Обличчя тероризму, про яке не говорять

Каріма Беннон ділиться чотирма вражаючими історіями реальних людей, що борються проти фундаменталізму в їх суспільстві — щоб не дозволити вірі, яку вони люблять, стати знаряддям злочинності, нападів і вбивств. Ці особисті історії роблять гуманною проігноровану боротьбу за права людини у світі.

Чи могла я кухонним ножем захистити батька

від Озброєної Ісламської Групи (ОІГ)?

З цим питанням я зіткнулася

у вівторок вранці, в червні 1993 року,

будучи студенткою юридичного факультету.

Я рано прокинулась

в квартирі батька

на околицях столиці Алжиру

від настирливого стукоту у вхідні двері.

У ті часи місцеві газети описували те,

як кожного вівторка учень потрапляв

під кулі мусульман-фанатів.

Лекції мого батька про теорію Дарвіна

спровокували візит

від глави так званого Ісламського Фронту Порятунку,

який засудив батька як прихильника біологізму

після того, як батько вигнав чоловіка,

і тепер, хто б не був за межами аудиторії,

не міг ні зайти, ні вийти.

І так, мій батько спробував зв'язатися з поліцією по телефону,

але, можливо, перебуваючи в страху від зростання збройного екстремізму,

що забрав життя

так багатьох алжирських офіцерів,

вони навіть не відповіли.

Це сталося, коли я пішла на кухню,

дістала ніж для чищення овочів,

і зайняла позицію на сходовій клітці.

Насправді, це було безглуздо,

але я не могла думати ні про що інше,

тому я стояла на місці.

Пригадуючи зараз, думаю, що це був момент,

який підштовхнув мене до написання книги

під назвою "Ваша фетва не застосовується тут:

нерозказані історії боротьби проти мусульманського фундаменталізму."

Назву взято з пакистанської п'єси.

Я думаю, що це був, насправді, той момент,

що спровадив мене в подорож,

щоб взяти інтерв'ю в 300 людей традицій ісламу

із майже 30 країн,

від Афганістану до Малі,

щоб дізнатися, як вони боролися проти фундаменталізму

мирним шляхом, як робив це мій батько,

і як вони подолали небезпеку.

На щастя, ще в червні 1993 року,

невідомий відвідувач пішов геть,

але іншим сім'ям пощастило набагато менше,

і це стало причиною мотивації мого дослідження.

У будь-якому випадку, через кілька місяців хтось повернувся

і залишив записку

на кухонному столі батька,

коротко висловившись: “Вважайте себе мертвим”.

Згодом фундаменталістські озброєні групи Алжиру

вбили більше, ніж 200 000 мирних жителів,

що стало відомим,

як темне десятиліття 1990-х років,

у тому числі, і цих жінок,

яких ви бачите.

У своїй жорстокій контртерористичній реакції

державна влада вдається до катувань

і насильницьких зникнень,

і так страшно, що всі ці події були

в значній мірі проігноровані міжнародним співтовариством.

Зрештою, мій батько - син алжирського селянина, будучи професором,

був змушений припинити викладання в університеті

і втікати зі своєї квартири,

але чого я ніколи не забуду, так це того,

що Махмуд Беннон, мій батько

як і багато інших алжирських інтелектуалів,

відмовився покинути країну,

продовжуючи публікувати гострі критичні зауваження

щодо фундаменталістів

та іноді проти уряду, що боровся з ними.

Наприклад, в газеті El Watan,

випуск за листопад 1994 року,

під назвою “Як фундаменталізм

поширює тероризм без судового прецеденту”,

він засудив те, що назвав

радикальним розколом терористів істинного ісламу,

який до цього сповідували наші предки.

Це були слова, які могли вас убити.

В ці темні десятиліття 1990-х рр.

країна мого батька навчила мене,

що популярна боротьба проти ісламського фундаменталізму

є однією з найбільш важливих

і проігнорованих в області прав людини

у світі.

Це залишається суттєвим і сьогодні, майже 20 років потому.

Уявіть собі, у кожній країні,

де ви чули про озброєних джихадистів,

що турбують мирне населення,

є також беззбройні люди,

які кидають виклик цим бойовикам, про яких ви не чули,

ці люди потребують нашої підтримки, щоб домогтися успіху.

На Заході часто приймають за даність,

що мусульмани, як правило, закривають очі на тероризм.

Деякі праві вважають, що це тому,

що мусульманська культура, за своєю суттю, - насильство,

а ліві припускають,

що мусульманське насилля,

насилля фундаменталізму,

це виключно результат законних скарг.

Але обидва погляди цілковито неправильні.

Насправді, багато мусульман

у всьому світі є рішучими противниками,

як фундаменталізму, так і тероризму,

часто з дуже вагомих причин.

З'ясовується, що вони є радше жертвами

цього насилля, аніж ініціаторами.

Дозвольте мені навести один приклад.

За даними обстежень 2009 року

арабомовних ресурсів ЗМІ,

в період між 2004 і 2008 роками,

не більше, ніж 15 відсотків жертв Аль-Каїди

були із Заходу.

Це жахлива плата, але переважна більшість

були сповідниками ісламу,

і вбили їх мусульмани-фундаменталісти.

Останні п'ять хвилин я говоритиму

про фундаменталізм, і у вас є право дізнатись,

що я маю на увазі.

Я цитую визначення алжирського соціолога

Меріме Хелі Лукас,

вона зазначає, що фундаменталізм,

зверніть увагу на “з”, так, у кожній

з великих світових релігій:

“фундаменталізм - це політичні рухи вкрай правих сил,

що, в контексті глобалізації

маніпулюють релігією з метою досягнення

своїх політичних цілей”.

Саїд Аббас назвав це радикальною політизацією

теології.

Зараз я не хочу концентрувати увагу на цьому понятті,

що є свого роду монолітом

під назвою мусульманський фундаменталізм,
який повсюди однаковий,

тому що ці рухи мають свої розгалуження.

Дехто застосовує та захищає насилля.

Деякі ні, хоча пов'язані з ним.

Ці розгалуження набувають різних форм.

Деякі утворення можуть бути неурядовими організаціями,

навіть тут, у Великобританії, такі як CagePrisoners.

Одні з них стають політичними партіями,

як Muslim Brotherhood,

інші можуть бути відкрито озброєними групами,

як Талібан.

Але, в будь-якому разі, це радикальні проекти.

Це не консервативні чи традиційні підходи.

Вони найчастіше стосуються зміни ставлення людей до ісламу,

а не зближення з ним.

Те, що я розповідаю про правих мусульман-екстремістів,

і той факт, що є прихильники цього,

або є ті, хто мають намір стати мусульманами,

не робить їх менш загрозливими,

ніж правих екстремістів у будь-якому іншому місці.

Тому, на мій погляд, якщо ми вважаємо себе

лібералами чи лівими,

гуманістами чи феміністами,

ми повинні протиставляти ці рухи

і підтримувати широкі маси.

Тепер дозвольте мені пояснити,

чому я підтримую не лише ефективну боротьбу

проти фундаменталізму,

а й боротьбу, що повинна

дотримуватись міжнародного права,

тож те, про що я говорю, не слід сприймати,

як виправдання у відмові

від демократії,

і тут я висловлю підтримку

демократичного руху в Алжирі сьогодні, Баракат.

Не слід все, про що я говорю, сприймати,

як виправдання в порушенні прав людини,

як засіб для масових смертних вироків,

що відбулись в Єгипті цього тижня.

Але ось, про що я хочу сказати:

ми повинні оскаржити рухи мусульманського фундаменталізму,

тому що вони загрожують правам людини

серед мусульманської більшості,

і роблять це різними способами,

найбільш помітними є напади на мирних жителів,

що здійснюються озброєними групами.

Але насильство - це лише верхівка айсберга.

Ці рухи в цілому поширюють дискримінацію

відносно релігійних та сексуальних меншин.

Вони прагнуть обмежити свободу віросповідання

кожного, хто проповідує по-іншому,

або обирає не проповідувати.

І найголовніше, вони провадять війну

проти прав жінок.

Нещодавно, зіткнувшись з цими рухами,

Західний дискурс

найчастіше обирає

дві помилкові реакції.

По-перше, дехто інколи підтримує правих у тому,

що більшість мусульман - фундаменталісти

чи те, що пов'язане з ісламом, є фундаменталістичним,

і це всього-навсього образливо і помилково,

але, на жаль, іноді зустрічається дискурс лівих,

який занадто політкоректно

визнає проблему мусульманського фундаменталізму,

або ще гірше, вибачається за нього,

що є неприпустимим також.

Тому я прагну нового шляху

боротьби з усім цим,

що ґрунтується на переживаннях

та надіях людей на лінії фронту.

Я тяжко усвідомлюю,

що в таких країнах як Великобританія, Сполучені Штати Америки

нещодавно зросла дискримінація проти мусульман,

що є серйозним предметом занепокоєння,

і я твердо вірю,

що розповідаючи ці антишаблонні історії

людей традицій ісламу,

що виступили проти фундаменталістів,

будучи їх головними жертвами,

це також відмінний спосіб боротьби з цією дискримінацією.

А тепер дозвольте представити вам

чотирьох людей, історії яких

я маю велику честь розповісти.

Файзан Пірзада і театральна студія Рафі Пір,

названа на честь його батька,

протягом багатьох років сприяли розвитку акторського мистецтва

в Пакистані.

Зі збільшенням насилля джихадистів

вони почали отримувати погрози

припинити вистави, які вони відмовились виконувати.

І так, бомбардувальник завдав удару

на восьмому всесвітньому фестивалі акторського мистецтва в Лахорі, в 2008 році,

посипалося скло,

поранивши дев'ятьох людей,

що були у тому місці,

пізніше, цього ж вечора,

студія “Пірзада” прийняла важке рішення,

заявивши, що фестиваль

продовжуватиметься і наступного дня, як було заплановано.

Як додав Файзан:

“Якщо ми схилимося перед ісламістами,

ми просто сидітимемо в темному куті”.

Але вони не знали, що могло трапитися.

Чи хтось прийде?

Насправді, тисячі людей прийшли наступного дня

підтримати фестиваль акторського мистецтва в Лахорі,

це одночасно і збентежило,

і налякало Файзана,

він підбіг до жінки,

яка прийшла зі своїми двома маленькими дітками,

і сказав: “Ви таки знали, що тут вчора була бомба,

і знаєте, що така загроза існує і сьогодні.”

І вона відповіла: “Я це знаю,

але я приходила на фестиваль

зі своєю мамою, коли була такою ж, як мої діти зараз,

і все ще маю стільки спогадів.

Ми мали бути тут.”

З такою сильною аудиторією, як ця,

студії “Пірзада” вдалося завершити

фестиваль за графіком.

Наступного року

вони втратили усіх своїх спонсорів

через ризик небезпеки.

Тому, коли я зустріла їх в 2010 році,

саме був розпал чергової події,

що проводиться в тому ж місці,

і це був дев'ятий молодіжний фестиваль акторського мистецтва в Лахорі,

того ж року,

коли місто зазнало 44 терактів.

Це був час, коли пакистанські таліби

почали систематичні обстріли

шкіл для дівчаток, що стало кульмінацією

атак Малала Юсафзай.

Що ж зробила студія ”Пірзада” за тих умов?

Вони інсценували шкільний театр для дівчат.

Так, що я мала честь переглянути музичну виставу "Naang Wal"

мовою панджабі,

учениці школи граматики з Лахора

виконували усі ролі.

Вони співали і танцювали,

грали мишей і буйвола,

і я, затамувавши подих, насолоджувалась;

чи могли ми дочекатися закінчення

цього дивовижного шоу?

І коли вони закінчили,

уся аудиторія видихнула,

декілька людей справді плакали,

а потім вони заповнили зал

мирним гулом оплесків.

І я пригадала в той момент

погрози бомбардувальників

два роки тому,

але цей вечір, ці люди -

важлива частина історії.

Марія Башир є першою і єдиною

жінкою головним прокурором в Афганістані.

Вона на посаді з 2008 року

і фактично відкрила офіс для розслідування

причин насилля проти жінок,

що, за її словами, є найважливішою проблемою

в мандаті.

Коли ми зустрілися в її офісі в Гераті,

вона ввійшла в оточенні

чотирьох сильних чоловіків зі зброєю.

Зараз вона має 23 тілоохоронці,

тому що пережила вибухи,

що мало не вбили її дітей,

і відірвали ногу одному з її охоронців.

Чому вона продовжила працювати?

Вона каже з посмішкою, що це питання

ставить їй кожен,

як вона говорить: “Чому ви ризикуєте, а не живете?”

А для неї - це просто

краще майбутнє для всіх,

і воно вартує ризику,

і вона знає, якщо такі люди, як вона,

не братимуть ризик на себе,

не буде ніякого кращого майбутнього.

Згодом, в нашому інтерв'ю

прокурор Башир розповіла мені про тривогу

через можливі результати

урядових переговорів з талібами,

які намагалися вбити її.

“Якщо ми дамо їм місце в уряді,-

запитала вона, "Хто захищатиме права жінок?”

Вона закликає міжнародне товариство

не забувати про жінок,

тому що тепер вони хочуть миру з талібами.

Через декілька тижнів, покинувши Афганістан,

я побачила заголовок в інтернеті

“Афганський прокурор став жертвою терористів”.

Я безнадійно гуглила,

і, на щастя, в той день я дізналася,

що Марія не була жертвою,

та на жаль, застрелили іншого прокурора

по дорозі на роботу.

І коли я чую подібні заголовки,

я думаю, навіть, якщо міжнародні війська

покинуть Афганістан цього року чи пізніше,

ми повинні продовжувати

цікавитися долею цих людей,

як і долею Марії Башир.

Інколи, я все ще чую її голос,

що говорить без вихваляння:

“Становище жінок Афганістану

покращиться коли-небудь.

Нам слід підготувати ґрунт для цього,

навіть, якщо нас вб'ють.”

Немає відповідних слів,

щоб засудити терористів Аль-Шабааб,

які напали на торговий центр “Вестгейт Мол” в Найробі,

в той же день, коли проводилися змагання з дитячої кулінарії,

у вересні 2013 року.

Вони вбили 67 людей, в тому числі поетів і вагітних жінок.

Далеко, на американському Середньому Заході,

на щастя, мені вдалося зустрітися з сомалійськими американцями,

які працювали у протистоянні зусиллям Аль-Шабааб

вербувати невелику частку молодих людей

зі свого міста Міннеаполіс

з метою взяти участь у подібному звірстві, як у “Вестгейт”.

Старанний 17-річний племінник

Бурхан Хасана Абдізарак

був завербований тут у 2008 році,

таємно вивезений в Сомалі,

а потім убитий, коли намагався повернутися додому.

З того часу пан Біхі,

який керує Центром безкоштовної освіти і просвітницької діяльності,

гучно засудив вербування,

невдачі уряду

і сомалійсько-американські організації,

такі як ісламський Центр Абубакар Ас-Сіддік,

де, на його думку, його племінник був радикалізований

під час молодіжної програми.

Але він не просто критикує мечеть.

Він також звинувачує уряд

у нездатності зробити більше,

аби запобігти бідності у його суспільстві.

Враховуючи власну нестачу фінансових ресурсів,

пан Біхі вирішив бути креативним.

Щоб протистояти зусиллям Аль-Шабааб

управляти невдоволеною молоддю,

в результаті нападу в 2010 році групи

на глядачів Кубка світу в Уганді,

у відповідь він організував змагання з баскетболу “Рамадан”

у Міннеаполісі.

Десятки сомалійсько-американських дітей вирішили

обрати спорт,

незважаючи на фетву проти цього.

Вони грали у баскетбол,

як ніколи більше не гратиме Бурхан Хасан.

За його діяльність, пан Біхі був підданий остракізму

керівництвом ісламського Центру Абубакар Ас-Сіддік,

з яким він раніше підтримував хороші стосунки.

Він розповів мені: “Одного разу ми побачили імама по телебаченню,

що називав нас невірними, і говорив:

“Ці сім'ї намагаються зруйнувати мечеть”.

Це розходиться з тим,

як Абдізірак Біхі бачить

свої намагання

протистояти вербуванню Аль-Шабаабу,

він прагне уберегти релігію, яку я люблю,

від невеликого числа екстремістів.

А зараз я хочу розповісти останню історію

про 22-річну студентку юридичного факультету з Алжиру,

Амель Зенон-Зюані,

яка мала такі ж мрії про юридичну кар'єру,

які здійснились для мене в 90-х рр.

Вона відмовилася покинути навчання,

незважаючи на те, що фундаменталісти

борються проти алжирського уряду,

потім залякують усіх, хто продовжує навчання.

26 січня 1997 року, Амель сіла в автобус

в Алжирі, де вона навчалася,

щоб поїхати додому і провести вечір Рамадану

зі своєю сім'єю,

щоб ніколи не закінчити юридичну школу.

Коли автобус доїжджав до міста,

його зупинили

на контрольно-пропускному пункті люди

з Озброєної Ісламської Групи.

Амель зняли з автобуса

з портфелем у руках,

і вбили на вулиці.

Чоловік, який перерізав їй горло,

сказав всім іншим:

“Якщо ви підете до університету,

прийде день, коли ми вб'ємо усіх вас,

як її".

Амель померла рівно в 17:17,

ми знаємо це, тому що, коли вона падала,

її годинник розбився.

Її мати показала мені годинник

із секундною стрілкою, спрямованою

оптимістично вгору,

в напрямку 17:18, яке ніколи не настане.

Незадовго до її смерті,

Амель сказала своїй матері

і сестрам:

“Нічого не станеться з нами, ІншАллах, дасть Бог,

але, в разі чого,

ви повинні знати, що ми померли за знання.

Ви з батьком повинні триматися з гордістю ”.

Втрату такої молодої жінки неможливо пояснити словами.

Зробивши дослідження,

я відкрила для себе значення надії Амель знову,

і саме її ім'я означає "надія" арабською мовою.

Я думаю, що знайшла це в двох місцях.

Перше - в силі її сім'ї

і всіх інших сімей, що продовжували розповідати свої історії,

і продовжували жити, незважаючи на тероризм.

Насправді, сестра Амель, Ламія, подолавши своє горе,

пішла в юридичну школу,

і працює адвокатом в Алжирі сьогодні,

це стало можливим тільки тому,

що озброєні фундаменталісти

в значній мірі зазнали поразки в країні.

І друге місце - там,

де кожна жінка та кожен чоловік

кидають виклик джихадистам.

Ми повинні підтримувати усіх, в честь Амель,

хто продовжує цю боротьбу за права людини сьогодні,

як і жінки, що живуть в умовах мусульманських законів.

Цього не достатньо, як сказала мені захисник прав потерпілих

Черіфа Хеддар в Алжирі,

в боротьбі з тероризмом.

Ми також повинні кинути виклик фундаменталізму,

тому що він є ідеологією,

яка утворює ґрунт тероризму.

Чому такі люди, як вона, як усі вони,

не є відомими?

Чому всі знають, ким був Осама бен Ладен,

і так мало знають про тих, хто

протистояв бен Ладену.

Ми повинні змінити це, і тому я прошу вас,

будь ласка, допоможіть розповсюдити ці історії

мережею.

Подивіться ще раз на годинник Амель Зеннон,

що зупинився назавжди,

і зараз подивіться, будь ласка, на свої годинники,

і зазначте, що це та хвилина, з якої ви зобов'язані

піклуватися про таких людей, як Амель.

Ми не маємо права мовчати про це,

тому що це - простіше,

або тому, що західна політика недосконала,

а тому, що час 17:17 настає

для занадто багатьох таких Амелій Зеннон

в таких місцях, як північна Нігерія,

де джихадисти все ще вбивають студентів.

Час говорити на підтримку усіх тих,

хто протистоїть фундаменталізму і тероризму

мирним шляхом в своїх громадах

тепер.

Дякую.

(Оплески)