Чудовий спосіб знайомити дітей з комп’ютерами

Мова програмування - це універсальна мова майбутнього, і її синтаксис обмежуватиметься лише уявою наступного покоління програмістів. Лінда Люкас вчить дітей розв’язувати проблеми і заохочує їх сприймати комп’ютери не як механічні, нудні і незрозумілі, а як барвисті, експресивні машини, з якими можна експериментувати. У своїй промові вона пропонує нам уявити світ, де майбутні Ади Лавлейс навчаться сприймати технології сміливо й оптимістично, щоб з їх допомогою творити новий чудовий, химерний і трохи незрозумілий світ.

Код - це майбутня універсальна мова.

В семидесятих рушієм цілого покоління
була панк-музика.

У вісімдесятих - це, напевно, були гроші.

Але для мого покоління

комп’ютерні програми є інтерфейсом
нашої уяви і нашого світу.

І це означає, що нам потрібна

набагато, набагато різноманітніша
спільнота людей,

які б створювали нові продукти

і не сприймали комп'ютери як щось
незрозуміле, нудне і магічне,

а ставились до них,
як до конструктора,

з яким можна майструвати,
крутити і вертіти його.

Моя власна мандрівка у світ
програмування і техніки

почалась у юному віці - в 14 років.

У мене було це божевільне підліткове
захоплення старшим чоловіком,

і так трапилось,
що тим старшим чоловіком був

на той час віце-президент
Сполучених Штатів пан Ел Ґор.

І я зробила те, що й
усі дівчата підліткового віку.

Я хотіла якось висловити всю ту любов,

тож я зробила для нього вебсайт. Ось він.

У 2001 не було Tumblr,

не було Facebook і Pinterest,

тож я мусила навчитися писати код,

щоб висловити свою пристрасть і любов.

Так я дізналася про програмування.

Спершу воно було засобом самовираження,

таким самим, яким для мене були
кольорові олівці і леґо у молодшому віці.

А коли я підросла, це були
уроки гітари і театральний гурток.

Але потім було ще й інше,
чим можна було захоплюватись.

Наприклад, поезія і в’язання шкарпеток,

і відмінювання французьких
неправильних дієслів,

і вигадування чудернацьких слів,

і Бертран Расселл з його філософією.

І я почала ставати однією з тих,

хто вважає комп’ютери нудними,
складними й нецікавими.

Ось що я думаю сьогодні.

Маленькі дівчата не знають,
що їм не повинні подобатись комп’ютери.

Малі дівчата - дивовижні.

Вони можуть дуже-дуже добре
зосереджувати свою увагу

і бути точними, і вони ставлять
дивовижні питання, такі як

"що?" і "чому?" і "як?" і "що, якщо?".

І вони не знають про те,
що їм не мають подобатись комп’ютери.

Це знають їхні батьки.

Це нам, батькам, здається,

що комп’ютерні науки - якась
езотерична, дивна наукова дисципліна,

підвладна лише чаклунам.

Що вона майже так само далека
від повсякденного життя,

як, скажімо, ядерна фізика.

І, частково, вони мають рацію.

У програмуванні є багато синтаксису,
потоків керування і структур даних,

алгоритмів і практик,

протоколів і парадигм.

І ми, як суспільство, ми робили комп’ютери
все меншими і меншими.

Ми надбудовували, один над одним,
все більше рівнів абстрації

між людиною і машиною,

дійшовши до того, що вже зовсім
не розуміємо, як працює комп’ютер

або як з ним говорити.

І ми вчимо наших дітей,
як працює людське тіло,

ми вчимо їх, як працює двигун
внутрішнього згорання,

і навіть кажемо, що якщо вони
справді хочуть стати астронавтом,

то вони можуть стати ним.

Але коли дитина приходить і питає:

"Що таке алгоритм сортування бульбашкою?"

або "Звідки комп’ютер знає, що робити,
коли я натискаю Play?

Як він знає, яке відео відтворювати?"

або "Ліндо! Інтернет - це місце?".

Тоді ми, дорослі, дивним чином замовкаємо.

"Це магія", - каже дехто з нас.

"Це занадто складно", - кажуть інші.

Ані те, ані інше.

Це не магія і це не складно.

Просто все це сталося
дуже-дуже-дуже швидко.

Комп’ютерники створили
чудові, дивовижні машини,

але вони зробили дуже
незрозумілими для нас

ці машини і мову, якою
ми з ними говоримо,

тож ми вже не знаємо, як
спілкуватися з комп’ютерами

без вишуканих інтерфейсів користувача.

Ось чому ніхто не розумів,

що відмінюючи французькі
неправильні дієслова,

я, насправді, тренувала свої
навички розпізнавання образів.

А коли я захоплювалась в’язанням,

я, насправді, виконувала
послідовність символічних команд,

що включали в себе цикли.

А спроби Бертрана Расселла

створити гібрид математики
та англійської мови,

увінчалися успіхом всередині комп’ютера.

Я була програмістом,
але цього ніхто не знав.

Сьогоднішні діти рухаються по життю,
клікаючи, клацаючи, скролячи, але,

якщо не дати їм інструментів, щоб
творити з допомогою комп’ютера,

то замість творців ми виростимо
просто споживачів.

Усі ці пошуки привели мене
до цієї маленької дівчинки.

ЇЇ звуть Рубі, їй шість років.

Вона має багату уяву, цілком безстрашна
і трохи любить покомандувати.

Щоразу, як я стикаюся з проблемою,

намагаючись пояснювати
аспекти програмування,

такі як об’єктно-орієнтований дизайн
або "збирання сміття",

я намагаюсь уявляти, як 6-річна
дівчинка пояснювала б цю проблему.

Тож я написала про неї книгу
і проілюструвала її,

й ось чому мене навчила Рубі.

Рубі навчила мене що не варто боятися

жуків під ліжком,

і що навіть найбільші проблеми -

це група маленьких проблем,
зліплених докупи.

Рубі також познайомила мене
зі своїми друзями,

з цим барвистим боком інтернет-культури.

Серед її друзів є Сніговий Леопард.

Він гарний, але не хоче
гратися з іншими дітками.

Також вона дружить із зеленими ро́ботами -
надзвичайно дружніми, але дуже неохайними.

А ще вона дружить з пінгвіном Лінуксом.

Він - і швець, і жнець, і на дуді грець,
але з ним важкувато порозумітися.

А ще є лис-ідеаліст та інші.

У світі Рубі знайомство з технікою
відбувається через гру.

Наприклад, комп’ютери
дуже добре вміють повторювати,

тому Рубі пояснюватиме
цикли таким чином.

Це улюблений танцювальний рух Рубі:
"Хлоп, хлоп, туп, туп,

хлоп, хлоп і стриб".

Повторення цього руху чотири рази
пояснює цикли з лічильником.

Цикли з передумовою пояснюються
тими самими рухами, але

за умови, що ми стоїмо на одній нозі.

А цикли з післяумовою ми пояснюємо,
танцюючи доти,

доки мама не розлютиться.

(Сміх)

І, найважливіше, тут пояснюється,
що немає готових відеовідей.

Готуючи навчальний план для світу Рубі,

я мусила розпитувати дітей
про те, як вони бачать світ,

і якого ґатунку питання їх цікавлять,

я проводила тестові ігрові заняття.

Починала з того, що показувала
дітям ці чотири малюнки,

на яких було зображено автомобіль,

крамницю, пса і туалет.

І я запитувала: "Що з цього,
на вашу думку, є комп’ютером?"

Діти трималися консервативної позиції
і відповідали:

"Тут немає комп’ютера.

Я знаю, що таке комп’ютер -

це коробка, яка світиться,

перед якою мама або тато
проводять забагато часу".

Але потім ми розмовляли

і з'ясовували, що, насправді,
автомобіль - це теж комп'ютер,

бо у нього всередині
є навігаційна система,

а пес - він, може, і не комп'ютер,

але у нього є нашийник,

а в нашийнику може бути комп’ютер,

а в магазинах є дуже багато
різноманітних комп’ютерів,

таких як касові апарати і сигналізації.

І знаєте що діти?

В Японії туалети - теж комп’ютери,

і навіть є хакери, які їх зламують.

(Сміх)

Ми йдемо далі,

і я роздаю їм маленькі наліпки
із зображенням вимикача.

Я кажу дітям:
"Сьогодні ви наділені чарами,

які здатні перетворити
будь-що в цій кімнаті на комп’ютер".

І знову діти кажуть:

"Це дуже складно. Я не знаю
правильної відповіді".

Але я кажу їм: "Не хвилюйтеся,

ваші батьки теж не знають
правильної відповіді.

Вони лише зараз
почали чути про цю річ,

що називається "Інтернет речей".

Але ви, діти, будете тими людьми,

які справді житимуть у світі,
де геть усе буде комп'ютером".

А потім до мене підійшла
маленька дівчинка,

взяла велоліхтарик

і сказала: "Якби цей ліхтарик
був комп’ютером,

він би змінював кольори".

Я відповіла: "Це дуже гарна ідея!
А що ще він міг би робити?"

І вона думала, думала

і каже: "Якби велосипедний ліхтарик
був комп’ютером,

ми з татом могли б
поїхати у веломандрівку,

і ми б спали у наметі,

і цей ліхтарик був би кінопроектором".

І це та мить, яка є моєю метою.

Мить, коли дитина усвідомлює,

що світ, безперечно, ще не довершений,

що можна зробити його більш довершеним,

створюючи пристрої і технології,

і що кожен з нас може бути
частиною цих змін.

І, на останок, ми також
будували комп’ютер.

Ми дізналися про самовладний CPU,
корисні RAM і ROM, які допомагають йому

запам’ятовувати речі.

Після того, як ми
зібрали комп’ютер докупи,

ми також створюємо для нього програму.

Та я найбільше люблю цю історію

про шестирічного хлопчика,

який мріє стати астронавтом.

У нього на голові величезні навушники,

і він повністю занурений у свій
крихітний паперовий комп’ютер,

бо, як ви бачите, він створив власну

програму міжгалактичної
планетарної навігації.

Його тато - самотній астронавт
на орбіті Марса,

перебуває в іншому кінці кімнати,

і важливе завдання хлопчика -

безпечно повернути тата на Землю.

Ці діти матимуть цілком
інше бачення світу і того,

як ми розбудовуємо світ
за допомогою технологій.

І нарешті, що доступнішим,
всеосяжнішим і різноманітнішим

ми робимо світ технологій,

то кращим і барвистішим
ставатиме світ.

Отже, на мить уявімо світ,

ув якому історії, які ми розповідаємо

про те, що речі створюють не лише

жевжики з Кремнієвої Долини,

але також кенійські школярки
і норвезькі бібліотекарі.

Уявімо світ, в якому маленькі
Ади Лавлейс майбутнього,

які живуть у реальності одиниць та нулів,

виростають з дуже оптимістичним
і сміливим ставленням до техніки.

Вони скористаються нагодами, можливостями

й обмеженнями цього світу.

Світу дивовижних, химерних

і трохи незрозумілих технологій.

Коли я була маленькою,

я хотіла бути казкаркою.

Я обожнювала вигадувати слова

і найбільше любила

вранці прокидатися у Долині Мумі-тролів.

По обіді я вешталася Татуїном,

а вечорами лягала спати у Нарнії.

І програмування виявилось
для мене ідеальною роботою .

Я все ще вигадую слова.

Замість казок я пишу код.

Програмування дає мені дивовижну силу,

щоб творити мій маленький всесвіт

зі своїми власними правилами,
парадигмами і практиками.

Створювати щось з нічого,
лише чистою силою логіки.

Дякую.

(Оплески)