук,

ніг та обличчя, і приливає, щоби
захистити мої життєво важливі органи.

Це найбільший холод,
в якому я тільки опинявся.

Проте навіть з опухлими губами,
запалими очима та багряними щоками,

я зрозумів, що саме це місце є тим,
де я почуваюся щасливим.

Отже, коли йдеться про біль,
психолог Брок Бастіан

напевне сказав найкраще:

"Біль - це щось на зразок
ярлика свідомості.

ВІн змушує усвідомити все навколо нас.

Він брутально затягує у

реальне сенсорне розуміння світу
так само як і медитація".

Якщо тремтіння - це форма медитації,
то я вважатиму себе монахом.

(Сміх)

Перед тим, як вияснити, чому

хто-небудь хоче займатися серфінгом
у крижаній воді,

я залюбки покажу вам,

як виглядає один день мого життя.

(Музика)

(Відео) Я розумію,що
ми чекали на хороші хвилі,

але не думаю, що хто-небудь
знав, що так буде.

Мене весь час трусить.

Я так змерз.

(Музика)

(Оплески)

Кріс Буркард: отже, фотограф-серфер?

Чесно кажучи, навіть не знаю,
чи існує така професія.

Мої батьки точно так не думали,

коли у свої 19 я сказав, що кидаю роботу,
щоби слідувати за роботою своєї мрії:

блакитне небо, теплі тропічні пляжі,
і засмага, яка тримається весь рік.

Для мене це було саме те.
Життя не могло бути кращим.

Пітніти, фотографувати серферів
у цих екзотичних туристичних місцях.

Але була одна проблема.

Що більше часу я подорожував
по цих екзотичних місцинах,

то менше задоволення воно приносило.

Вирушаючи на пошуки пригод,
я зіткнувся лише з рутиною.

Речі на кшталт wi-fi, телебачення, вечері,
і постійного стільникового зв'язку

були для мене пастками в
туристичних місцях,

у воді і поза нею,

тому невдовзі я почав задихатися.

Я марив дикими, відкритими просторами,

і вирушив на пошуки місцин,
що їх інші описували

як дуже холодні, дуже далекі,
і дуже небезпечні для серфінгу,

і це заітригувало мене.

Я розпочав цю особисту кампанію
на противагу буденності,

оскільки я усвідомив одне:

будь-яка професія,

навіть така як фотограф-серфер,
яка видається чарівною,

може стати монотонною.

Шукаючи виходу з цієї монотонності,
я зрозумів:

лише третя частина світових
океанів є теплою,

і це лише тонка смужка навколо екватора.

Тому якщо я хотів знайти ідеальні хвилі,

швидше за все, потрібно було шукати
там, де холодно,

де моря відомі своєю жорсткістю,

і, власне, звідси я і почав пошуки.

Це була моя перша мандрівка до Ісландії,

де я відчув, що знайшов
саме те, що шукав.

Я був вражений красою пейзажів,

але, що найважливіше, я не вірив, що ми
знайдемо ідеальні хвилі

в такому далекому і рельєфному
куточку світу.

В якийсь момент ми дісталися до пляжу

і побачили лише скупчення масивних
льодяних брил на береговій лінії.

Вони створювали бар'єр між нами та серфінгом,

і нам треба було маневрувати у цьому
як у лабіринті,

тільки щоб дістатися старту.

І коли ми добралися,

ми відсували льодяні брили,
щоб дійти до хвиль.

Це був неймовірний досвід,
якого я ніколи не забуду,

тому що за таких жорстоких умов

я відчув, що наштовхнувся
на одне з останніх найспокійніших місць,

де знайшов ясність і зв'язок зі світом,

на який я ніколи не натрапив би
на переповнених пляжах.

Я став залежним.
Я став залежним. (Сміх)

Я постійно думав про холодну воду,

і з цього моменту

моя кар'єра точилася у цих жорстких
і безжальних умовах,

і це завело мене в Росію,
Норвегію, Аляску, Ісландію, Чилі,

на Фарерські острови,
та багато місць по дорозі.

Найбільше серед цього всього
мені подобався

виклик і креативність,
з якими ми добиралися у ті місця:

години, дні, тижні, проведені на Google Earth,

коли ми намагалися відшукати який-небудь
віддалений пляж чи риф, де ми могли б поїхати.

Діставшись туди, ми користувалися
доволі неординарним транспортом:

снігоходи, шестиколесні
радянські бронетранспортери,

і кілька надуривчастих польотів на гелікоптерах.

(Сміх)

Гелікоптери страшенно мене лякають.

Була також одна поїздка човном

по береговій лінії острова Ванкувер
до цього віддаленого місця для серфінгу,

де все закінчилося тим, що ми просто
дивилися,

як ведмеді зруйнували наш кемпінг.

Вони забрали нашу їжу
і шматки намету,

показавши нам, що
ми на дні споживчої системи,

і це їхнє місце, не наше.

Проте для мене ця мандрівка

була доказом дикої природи,
на яку я проміняв переповнені туристами пляжі.

І тільки подорожуючи по Норвегії,
(Сміх)

я навчився дійсно цінувати холод.

Це місце,

де одні з найбільших і найжорстокіших
штормів у світі

утворюють величезні хвилі, котрі
розбиваються об берег.

Ми були на цьому маленькому, віддаленому фіорді
якраз всередині Північного полярного кола.

Овець там більше ніж людей,

тому допомоги у разі потреби ми б не дочекалися.

Я був у воді, фотографуючи серферів,

коли почався сніг.

І тоді температура почала падати.

І я сказав собі, що немає
жодних шансів вибратися з води.

Ти проїхав весь цей шлях, і це, власне,
те, на що ти чекав:

морозні умови
та ідеальні хвилі.

Хоч я не відчував навіть пальця, щоб
натиснути на кнопку,

я знав, що не виберуся.

Тому і зробив все, що зміг,
щоб позбутися цього відчуття.

І це була та мить, коли я відчув,

що поривчастий вітер з долини
вдарив мене,

легенький снігопад раптово перетворився в бурю,

і я втратив відчуття того, де знаходжуся.

Я не мав поняття, чи направляюся
в море, чи до берега,

чітко я розрізняв тільки крики чайок

і гуркіт хвиль.

Тепер зрозуміло, чому це місце має таку репутацію,
де тонуть кораблі, і не сідають літаки.

Допоки я плавав,
то почав трохи нервувати.

Чесно кажучи, я був нажаханий --

(Сміх) -- і перебував на межі переохолодження,

мої друзі, звісно ж,
допомогли вибратися мені з води.

Не знаю чи це була гарячка, чи ще щось,

але вони пізніше розповідали,

що я весь час посміхався.

Власне завдяки цій подорожі

і цьому досвіду,
я почав відчувати,

що кожна фотографія безцінна,

бо саме в ту хвилину
я був змушений це визнати.

Тому я усвідомив, що все це тремтіння
навчило мене однієї речі:

в житті не існує легких шляхів
для віднайдення щастя.

Вcе, за чим варто слідувати,
вимагатиме страждання,

трішки страждання,

і трішки того страждання,
яку я перетерпів для фотографії,

додало цінності моїй роботі
і зробилось значно важливішим для мене,

ніж просте заповнення сторінок журналів.

Я віддав частину себе цим місцям,

але звідти я пішов

з почуттям довершеності,
якого завжди так шукав.

Тому дивлячись на цю фотографію,

я одразу бачу льодяні пальці
та холодні гідрокостюми,

і навіть зусилля, з якими ми
добиралися,

але, перш за все, в очі впадає щастя.

Дуже дякую.

(Оплески)