Якщо історія спонукає тебе - дій!

"Історії необхідні, але не такі магічні, як здаються", - каже письменниця Сісонке Мсіманґ. У цій кумедній і вдумливій промові Мсіманґ ставить під сумнів надмірний інтерес до історій і говорить про заперечення фактів. У критичні часи, коли слухання історій не спонукає до дій, Мсіманґ закликає нас вимкнути телефони, відійти від екранів і повернутися в реальне життя, щоб розробити план для досягнення справедливості.

Кілька місяців тому

я дізналась, що буду виступати на TED.

І почувалась зацікавленою і зляканою,

потім знов зацікавленою і знов зляканою.

Між зацікавленістю і переляком

я почала досліджувати,

і мої дослідження, перш за все, складалися
з пошуку в інтернеті того, "як добре виступити на TED".

(Сміх)

Паралельно

я погуглила "Чімаманда Нґозі Адічі".

Кто з присутніх знає, хто це?

(Підіймають руки)

Я почала гуглити її ім'я,
бо я завжди гуглю її,

бо я її прихильниця,

а ще тому, що вона завжди має що
розповісти важливого і цікавого.

І комбінація результатів тих пошуків

привела мене до її промови

про ризик єдиного бачення.

Про те, що стається, коли ми дивимося
крізь єдину призму,

щоб зрозуміти певні групи людей.

І це ідеальна промова.

Це промова, з якою виступила б я,
якби була, ясна річ, відома.

(Сміх)

Ви мене зрозумієте: вона африканка,
і я так само африканка,

вона феміністка, і я феміністка,

вона оповідачка, і я так само,

тому мені здалося, що це моя промова.

(Сміх)

Отже, я вирішила навчитися програмувати,

потім зібралася перекопати весь інтернет

і зібрати копії усіх захопливих виступів

і вивчити їх напам'ять,

а потім видати тут усі ці слова
так, наче вони були мої.

Мій план ішов добре,
за винятком програмування.

І от одного ранку декілька місяців тому

я прокинулася

і почула новини про те, як жінка
певного кандидата у президенти

виголосила промову, котра

(Сміх)

(Оплески)

котра звучала точнісінько як промова одної іншої пані,
чиї промови мені до вподоби -

Мішель Обами.

(Вигуки)

І тоді я вирішила, що напевно мені треба
самій написати свою промову.

І це те, для чого я тут перед вами.

Я прийшла поділитися своїми особистими
спотереженнями щодо розповідання історій.

Звичайно, я хочу вам розповісти про силу,
яку несуть в собі історії,

а ще про їх обмеження,

зокрема, для тих із нас, хто цікавиться
соціальною справедливістю.

Коли Адічі виголошувала свою промову
сім років тому,

тоді було популярно розповідати історії.

Історії були всюди,

і якщо би часом трапилося, що хтось би
розповів стару бородату історію,

тоді, я думаю, всі були б цьому раді,
тому що існує

так багато історій і ще більше переказів.

Історії є противагою до суб'єктивних думок.

Сьогодні, якщо ви маєте середній достаток
і доступ до інтернету,

ви можете завантажувати історії
одним дотиком або

проводячи пальцем по екрану.

Ви можете послухати подкаст

про те, як воно, вирости
в касті недоторканих у Калькуті.

Можете послухати розповіді
корінного австралійця

про спроби і успіхи виховання
дітей в атмосфері поваги

і гордості.

Історії закохують нас.

Вони згладжують нерівне
і з'єднують розділене.

Історії навіть можуть нам допомогти

говорити про смерті людей
в нашому суспільстві,

тих, чиї імена нікому нічого не говорять,
але які залишили свій слід.

Правда?

Я не дуже впевнена в цьому,

але працюю в одній фірмі,
що називається "Осередок історій".

Моя робота - допомагати розповідати історії,

які змушують задуматися про те,
як воно, бути чорним

або мусульманином, або біженцем,
або належати до іншої категорії,

про які ми говоримо весь час.

Але я почала там працювати

після довгої діяльності в ролі
активістки за соціальну справедливість

і тому дуже цікавлюся, яким чином

цим людям вдається говорити
про публіцистичні оповідання

так, ніби мова йде про
щось більше ніж розвагу,

так, ніби мова про те, щоб бути
каталізатором суспільної дії.

Часто можна почути від людей,

що історії роблять світ кращим.

Мене все більше турбує те,
що навіть найболючіші історії,

зокрема, історії про людей,
про котрих ніхто не дбає,

часом заважають діям
суспільної справедливості.

Це не тому, що оповідачі
намагаються якось зачепити чи вразити.

Зовсім навпаки.

Оповідачі історій зазвичай добротворці,
як і я, і, думаю, ви - так само.

А їхні слухачі - це здебільшого

глибоко співчутливі
й чуйні люди.

Все ж, добрі наміри
можуть мати небажані наслідки,

тому, на мою думку,
історії не такі магічні як здаються.

Отже три -- бо завше мусить бути три --

три причини, чому я думаю,

що історії не обов'язково роблять
наш світ кращим.

По-перше, історії можуть створювати
ілюзію солідарності.

Йдеться про ту
приємність, яку ви відчуваєте,

слухаючи фантастичну історію,
в якій

ви начебто щойно зійшли на гору

або заприятелювали з
мешканцем камери смертників.

Але ви цього не робили.

Ви не зробили нічого.

Слухати - це важливий,

але недостатній крок
для соціальної дії.

По-друге, нас часто приваблюють

персонажі і головні герої,

такі приємні і людяні.

І в цьому є сенс, згодні?

Бо якщо хтось тобі подобається -
то про тих ти і турбуєшся.

Але буває і навпаки.

Якщо тобі хтось не подобається,

то про нього ти не турбуєшся.

А якщо ти про нього не турбуєшся,

ти не мусиш вважати себе
морально зобов'язаним

думати про обставини,
котрі сформували його життя.

Я отримала цей урок,
коли мені було 14 років.

Я засвоїла, що насправді
ти не мусиш любити когось,

щоб розуміти його мудрість,

і тим паче не мусиш любити когось,

щоб прийняти його сторону.

От у мене вкрали ровер,

коли я на ньому їхала --

(Сміх)

це можливо, якщо їдеш досить повільно,
я так і їхала.

(Сміх)

В ту мить я перетинала поле,

справа була в районі Найробі,
де я виросла,

і це був дуже вибоїстий проміжок шляху,

і коли їдеш на ровері,

не хочеться щоб тебе отак, ви розумієте --

(Сміх)

Так от я їду, повільно
натискаю педалі

і раптом - я на землі,

лежу і дивлюся вгору,

а якась дитина несеться
геть на транспорті,

який є моїм ровером.

Тому хлопчині приблизно 11-12 років,
а я лежу на землі

і плачу, адже я збирала
багато грошей на цей ровер,

Я плачу, встаю і починаю кричати.

Інстинкт бере своє,
і я починаю кричати "Муізі! Муізі!",

що означає на суахілі "крадій".

З усіх дерев'яних домівок
повиходили люди

і почали його ловити.

Це Африка, тому самосуд в дії.

Згодні?

Я зайшла за ріг,
а там - його вже впіймали,

його зловили.

Підозрюваний був затриманий,

люди змусили його
віддати мені мого ровера

і вибачитися.

Класичний африканський самосуд,
чи не так?

Отже, його примусили вибачитися.

Таким чином, ми стояли одне проти одного,

він дивиться на мене, просить пробачення,

але витріщається з дикою злобою.

Він страшенно розлючений.

Тоді я вперше вступила в сутичку з кимось,

кому я не подобаюсь
просто через те, ким я є.

Він дивиться так,
ніби хоче сказати:

"Ти, зі своєю лискучою шкірою
і зі своїм ровером, гніваєшся на мене?"

Те, що я йому не сподобалась,
було важким уроком для мене,

але, знаєте, він був правий.

Я була дитиною середнього достатку,
що жила в бідній країні.

Я мала ровер, а він ледве мав що їсти.

Деколи буває інформація,
яку ми не хочемо чути,

така, що змушує нас
вилазити з власної шкіри,

така, якої ми потребуємо найбільше.

На кожного гарного оповідача,
що захоплює ваше серце,

припадає сто таких,
чиї слова невиразні й обірвані,

які виходять на сцену
вдягнені не у гарний одяг, як оцей.

Існують мільйони історій на кшталт цієї
про хлопчика на ровері,

і ми не можемо ігнорувати їх

просто через те, що нам не подобаються
дійові особи

чи тому, що це не та дитина,
яку б ми привели у свій дім

з сирітського притулку.

Третя причина, на мій погляд,

чому необов'язково історії
роблять світ кращим -

у тому, що часто ми настільки захоплені
особою оповідача,

що забуваємо подивитися на історію
в іншому масштабі.

І тому ми аплодуємо, коли нам

кажуть про своє почуття сорому,

але не конче пов'язуємо це
з пригнобленням.

Ми співчутливо киваємо, коли хтось каже,
що почувається маленьким,

але не пов'язуємо це з дискримінацією.

Найважливіші історії,
особливо для соціальної справедливості,

це ті, які одразу

і особисті, і водночас дають нам
змогу зрозуміти політичний аспект.

Йдеться не тільки про те,
чи ми любимо,

чи ігноруємо певні розповіді.

Ми живемо в суспільстві, де задіяні
щораз міцніші сили,

де історії для багатьох людей
починають замінювати новини.

Згодні?

Ми живемо в часи, коли спостерігаємо
заперечення фактів,

коли емоції на першому місці,

і аналіз здасться трохи нудним, згодні?

Де ми часом цінуємо наші відчуття
вище за знання.

Недавній звіт Pew Center
щодо тенденцій в Америці

показує, що лише 10 процентів
дорослих людей, молодших 30-ти,

"дуже довіряють медіа".

Це вагомий факт.

Це означає, що оповідання історій
набуває довіри

в той самий момент,

коли медіа втрачає
довіру серед народу.

Це недобре,

тому що хоч історії і важливі

і допомагають нам пізнавати
різні речі,

ми все ж потребуємо медіа.

За роки боротьби
за соціальну справедливість

я переконалась, що ми потребуємо
достовірних фактів від інформаційних агенцій

разом із виступами
авторитетних промовців.

Це дійсно те, що допомагає рухатися вперед
до соціальної справедливості.

У кінцевому підсумку, звичайно,

справедливість -

ось що робить світ кращим,

а не історії, правда?

І оскільки нашою метою є справедливість,

думаю, нам не потрібно зосереджуватись
тільки на медіа чи оповідачах.

Мусимо зосередитися на аудиторії,

на будь-кому, хто колись вмикав радіо,

або слухав подкаст,

тобто на всіх нас.

Отже, декілька висновків

про те, як слухачі можуть
зробити наш світ кращим.

Перш за все, світ був би
кращим, на мою думку,

якби слухачі були допитливіші
і скептичніші

і ставили більше питань
про соціальний контекст,

який створив ці історії,
що їм так подобаються.

По-друге, світ був би кращий,

якби публіка розуміла,
що розповідь є розумовою працею.

Я також думаю, що слухачам
варто

вимагати більше кнопок
на їх улюблених сайтах.

Кнопки, де, наприклад, писало б:

"Якщо вам сподобалась історія,

натисніть тут, щоб підтримати
ініціативу оповідача".

Або: "Натисніть тут, щоб зробити внесок
у наступну велику ідею оповідача".

Часто нам подобається формат подачі,

а не самі оповідачі.

І, врешті-решт, я думаю, що слухачі
можуть зробити світ кращим,

вимкнувши свої телефони,

відійшовши від своїх екранів

і вийшовши в реальний світ за межі
своєї зони комфорту.

Еліс Вокер казала:

"Придивіться добре до теперішнього,
яке ви творите.

Воно має виглядати як майбутнє,
про яке ви мрієте".

Оповідачі допомагають нам мріяти,

але від нас залежить, чи матимемо ми
план для досягнення справедливості.

Дякую.

(Оплески)