Щоденні речі, трагічні історії

Зіяг Ґафич фотографує щоденні речі – годинники, черевики, окуляри. Простота цих зображень оманлива. Речі на них були ексгумовані з масових поховань боснійської війни. Стипендіат TED Fellow, що народився в Сараєво, Ґафич сфотографував кожну річ з цих поховань, щоб створити архів втрачених осіб.

Усе це -- прості предмети:

годинники, ключі, гребінці, окуляри.

Це ті речі, які жертви геноциду у Боснії

взяли з собою у свою останню подорож.

Нам всім знайомі ці звичні,

повсякденні речі.

Той факт, що деякі з жертв брали з собою

особисті речі на зразок
зубної пасти чи щітки,

є явною ознакою того,
що вони не мали уявлення

про те, що з ними трапиться.

Зазвичай їм казали, що їх обміняють

на військовополонених.

Ці речі були знайдені

у багатьох масових похованнях
на моїй батьківщині,

і навіть зараз судмедексперти
займаються ексгумацією тіл

із щойно знайдених масових поховань,

через 20 років після війни.

Можливо, найбільших з тих,
що були знайдені.

Впродовж чотирьох років конфлікту,

який на початку 90-х
спустошив боснійську націю,

близько 30 000 громадян,
здебільшого цивільних,

зникли безвісти,
швидше за все, були вбиті.

А ще 100 000 було вбито

під час бойових дій.

Більшість із них було вбито

або на початку військових дій,

або наприкінці війни,

коли безпечні зони ООН,
такі як Сребрениця,

були захоплені сербською армією.

Міжнародний кримінальний трибунал

виніс багато вироків

за злочини проти людяності та геноцид.

Геноцид -- систематичне і навмисне

руйнування расової,
політичної, релігійної

чи етнічної групи.

Здебільшого під геноцидом
розуміють вбивство,

але це також руйнування власності людей,

їхнього культурного спадку,

і, зрештою, навіть згадки
про те, що вони існували.

Геноцид -- не лише вбивство,

це заперечення ідентичності.

Сліди залишаються завжди --

ідеальних злочинів немає.

Завжди є рештки загиблих,

які більш довговічні,
ніж їхні крихкі тіла,

і наша вибіркова пам'ять
про них, яка тьмяніє.

Ці речі знайдено

у численних масових похованнях,

і головною метою цієї
колекції речей

є унікальний процес

ідентифікації тих,
хто зник під час вбивств,

першого акту геноциду
на європейській землі

з часів Голокосту.

Жодне тіло не повинне
залишатись незнайденим

чи невпізнаним.

Вже знайдені речі,

які жертви брали з собою

на своєму шляху до страти,

акуратно почистили, проаналізували,

зареєстрували та зберігають.

Тисячі артефактів запаковані
у білі пластикові пакети

на зразок тих,
що ви бачили в детективах.

Ці предмети використовують як інструмент

для візуальної ідентифікації жертв,

а ще їх використовують
як дуже цінний експертний доказ

у слідствах з військових злочинів,
що тривають.

Тих, хто вижив, іноді запрошують

для спроб фізичної ідентифікації
цих речей,

але фізичний пошук --
це надзвичайно складний,

неефективний та болючий процес.

Як тільки судмедексперти,
лікарі та юристи

закінчать роботу з цими об’єктами,

вони стають сиротами історії.

Багато з них знищують, вірте чи ні,

або вони просто лишаються на полицях,

подалі від нашого зору та пам’яті.

Декілька років тому я вирішив

фотографувати кожну окрему знайдену річ,

щоб створити архів зображень,

який легко зможуть проглянути
ті, хто вижив.

Як оповідач, я люблю
віддавати суспільству.

Я хочу зробити більше,
ніж підвищити обізнаність.

У цьому випадку дехто може

впізнати ці речі,

або принаймні їхні фотографії залишаться

постійним, неупередженим
та точним нагадуванням

про те, що сталося.

Фотографія – це співпереживання,

і близькість цих предметів
гарантує співпереживання.

У цьому випадку я лише знаряддя,

експерт, якщо хочете,

а результатом є фото,
наближене до документу так,

як це взагалі можливо.

Коли впізнають усіх зниклих безвісти,

залишаться лише їхні тіла,
що гниють в могилах,

та ці повсякденні речі.

У своїй простоті

ці речі – останнє свідоцтво

тотожності жертв,

останнє постійне нагадування про те,

що ці люди колись існували.

Велике спасибі.

(Оплески)