Для чого потрібно жити – для резюме чи надгробної промови?

Всередині кожного з нас живуть дві істоти, вважає Девід Брукс у цій короткій вдумливій промові: одна прагне до успіху та будує резюме, інша шукає зв’язку, спільноти, любові – того, що цінують у поминальних промовах. (Йозеф Соловейчик назвав цих істот «Адам І» та «Адам ІІ»). Чи можуть ці істоти бути в рівновазі, запитує Брукс.

Я розмірковував щодо різниці

між якостями для резюме
та якостями для поминальної промови.

Якості для резюме – це те,
про що пишуть у своєму резюме,

уміння, з якими виходять на ринок праці.

Якості для поминальної промови – ті,

про які згадують на панахиді,

які значно глибші:
хто ти у глибинах душі,

які відносини у тебе зі світом,

чи ти сміливий, люблячий,
надійний, послідовний?

Більшість із нас скажуть,

що якості для поминальної промови
важливіші.

Та якщо взяти мене, чи про них

я думаю більше всього? Ні.

Я міркував над цією проблемою.

Допоміг мені у цих роздумах

рабин на прізвище
Йозеф Соловейчик,

який у 1965 році написав книгу
«Самотній віруючий».

Соловейчик вважав,
що наше єство має дві сторони,

які він назвав Адам І та Адам ІІ.

Адам І – мирська, амбіційна,

зовнішня сторона нашого єства.

Він хоче будувати, творити,
створювати фірми,

створювати щось нове.

Адам ІІ – соромлива сторона нашого єства.

Він прагне не тільки робити добро,
але й бути добрим,

жити у такий спосіб,

що шанує Бога, творення
та наші можливості.

Адам І хоче завоювати світ.

Адам ІІ хоче почути покликання
та підкоритися світові.

Адам І насолоджується досягненнями.

Адаму ІІ смакує
внутрішню узгодженість та силу.

Адама І цікавить те, як речі працюють.

Адама ІІ – чому ми тут.

Гасло Адама І – «успіх».

Гасло Адама ІІ – «любов,
спокута та повернення».

Соловейчик вважав,
що ці сторони

нашого єства воюють між собою.

Ми живемо у вічному протиборстві

між зовнішнім успіхом
та внутрішніми цінностями.

Ще більше ускладнює цю проблему те,

що ці дві сторони нашого єства

працюють згідно з різними логіками.

Зовнішня логіка – економічна:

вхід веде до виходу,
ризик веде до нагороди.

Внутрішня сторона керується моральною,

часто оберненою логікою.

Щоб отримати, ти повинен дати.

Треба підкоритися чомусь ззовні тебе,

щоб здобути внутрішню силу.

Треба подолати бажання,
щоб отримати бажане.

Треба забути про себе,
щоб реалізувати себе.

Треба втратити себе, щоб знайти себе.

Вийшло так, що ми живемо у суспільстві,
що прихильне до Адама І

та часто нехтує Адамом ІІ.

Біда в тому, що це
перетворює тебе в кмітливу тварину,

що ставиться до життя як гри,

і ти стаєш холодним
розважливим створінням,

що сповзає у якусь посередність,

аж доки ти не помітиш цю різницю

між тим, ким ти бажаєш бути, та ким ти є.

Ти не заробиш такої промови, що ти хочеш,

що маєш надію хтось скаже про тебе.

У тебе немає глибини переконань.

Немає емоційної звучності.

Немає зацікавленості в задачах,

що не можуть бути розв'язані
протягом життя.

Це нагадало мені,
як протягом всієї історії

зазвичай будували цілісного Адама ІІ,

будували глибину характеру.

За всі часи люди зверталися

до свого особистого минулого,

інколи до дорогих для них хвилин життя,

до їхнього дитинства,

а часто думки тяжіють у минулому

до миті ганьби,

до учинення гріху, себелюбного вчинку,

недогляду, обмеженості,

гріху гніву, гріху жалості до себе,

браку відваги, намагання улестити людей.

Ми будуємо Адама І,
спираючись на нашу силу.

Ми будуємо Адама ІІ
у боротьбі з нашими недоліками.

Зазирнувши у себе, ти знаходиш гріх,

що чинив знов і знов
протягом життя,

твій характерний гріх,

який породжує інші,

і ти б’єшся із цим гріхом,
борешся з ним,

і з цього двобою, цих страждань

народжується глибина характеру.

Часто нас не навчають,

як знайти цей гріх в собі,

наша культура не вчить нас,

як боротися з ним,

як стати віч-на віч із ним та битися.

Ми живемо у культурі
зі складом розуму Адама І,

де ми небагатослівні щодо Адама ІІ.

Зрештою, Рейнгольд Нібур

підсумував це протиріччя
у бажанні прожити

життя і Адама І, і Адама ІІ таким чином:

«Нічого з того, що варто робити,
не можна зробити протягом життя;

тому нас повинна врятувати надія.

Ніщо справжнє або прекрасне
не можна осягнути,

дивлячись тільки на сьогодення;

тому нас повинна врятувати віра.

Якою б доброчесною не була наша справа,
ми не зробимо її самі;

тому нас повинна врятувати любов.

Ні друг, ні ворог не оцінять
наші дії так високо,

як оцінимо їх ми самі.

Тому нас повинен врятувати
цей найвищий вид любові --

прощення».

Дякую.

(Оплески)