Код - це майбутня універсальна мова.
В семидесятих рушієм цілого покоління
була панк-музика.
У вісімдесятих - це, напевно, були гроші.
Але для мого покоління
комп’ютерні програми є інтерфейсом
нашої уяви і нашого світу.
І це означає, що нам потрібна
набагато, набагато різноманітніша
спільнота людей,
які б створювали нові продукти
і не сприймали комп'ютери як щось
незрозуміле, нудне і магічне,
а ставились до них,
як до конструктора,
з яким можна майструвати,
крутити і вертіти його.
Моя власна мандрівка у світ
програмування і техніки
почалась у юному віці - в 14 років.
У мене було це божевільне підліткове
захоплення старшим чоловіком,
і так трапилось,
що тим старшим чоловіком був
на той час віце-президент
Сполучених Штатів пан Ел Ґор.
І я зробила те, що й
усі дівчата підліткового віку.
Я хотіла якось висловити всю ту любов,
тож я зробила для нього вебсайт. Ось він.
У 2001 не було Tumblr,
не було Facebook і Pinterest,
тож я мусила навчитися писати код,
щоб висловити свою пристрасть і любов.
Так я дізналася про програмування.
Спершу воно було засобом самовираження,
таким самим, яким для мене були
кольорові олівці і леґо у молодшому віці.
А коли я підросла, це були
уроки гітари і театральний гурток.
Але потім було ще й інше,
чим можна було захоплюватись.
Наприклад, поезія і в’язання шкарпеток,
і відмінювання французьких
неправильних дієслів,
і вигадування чудернацьких слів,
і Бертран Расселл з його філософією.
І я почала ставати однією з тих,
хто вважає комп’ютери нудними,
складними й нецікавими.
Ось що я думаю сьогодні.
Маленькі дівчата не знають,
що їм не повинні подобатись комп’ютери.
Малі дівчата - дивовижні.
Вони можуть дуже-дуже добре
зосереджувати свою увагу
і бути точними, і вони ставлять
дивовижні питання, такі як
"що?" і "чому?" і "як?" і "що, якщо?".
І вони не знають про те,
що їм не мають подобатись комп’ютери.
Це знають їхні батьки.
Це нам, батькам, здається,
що комп’ютерні науки - якась
езотерична, дивна наукова дисципліна,
підвладна лише чаклунам.
Що вона майже так само далека
від повсякденного життя,
як, скажімо, ядерна фізика.
І, частково, вони мають рацію.
У програмуванні є багато синтаксису,
потоків керування і структур даних,
алгоритмів і практик,
протоколів і парадигм.
І ми, як суспільство, ми робили комп’ютери
все меншими і меншими.
Ми надбудовували, один над одним,
все більше рівнів абстрації
між людиною і машиною,
дійшовши до того, що вже зовсім
не розуміємо, як працює комп’ютер
або як з ним говорити.
І ми вчимо наших дітей,
як працює людське тіло,
ми вчимо їх, як працює двигун
внутрішнього згорання,
і навіть кажемо, що якщо вони
справді хочуть стати астронавтом,
то вони можуть стати ним.
Але коли дитина приходить і питає:
"Що таке алгоритм сортування бульбашкою?"
або "Звідки комп’ютер знає, що робити,
коли я натискаю Play?
Як він знає, яке відео відтворювати?"
або "Ліндо! Інтернет - це місце?".
Тоді ми, дорослі, дивним чином замовкаємо.
"Це магія", - каже дехто з нас.
"Це занадто складно", - кажуть інші.
Ані те, ані інше.
Це не магія і це не складно.
Просто все це сталося
дуже-дуже-дуже швидко.
Комп’ютерники створили
чудові, дивовижні машини,
але вони зробили дуже
незрозумілими для нас
ці машини і мову, якою
ми з ними говоримо,
тож ми вже не знаємо, як
спілкуватися з комп’ютерами
без вишуканих інтерфейсів користувача.
Ось чому ніхто не розумів,
що відмінюючи французькі
неправильні дієслова,
я, насправді, тренувала свої
навички розпізнавання образів.
А коли я захоплювалась в’язанням,
я, насправді, виконувала
послідовність символічних команд,
що включали в себе цикли.
А спроби Бертрана Расселла
створити гібрид математики
та англійської мови,
увінчалися успіхом всередині комп’ютера.
Я була програмістом,
але цього ніхто не знав.
Сьогоднішні діти рухаються по життю,
клікаючи, клацаючи, скролячи, але,
якщо не дати їм інструментів, щоб
творити з допомогою комп’ютера,
то замість творців ми виростимо
просто споживачів.
Усі ці пошуки привели мене
до цієї маленької дівчинки.
ЇЇ звуть Рубі, їй шість років.
Вона має багату уяву, цілком безстрашна
і трохи любить покомандувати.
Щоразу, як я стикаюся з проблемою,
намагаючись пояснювати
аспекти програмування,
такі як об’єктно-орієнтований дизайн
або "збирання сміття",
я намагаюсь уявляти, як 6-річна
дівчинка пояснювала б цю проблему.
Тож я написала про неї книгу
і проілюструвала її,
й ось чому мене навчила Рубі.
Рубі навчила мене що не варто боятися
жуків під ліжком,
і що навіть найбільші проблеми -
це група маленьких проблем,
зліплених докупи.
Рубі також познайомила мене
зі своїми друзями,
з цим барвистим боком інтернет-культури.
Серед її друзів є Сніговий Леопард.
Він гарний, але не хоче
гратися з іншими дітками.
Також вона дружить із зеленими ро́ботами -
надзвичайно дружніми, але дуже неохайними.
А ще вона дружить з пінгвіном Лінуксом.
Він - і швець, і жнець, і на дуді грець,
але з ним важкувато порозумітися.
А ще є лис-ідеаліст та інші.
У світі Рубі знайомство з технікою
відбувається через гру.
Наприклад, комп’ютери
дуже добре вміють повторювати,
тому Рубі пояснюватиме
цикли таким чином.
Це улюблений танцювальний рух Рубі:
"Хлоп, хлоп, туп, туп,
хлоп, хлоп і стриб".
Повторення цього руху чотири рази
пояснює цикли з лічильником.
Цикли з передумовою пояснюються
тими самими рухами, але
за умови, що ми стоїмо на одній нозі.
А цикли з післяумовою ми пояснюємо,
танцюючи доти,
доки мама не розлютиться.
(Сміх)
І, найважливіше, тут пояснюється,
що немає готових відеовідей.
Готуючи навчальний план для світу Рубі,
я мусила розпитувати дітей
про те, як вони бачать світ,
і якого ґатунку питання їх цікавлять,
я проводила тестові ігрові заняття.
Починала з того, що показувала
дітям ці чотири малюнки,
на яких було зображено автомобіль,
крамницю, пса і туалет.
І я запитувала: "Що з цього,
на вашу думку, є комп’ютером?"
Діти трималися консервативної позиції
і відповідали:
"Тут немає комп’ютера.
Я знаю, що таке комп’ютер -
це коробка, яка світиться,
перед якою мама або тато
проводять забагато часу".
Але потім ми розмовляли
і з'ясовували, що, насправді,
автомобіль - це теж комп'ютер,
бо у нього всередині
є навігаційна система,
а пес - він, може, і не комп'ютер,
але у нього є нашийник,
а в нашийнику може бути комп’ютер,
а в магазинах є дуже багато
різноманітних комп’ютерів,
таких як касові апарати і сигналізації.
І знаєте що діти?
В Японії туалети - теж комп’ютери,
і навіть є хакери, які їх зламують.
(Сміх)
Ми йдемо далі,
і я роздаю їм маленькі наліпки
із зображенням вимикача.
Я кажу дітям:
"Сьогодні ви наділені чарами,
які здатні перетворити
будь-що в цій кімнаті на комп’ютер".
І знову діти кажуть:
"Це дуже складно. Я не знаю
правильної відповіді".
Але я кажу їм: "Не хвилюйтеся,
ваші батьки теж не знають
правильної відповіді.
Вони лише зараз
почали чути про цю річ,
що називається "Інтернет речей".
Але ви, діти, будете тими людьми,
які справді житимуть у світі,
де геть усе буде комп'ютером".
А потім до мене підійшла
маленька дівчинка,
взяла велоліхтарик
і сказала: "Якби цей ліхтарик
був комп’ютером,
він би змінював кольори".
Я відповіла: "Це дуже гарна ідея!
А що ще він міг би робити?"
І вона думала, думала
і каже: "Якби велосипедний ліхтарик
був комп’ютером,
ми з татом могли б
поїхати у веломандрівку,
і ми б спали у наметі,
і цей ліхтарик був би кінопроектором".
І це та мить, яка є моєю метою.
Мить, коли дитина усвідомлює,
що світ, безперечно, ще не довершений,
що можна зробити його більш довершеним,
створюючи пристрої і технології,
і що кожен з нас може бути
частиною цих змін.
І, на останок, ми також
будували комп’ютер.
Ми дізналися про самовладний CPU,
корисні RAM і ROM, які допомагають йому
запам’ятовувати речі.
Після того, як ми
зібрали комп’ютер докупи,
ми також створюємо для нього програму.
Та я найбільше люблю цю історію
про шестирічного хлопчика,
який мріє стати астронавтом.
У нього на голові величезні навушники,
і він повністю занурений у свій
крихітний паперовий комп’ютер,
бо, як ви бачите, він створив власну
програму міжгалактичної
планетарної навігації.
Його тато - самотній астронавт
на орбіті Марса,
перебуває в іншому кінці кімнати,
і важливе завдання хлопчика -
безпечно повернути тата на Землю.
Ці діти матимуть цілком
інше бачення світу і того,
як ми розбудовуємо світ
за допомогою технологій.
І нарешті, що доступнішим,
всеосяжнішим і різноманітнішим
ми робимо світ технологій,
то кращим і барвистішим
ставатиме світ.
Отже, на мить уявімо світ,
ув якому історії, які ми розповідаємо
про те, що речі створюють не лише
жевжики з Кремнієвої Долини,
але також кенійські школярки
і норвезькі бібліотекарі.
Уявімо світ, в якому маленькі
Ади Лавлейс майбутнього,
які живуть у реальності одиниць та нулів,
виростають з дуже оптимістичним
і сміливим ставленням до техніки.
Вони скористаються нагодами, можливостями
й обмеженнями цього світу.
Світу дивовижних, химерних
і трохи незрозумілих технологій.
Коли я була маленькою,
я хотіла бути казкаркою.
Я обожнювала вигадувати слова
і найбільше любила
вранці прокидатися у Долині Мумі-тролів.
По обіді я вешталася Татуїном,
а вечорами лягала спати у Нарнії.
І програмування виявилось
для мене ідеальною роботою .
Я все ще вигадую слова.
Замість казок я пишу код.
Програмування дає мені дивовижну силу,
щоб творити мій маленький всесвіт
зі своїми власними правилами,
парадигмами і практиками.
Створювати щось з нічого,
лише чистою силою логіки.
Дякую.
(Оплески)