Розвиток таланту |Іван Малкович |TEDxKyiv

Іван Антонович Малкович — український поет і видавець, власник і директор видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», редактор, упорядник, автор та перекладач кількох десятків книжок для дітей. Це людина маніакально віддана ідеї «особливо якісної української книги». У 2004, 2008, 2009 рр. входить до «ТОП-100 найвпливовіших людей України» щорічного рейтингу журналу «Кореспондент».

Вірші Івана Малковича перекладено англійською, німецькою, італійською, російською, польською, литовською та грузинською мовами.

About TEDx, x = independently organized event

In the spirit of ideas worth spreading, TEDx is a program of local, self-organized events that bring people together to share a TED-like experience. At a TEDx event, TEDTalks video and live speakers combine to spark deep discussion and connection in a small group. These local, self-organized events are branded TEDx, where x = independently organized TED event. The TED Conference provides general guidance for the TEDx program, but individual TEDx events are self-organized.*
(*Subject to certain rules and regulations)

Любі хлопчики й дівчатка,

зайчики і каченятка,

добрий день!

(Оплески)

Вітаю вас у цьому залі.

Мені запропонували розповісти

про плекання таланту для дітей,

взагалі, як плекався ніби мій талант.

Я не впевнений, що він є.

І про те, як видавництво
давало приклади іншим.

І я згадав той час,

коли я писав книжку про Моцарта.

Я її не дописав, тому що так сталося,

що пограбували мою машину
і рукопис пропав.

А я мав на комп'ютері тільки тези
і те, що я розписав,

я вже не мав натхнення повернутися знову,

але бачу вже якісь такі знаки,
що мені треба до цього повертатися.

І на прикладі Моцарта можна побачити,
як домашнє виховання,

як виховання батьків
найкраще впливає на дітей.

Є парадокс.

Всі біографи Моцарта
багато беруть з одного листа

друга родини Моцартів, Шахнера -

музиканта, який часто
бував у них і який пише...

Це лист зовсім невеличкий,

я знаю там, три-чотири, може, сторіночки
звичайного тексту.

І зокрема він пише, що Моцарт,

про талант його,

і що з нього міг вирости
найгірший лиходій.

Такий він був сприйнятливий
до всіх імпульсів світу, які були,

тому що йому був цікавий увесь світ.

І тільки те високе виховання,
яке дав йому тато,

дозволило йому стати генієм.

Я, в принципі, думаю, що це спірна теза,

тому що я думаю, що геній і талант -
це дар Божий,

і тут, як би ми не виховували,

як би ми не плекали,

але як тобі не вділено цього дару,

то ти будеш хорошою, талановитою,

але того прориву,
який був у Моцарта не буде.

Як же ж виховував його тато?

Тато справді робив свою школу.

Він створив кілька зошитів з музики,

на яких він виховував і Моцарта - Вольфі,
і його сестру Маріанну,

яку в родині називали Наннерль.

І це була музика дивна.

До речі, Которович, Богодар Которович
ще за життя

і його донька Мирослава Которович,

вони записали одну з симфоній
Леопольда Моцарта -

тата Вольфганга Моцарта.

І ця симфонія,
я би радив вам усім послухати,

вона незвичайна, тому що її виконують
на різних свищиках.

Там і звучить, звичайно, головна музика,

але там, як пташечка звучить,

і дитині зрозуміло, звідки береться музика,

звідки беруться трелі.

І в цих оповідях про Моцарта,

ви, мабуть, усі знаєте,

що він з 3-4-х років уже сам
починав писати якісь ноти.

І він ставив величезні клякси,
бо він не вмів.

Чорнило капало йому спочатку на зошит,

він витирав,
поверх того він писав музику.

І коли тато вперше побачив,

він сміявся з нього.

І тут Вольфі, він дуже посерйознішав.

Він завжди був дуже серйозний,
коли йшлося про музику.

Він ображався, це було на грані
його життя і смерті.

Але виховувалася любов до музики
дуже весело.

Вони завжди грали або якісь легкі мелодії,

або Моцарт просився, щоб зіграти з татом,

бо дома вони грали і квартети,

приходили серйозні музиканти,

і маленький Моцарт просився.

Одного разу йому 5 років,

а він просить,
щоб він зіграв другу скрипку.

Тато його каже: "Ти що? Як? Іди.

Ти бачиш, тут...",
ну, все ж таки мала дитина.

І він образився.

І він плакав.

І цей Шахнер, він каже,
що я попросив Леопольда,

пана Леопольда, що дозвольте йому
другу скрипку зіграти.

І він грав, і вони були шоковані,

як він, пальчики ще не могли там встигати,

як він перестрибував дуже смішно.

А на фортепіано взагалі,
він не міг октаву брати,

але він так блискавично...
Він відчував музику,

і все-таки встигав грати те, що треба.

Коли вони йшли, збиралися спати,
маленький Моцарт ставав.

Він був вигадав такий ритуал:

він ставав на табурет,
тато підходив до нього,

і вони співали вигадану Моцартом мелодію
на бездумні слова.

Вони називалися "Оранія Фігата".

Оранія Фігата. Це було
абсолютно незрозуміло.

І вони співали цю Оранію Фігату
дуже серйозно, ставали,

тоді Моцарт маленький цілував тата в ніс,

і казав, що коли він постаріє,

то він буде до нього ставитися
дуже з пошаною

і зберігати його в скляному футлярі.

І так вони лягали спати.

Тобто і Моцарт,
і, скажімо, ми в Україні

можемо згадати Лесю Українку.

Блискучу освіту, в неї була домашня освіта
разом з братом Михайлом.

І в цьому величезна заслуга
її мами Олени Пчілки -

дитячої поетеси, взагалі письменниці
і громадської діячки,

яка навчила їх дома.

І Леся Українка мала
одну з найблискучіших освіт,

яку отримували тоді в Україні.

Вона була дуже начитана

і це їй дало можливість,

що вже десь в 16-річному віці
вона для свого братика Михайла

так само написала книжку з історії,

здається, давньої Греції, Риму,
світової історії.

Тобто домашнє виховання,
воно важливо для плекання таланту.

І важливо, щоб ми розгледіли
який талант у дитини,

бо маємо пам'ятати Шахнера,

що дитина, якщо вона талановита,
вона хоче все,

але ми повинні відчути,
що вона найбільше хоче.

Я пам'ятаю...
Тепер перейду на свій приклад.

Мені 16 років, я пишу вірші з 8-ми років,

я вже вчуся в музичному училищі,

я скрипаль, я у Івано-Франківську,

я люблю літературу,
але мене послали на музику.

В мене це двоїсте відчуття, бо я бачу...

Я був у школі відмінником, але не таким,

я ніколи не зубрив.

Я якось ставився легко до цього.

Я прийшов в музичне училище,

я дивлюся, а тут є діти,
які краще за мене грають.

Мені страшенно муляло,
я розумів, що я не можу тут

якось з ними конкурувати так,

тому що я не дуже любив займатися.

Я сидів в бібліотеках, я любив читати,

але мені вдавалися
кантиленні речі - повільні.

І коли були якісь академконцерти,

чи вже річні концерти,

приходили дивитися багато людей,
як я граю,

тому що в мене була дуже смішна міміка.

Окрім всього, я дуже переживав цей твір.

І коли приїхав на державний іспит
професор з Києва.

І це був шок.

І я думав, що це буде страшний провал.

Йому так... Я виконував першу кантилену,

і йому так сподобалося, що він зупинив,
і я далі вже швидку річ не грав.

І це мене врятувало, я отримав п'ять
на державному іспиті.

Але ось я вчуся в музичному училищі
і на кухоньці свого дядька

я зустрічаюся з поетом
Тарасом Мельничуком.

Мабуть, мало хто з вас знає.

Це лауреат Шевченківської премії,

один з найбільших українських поетів,
дисидент,

який сидів, власне, з Ігорем Калинцем
суто за свою поетичну творчість.

І от після першої відсидки,
після першої тюрми,

над ним висить уже друга тюрма,

він туди потрапить,
ми зустрічаємось з ним на кухоньці.

І дядько сказав, що я пишу вірші.

І він мені читає свої вірші.

І це неймовірне відчуття,

що поет мені, як дорослому,
читає свої вірші, як рівному,

тому що мені 16 років.

І ми п'ємо чай.

І стоїть такий пузатий чайничок
білий з заваркою,

і він мені каже:

"Ти бачиш, це не чайник,

це султан. Подивися, яка в нього чалма".
Оця накривочка.

Так відкриває.
"А ти бачиш, це ж не заварка.

Ти подивись, який він бундючий.

Це його бундючість,
аж над груди виходить, цей султан.

А це телефон. Ти бачиш це..."

Це трубка, був такий апарат телефонний
і трубка перекинута.

"Бачиш, це конаючий торреро,
який поранений лежить на коні

і його кінь несе".

І він раптом мені розкриває світ,

він мені відкриває двері метафори.

І я розумію, що абсолютно весь світ
наповнений поезією.

А я про це взагалі,
я про це навіть не підозрював.

І я чую, як мене щось пощипує в лопатках.

Я думаю, що оце почали
пробиватися крила тоді,

коли одна людина от такою розмовою,
якоюсь довірливою,

яку не дала мені ні школа,
ні потім, можливо, університет.

Завжди є кілька викладачів, можливо,
на яких ти рівняєшся,

але ось такі люди,
які тобі щасливо трапляються

або не трапляються на твоєму шляху,

вони відкривають по-новому світ.

Але якщо ти чогось дуже хочеш...

Для мене найважливіше - це те,

що ти відчув, щоб ти хотів іти цим шляхом
і якісно його робив.

Якість - найвище,
що я усвідомив для себе в житті.

Я нічого не розумію досі в бізнесі.

Коли я читаю звіт бухгалтерії за рік,

я зачиняюся на 20 хвилин,

щоб думала головний бухгалтер,
що я вивчаю цей звіт.

Мене цікавить тільки дві цифри,
бо я досі не знаю там брутто-нетто,

я плутаюся, що воно таке.

Ви не думайте, що я граю під дурника.

Це справді так.
Вони мене не дуже цікавлять.

Я працюю інтуїтивно,

тобто я знаю, що я хочу видавати,
я знаю, що для мене найважливіше - якість.

Коли в мене будуть якісні книжки,
значить, це перейде в іншу якість:

в економічну, в фінансову.

На сьогодні наші книжки
читають діти в 19-ти країнах світу.

Пам'ятаю, перший такий успіх,

коли ми привезли в Москву
нашу "Снігову Королеву",

українською мовою й англійською.

І там до нас черги страшні стояли.

І росіяни: "А на русском?"

"Ну, нема".

"Как нет на русском?"

"Та ми українське видавництво.

У вас же немає
українських книжок в Росії".

"Ну как, на русском нет?"

І вони мусили купувати українською мовою.

Ми казали: в нас є англійською.

І так десь 90 на 10 відсотків.

Купували більше українською,

і вони були зачаровані цією красою.

Краса, вона сильна річ.

А вчора я був з дітьми,
з родиною, з друзями.

Нас щось було 17 чи 19 людей,

ми поїхали в Батурин подивитися
на відбудовану столицю Мазепи.

І як було мені сумно
відчути знову ту невідповідність,

яка є в нашій країні,

ту потьомкінщину,
яка постійно присутня в нашому житті.

Тобто ми можемо
щось таке хороше вибудувати,

а не наповнити її справжнім,
талановитим, своїм.

Я впевнений, що на цій землі буде лад,
буде порядок,

буде достаток, буде успіх тоді,

коли ми найтонші енергії
зуміємо акумулювати

і зрозуміти їхню силу,

а саме будемо пам'ятати,
що Біблія починається з того,

що "Спочатку було слово".

Але ми чомусь про це забуваємо.

Я впевнений, що тут має звучати:
жито, Дніпро.

Це наші слова,

більше в світі таких нема.

Українських слів.
Отак, як вони звучать.

І коли вони будуть звучати у всіх нас...

Ми зв'язані з Космосом.

Ми не можемо бути в подобі,
ми не можемо вдавати.

Це так, якби зайці їхали
у лисичому чи вовчому потязі

і сиділи з вовками,
і вдавали, що вони вовки,

курили, тобто якусь іншу шкіру.

Чи вони би їхали в ховрашиному
якомусь товаристві,

сиділи і вдавали, що вони ховрахи.

Тобто ми є ми.

І ми повинні... Тільки тут буде лад тоді,

коли ми зуміємо і зрозуміємо,

що енергія мови, енергія своєї культури

вона дуже важлива.

І більше в світі ніде немає
другої України

і ми повинні знати своє.

В Батурині я відчув Російську імперію,

я відчув про те, що розказують

про Кирила Розумовського,
все в артефактах якихось.

Оце там якась защіпочка,

оце якась там квіточка ще старого,

а отут качівня якась від Кочубея.

А про Мазепу розкажіть.

А я нічого не чую, що це столиця Мазепи,

столиця духу нашого.

І про Розумовського Кирила,

ніяк не в'яжуть його
з українськими справами,

хоча цей музей відбудовувався для того,

щоб якось про це казати:

як він відродив,

чому він став останнім гетьманом,

чому він переніс свою столицю
саме в Батурин,

як він пам'ятав про Мазепу,

як він з усипальниці з церкви Мазепи,

він будував з тої цегли зруйнованої

будував свою усипальницю.

Я цього взагалі нічого не чув.

Я не чув про наш дух.

Я заходив у церкву:

"Ой, яка гарна церква".

Ми заходимо туди, а там немає наповнення.

Там тільки кричать "платочкі накіньтє"
і це все.

І це мене дуже вразило.

Це мене вразило,
що ми й досі перебуваємо десь там.

Ми не сурідною, суродна праця,

ви знаєте, у Сковороди,

але ми якось не в гармонії з собою.

Ці екскурсоводи - і молоді, і старі -

вони говорили наче з радянських часів.

Те, що можна було,
про Кирила Розумовського

говорили тільки під соусом
Російської імперії.

Про Андрія так трошечки згадали.

А він приятелював з Бетховеном, з Моцартом
і підтримував їх,

Моцарт присвятив йому дві симфонії,

Бетховен присвятив дві симфонії:
п'яту і шосту, три квартети.

І вони названі квартетами Розумовського.

Тобто про його участь
в українських справах

взагалі про це не говориться.

І в нас так на кожному кроці.

Що ми знаємо все,
ми знаємо такі науки.

Якщо пишуть до мене рукописи письменники.

І це фентезі зараз. Діти, юнаки, старі.
Фентезі.

Там будуть імена всі англійські

чи які будь китайські,
вигадані на основі цього,

тільки не українські.

Коли я читаю якісь англійські твори,
чи там ми бачимо Карлсона,

ми розуміємо, де це діється,
в якій країні.

Коли пишуть письменники про нас,
там Україна не присутня.

Ми не присутні тут.

Поки ми не присутні тут, поки ми
не станемо господарями тут,

поки ми не відчуємо, що ми на цій землі,
доти у нас не буде ладу.

Але кожен з нас може творити
щось найкраще,

щось те, що він може талановито робити.

Якщо ми це будемо робити якісно,

нас будуть поважати.

Я пам'ятаю, коли я привіз
на Франкфуртську виставку

"Снігової Королеви" оригінал один.

І власниця англійського видавництва
"Темплієр",

які видають такі книжки,
можливо, ви їх гептологію бачили,

драконологію.
Видає їх видавництво Махаон.

І коли вона побачила цей оригінал,
вона примчала.

Їй сказали. Примчала з якихось переговорів.

Вона прибігла і вона не повірила.

"Ми хочемо купувати ці права".

Ми в процесі переговорів,
і вони видали цю книжку.

Ця книжка стала в трійці кращих
різдвяних продажів Великобританії.

"Снігова Королева", власне,
нашого художника Владислава Ярка -

одного з двох головних художників.

Наші книжки зараз
від Великої Британії до Південної Кореї

читають діти.

В 19 країнах.

Ми і ще одне чеське видавництво,
зі слов’янських видавництв,

і моє, ми продаємо права туди.

Всі решта купують звідти,
з Заходу, з інших країн права,

бо якщо ти маєш гроші,
ти можеш все сьогодні купити.

А набагато складніше,
коли ти можеш щось таке створити,

щоб хотіли побачити і придбати твоє.

Ми тут не видаємо книжок російською мовою.

Принципово, тому що українська мова
ми бачимо, в якому становищі.

Але в Росії наші книжки виходять.

І якщо би ми видавали тут російською,

ми б мали вдвічі більше,

а тепер уже й ще більше оборотів,

тому що колись, ще в 2006-2008 роках,

українські книжки, якщо той же Махаон,

це колеги мої,

вони продавали українського накладу
такої самої книжки

від 15 до 25% більше.

Тепер продають російських книжок
до 30% більше,

тобто вітри політичні
вони діють і на правила книжок.

Але. Я вже маю закінчувати.
Мій час закінчився.

Я ще хотів одну штуку сказати,

але не можу перебирати,

бо тут дуже серйозне зібрання,

тому я насамкінець прочитаю вірша.

Краєм світу уночі,

при Господній при свічі,

хтось бреде собі самотньо

із янголом на плечі.

Іде в ніде, в невороття,

іде лелійно, як дитя.

І жене його у спину

сірий маятник життя.

Щоб не вештав уночі,

при Господній при свічі,

щоб по світі не тинявся

із янголом на плечі.

Віє вітер вировий.

Виє Ірод моровий.

Маятник все дужче бухка.

Стогне янгол ледь живий.

А він йде і йде,

хоча вже й не дихає свіча.

Лиш вуста дрижать гарячі:

"Янголе, не впадь з плеча".

Я бажаю, щоб ваші янголи
ніколи не покидали ваших пліч.

(Оплески)

Й допомагали Вам у всіх
найкращих справах.

Дякую.