Хьонсо Лі: Моя втеча з Північної Кореї

У дитинстві, підростаючи у Північній Кореї, Хьонсо Лі вважала, що "її країна - найкраща у світі". Та коли у 90-х там почався голодомор, ця думка перестала бути аксіомою. Хьонсо втекла з країни у 14 років і жила, переховуючись як біженець, у Китаї. Ось її шокуюча розповідь про виживання та надію - а ще це болюче нагадування про тих, хто перебуває у постійній небезпеці навіть тоді, коли кордон уже далеко позаду.

У дитинстві

я вважала свою країну найкращою у світі,

я дорослішала, наспівуючи "Nothing To Envy"
("Немає приводу для заздрощів").

І дуже пишалася.

У школі ми багато вчили

про Кім Ір Сена,

але нас майже нічому не навчали
про зовнішній світ,

окрім того, що Америка, Південна Корея
та Японія - наші вороги.

І хоча мені часто бувало цікаво,
як там, за межами рідної країни,

я була впевнена, що проведу
усе життя у Північній Кореї.

Та раптом усе змінилося.

Коли мені було 7, я вперше побачила
публічну страту,

та все ж вважала своє життя у
Північній Кореї цілком нормальним.

Ми не жили у злиднях,

і я не знала, що таке голод.

Але одного дня у 1995-му моя мати
принесла додому листа

від сестри її співробітника.

Там говорилося: "Коли ви читатимете
це, усіх п'ятьох членів родини

вже не буде в живих,

бо ми не їли вже два тижні.

Ми лежимо на підлозі,

і наші тіла настільки слабкі,
що невдовзі ми помремо".

Я була приголомшена.

Саме в той день я вперше дізналася,

що люди у моїй країні страждають.

Невдовзі після цього, проходячи
повз залізничний вокзал,

я побачила дещо жахливе,

що й досі не можу стерти зі своєї пам'яті.

На землі лежало бездиханне тіло жінки,

а худе змарніле дитя у її руках

лише безпомічно дивилося на матір.

Та ніхто й не думав нічим зарадити,
усі турбувались лише

про себе та свої сім'ї.

У середині 1990-х у Північній Кореї
почався страшний голодомор.

Як результат - понад мільйон корейців

загинули під час голоду,
дехто врятувався лише тому

що харчувався травою, комахами
та деревною корою.

Почастішали перебої з електрикою,

тож ночами навкруги була суцільна темрява,

світилися лише вогні Китаю

просто через річку перед моїм домом.

Я не розуміла, чому у них
було світло, а у нас ні.

Це світлина із супутника, так виглядає
Північна Корея вночі

у порівнянні із сусідніми державами.

Це ріка Амрок,

що слугує частиною кордону

між Північною Кореєю та Китаєм.

Як бачите, річка дуже вузька у деяких місцях,

що дозволяє північним корейцям
потайки переходити кордон.

Та багато із них гинуть.

Іноді я бачу трупи, яких несе течією.

Я не можу розкрити вам усіх деталей
моєї втечі з Північної Кореї,

але можу сказати, що у цей
жахливий період голоду

мене відправили до далеких родичів у Китаї.

Я думала,

що розлука із сім'єю буде недовгою.

І навіть уявити не могла,

що мине 14 років, перш ніж
ми знову будемо разом.

У Китаї юній дівчині без сім'ї було нелегко.

Я не знала, яка доля чекає на мене

як біженця із Північної Кореї,

та дуже скоро я зрозуміла, що життя там
не лише нестерпно важке,

а й дуже небезпечне,

адже Китай вважає північних корейців

нелегальними мігрантами.

Тож я жила у постійному страху,

що мене викриють

і репатріюють назад, до страшного життя

у Північній Кореї.

Одного дня мої найгірші
побоювання справдились,

мене схопила китайська поліція

та забрала до поліцейського
відділку для допиту.

Хтось здав мене, повідомивши,
що я північна кореянка,

тож вони перевірили мої знання китайської

і ставили масу запитань.

Мені було дуже страшно,

здавалося, що серце розірветься.

Якби бодай щось виглядало підозріло,
мене б посадили у тюрму,

а потім репатріювали.

Здавалося, що життя закінчилось.

Але я зуміла втримати під контролем свої емоції

і відповісти на запитання.

Коли допит було завершено,

один чиновник сказав іншому:

"Донесення було помилковим.

Вона не з Північної Кореї".

І мене відпустили. Це було диво.

Багато північних корейців у Китаї шукають захисту

у посольствах,

але багатьох може схопити китайська поліція,

і їх репатріюють.

Цим дівчатам дуже пощастило.

Хоч їх і заарештували,

та згодом відпустили

після значного тиску міжнародної спільноти.

А цим північним корейцям не пощастило.

Щороку безліч моїх земляків
заарештовують у Китаї

і репатріюють на батьківщину,

де їх можуть катувати, кинути до в'язниці

чи публічно стратити.

І хоча мені дуже пощастило звідти вибратися,

багатьох інших північних корейців
спіткала прикра доля.

Жахливо, що північні корейці
змушені приховувати своє похождення

та важко боротися за власне виживання.

Навіть якщо вони вивчили нову мову
і знайшли роботу,

усе їхнє життя може змінитися в одну мить.

Саме тому, після десяти років
приховування своєї національності,

я ризикнула поїхати до Південної Кореї

і розпочала там нове життя.

Прижитися у Південній Кореї було важче,

ніж я очікувала.

Знання англійської там дуже важливі,

і тому мені довелося вчити третю мову.

Я також усвідомила, що між Північчю та Півднем

велика прірва.

Усі ми корейці, проте усередині

стали дуже різними

через 67-річний поділ.

У мене навіть була криза
власної ідентичності.

Хто я - південна чи північна кореянка?

Звідки я? Хто я?

Аж раптом ти розумієш, що немає країни,

яку можеш гордо назвати своєю.

І хоч звикнути до життя у Південній Кореї було нелегко,

я придумала план.

Я заходилася готуватися до
вступних іспитів до університету.

І тільки-но почала звикати до нового життя,

як отримала шокуючий телефонний дзвінок.

Влада Північної Кореї

перехопила гроші, які я надсилала родині,

і за це мою сім'ю покарали -

їх виселили

на безлюдну територію.

Тож їм терміново потрібно було
вибратися з країни,

і я почала складати план їхньої втечі.

Північним корейцям доводиться
долати величезні відстані

на шляху до свободи.

Майже неможливо перейти кордон

між Північною та Південною Кореєю,

тож, за іронією долі, мені довелося
полетіти назад до Китаю

і звідти підійти до кордону з Північною Кореєю.

Оскільки моя родина не знала китайської,

я мала бути їхнім провідником,

щоб якимось дивом подолати
2000 миль через Китай

і аж до Південно-Східної Азії

Подорож автобусом зайняла тиждень,

і кілька разів нас мало не упіймали.

Одного разу наш автобус зупинився

і до нього зайшов китайський полісмен.

Взявши паспорти в пасажирів,

він почав усіх розпитувати.

Оскільки ніхто з моєї родини
не розумів китайської,

я думала, що їх заарештують.

Щойно китайський полісмен підійшов до нас,

я підхопилася з місця і сказала,

що це - глухонімі,

а я їх супроводжую.

Він глянув на мене із підозрою,

та, на щастя, повірив.

Ми дісталися до кордону з Лаосом,

та мені довелося віддати
майже всі свої гроші

на хабар прикордонникам у Лаосі.

Та навіть коли ми перейшли кордон,

мою сім'ю було заарештовано і ув'язнено

за нелегальний перетин кордону.

Я сплатила штраф та дала хабар,

і за місяць мою родину звільнили,

та невдовзі їх знову схопили та кинули за грати

у столиці Лаосу.

Це був один із найгнітючіших
моментів мого життя.

Я зробила усе, щоб мої
рідні вийшли на свободу,

і ми були такі близькі до цього,

та їх ув'язнили

неподалік від посольства Південної Кореї.

Я намотувала кілометри, бігаючи
від відділу іміграції

до поліцейського відділку і назад,

відчайдушно намагаючись
звільнити свою сім'ю,

проте у мене більше не було грошей,

щоб платити штрафи і хабарі.

Я втратила надію.

І у той момент якийсь чоловік спитав мене:

"Що трапилось?"

Я дуже здивувалася,

що незнайомець раптом перейнявся
моїми проблемами.

Ламаною англійською, зі словником,

я пояснила ситуацію, і чоловік, недовго думаючи,

зняв гроші з банкомату

і оплатив решту суми, аби мою родину

та ще двох північних корейців звільнили із в'язниці.

Я дякувала йому від усього серця і запитала:

"Чому ви мені допомагаєте?"

"Я допомагаю не вам, - відповів чоловік.

- Я допомагаю громадянам Північної Кореї".

Я зрозуміла, що це - символічна мить мого життя.

Цей добрий незнайомець став
символом нової надії для мене

та інших північних корейців, коли ми
потребували цього найбільше,

і він показав мені, що доброта
цілком незнайомих людей

та підтримка міжнародної спільноти -

це проміння надії, які так необхідні
нам, північним корейцям.

Врешті-решт, наша тривала
подорож завершилася,

і ми з родиною знову були
разом у Південній Кореї,

та отримати свободу - значить виграти
лише половину битви.

Чимало північних корейців
живуть у розлуці з сім'ями,

і, приїхавши до нової країни,

вони починають життя майже зовсім без грошей.

Тож за підтримки міжнародної
спільноти ми можемо

отримати освіту, вивчити англійську,

навчитися якійсь професії, та ще багато чого.

Ми також можемо стати містком

між людьми у Північній Кореї

та рештою світу,

бо багато-хто з нас не втрачає контакту

із сім'ями, які залишилися в країні,

ми надсилаємо інформацію та гроші,

і це все допомагає змінити
Північну Корею зсередини.

Мені дуже пощастило, адже я
отримала стільки допомоги

і натхнення у житті,

тож я б хотіла допомогти
завзятим північним корейцям

отримати шанс на успіх

за підтримки міжнародної спільноти.

Я впевнена, що невдовзі
ви бачитимете все більше

успішних північних корейців в усьому світі,

а також на сцені TED.

Дякую.

(Оплески)