Як виховати успішних дітей і не переборщити

Завищені очікування і тотальний контроль з боку батьків насправді не допомагають дітям у житті. Принаймні, так вважає Джулі Літкот-Геймс, колишня декан першокурсників у Стенфорді, яка з захопленням і своєрідним гумором переконує батьків не визначати успіх своїх дітей за оцінками і балами. Вона, натомість, радить їм не нехтувати старою, як світ, істиною - діти потребують безумовної любові.

Я не експерт з питань батьківства.

Якщо чесно, мене
взагалі не цікавить ця тема.

Однак я стурбована тим, що
стиль виховання деяких сучасних батьків

травмує дітей і стає на заваді

їхнім зусиллям стати самими собою.

Є батьки, які створюють

перепони на шляху дитини.

Я хочу сказати, що батьки прагнуть

якомога більше часу

приділяти своїм дітям,

їхньому навчанню й вихованню,

що, в принципі, природно.

Але з іншого боку, постійне втручання

завдає непоправної шкоди,

коли батьки непохитно переконані,

що дитина буде невдахою,

якщо її не контролювати
щокроку й щохвилини

на шляху до наміченого коледжу і кар'єри.

Якщо ми виховуємо дітей таким чином,

( я кажу "ми",тому що, бог свідок,

виховуючи двох своїх підлітків,

я коїла те саме),

то їхнє дитинство - це розклад.

І ось як він виглядає.

Ми маємо бути певні, що
діти живі-здорові,

і нагодовані й напоєні,

і ходять до найкращих шкіл,

і вчаться у найкращих класах,
і отримують відмінні оцінки,

і отримують їх у найкращих класах
найкращих шкіл!

І не тільки оцінки, а й
високі підсумкові бали,

і не тільки відмінні оцінки й бали,
а ще почесті й нагороди!

А ще нехай вони будуть
спортсменами, активістами, лідерами!

Ми радимо дітям не просто
вступити до гуртка,

а заснувати гурток,
бо це вітається в коледжах.

І не забувати про волонтерство.

Ну, щоби показати їм,
що ти піклуєшся про інших!

(Сміх)

І все це має виконуватися
із разючою досконалістю!

Ми очікуємо від дітей
такого високого рівня,

якого ніколи в житті не вимагали
самі від себе...

А через те, що вимоги поставлені захмарні,

ми, батьки, вважаємо,

що маємо сперечатися
з кожним вчителем,

а також директором, тренером, рефері,

і одночасно бути в дитини на побігеньках,

служити особистим радником

та секретарем.

А потім наших дорогеньких діток,
залежно від обставин,

ми без упину підштовхуємо,

улещуємо, підказуємо, допомагаємо,
торгуємося, набридаємо їм,

аби впевнитися,
що вони не відбиваються від рук,

не зачиняють двері,

не руйнують своє майбутнє -

такий довгоочікуваний вступ

до одного з престижних коледжів,

де відмовляють чи не кожному абітурієнту.

І ось як воно бути дитиною
у цьому розпланованому дитинстві.

Перш за все, ніякого часу для ігор,

ніякого вільного часу пополудні,

бо ж все має бути розвиваючим,
на нашу думку.

Так ніби кожне домашнє завдання,
кожен тест, кожен їхній крок

є вирішальним для майбутнього,
що його ми для них задумали.

І ми звільняємо їх
від домашніх обов'язків,

навіть позбавляємо повноцінного сну,

поки вони викреслюють виконані пункти
у своєму розкладі.

І ми говоримо, що бажаємо їм щастя
у цьому дитинстві за розкладом.

Але коли вони приходять зі школи,

перше, про що ми їх питаємо,

це їхнє домашнє завдання й оцінки.

І вони читають по наших обличчях,

що батьківська любов і похвала,

сама їхня цінність для нас напряму

пов'язана з відмінними оцінками.

А ми ходимо навколо них

і подаємо схвальні команди, як
інструктори на виставці собак...

(Сміх)

вмовляючи їх стрибнути трішки вище,
ширяти трішки довше,

і так день за днем, день за днем...

І коли діти переходять
у старші класи,

вони не задумуються, що
їм було б цікаво вивчати

або чим займатися.

Вони йдуть до консультантів і питають:

"Що я маю зробити,
аби потрапити у хороший коледж?"

А коли старшокласники починають
отримувати оцінки,

і з'являються якісь там
"дуже добре" (В)

або, боронь боже, "добре" (С),

вони несамовито пишуть своїм друзям

і питають: "Хтось проходив у хороший
коледж із такими балами?"

І наші діти,

незалежно від результатів
по закінченні середньої школи,

просто видихаються,

стають нервовими,

виснажуються.

Вони дорослішають у прискореному темпі

і лише хочуть, щоби дорослі їм сказали:
"Всього, що ти досяг, достатньо,

усі твої дитячі зусилля були не намарні".

Адже зараз вони в'януть
під тиском тривоги і депресії,

а деякі з них роздумують,

чи стане коли-небудь життя вартим того?

Ну що ж, ми, батьки,

ми, батьки, знаємо напевне,
що воно того варте.

Ми поводимося так,

ніби вважаємо, що
у них не буде майбутнього

без престижного
коледжу і професії,

які ми для них задумали.

А може.... ми просто хвилюємося,

що у них не буде майбутього,
яким ми можемо похизуватися

перед нашими друзями,
і не буде стікерів на багажнику авто.

Так-так.

(Оплески)

Але якщо ви глянете на те, що наробили,

якщо посмієте глянути правді в очі,

то збагнете, що проблема не лише
в тому, що наші діти вірять,

ніби їхня цінність
дорівнює балам,

але й у тому, що коли ми ніби "живемо"
у цих дорогеньких, ще недозрілих голівках,

безупинно, як у тому фільмі
"Бути Джоном Малковичем",

ми ніби посилаємо їм повідомлення:

"Слухай, дитинко, я не думаю,
що ти чогось вартий без мене".

Отже, наша надмірна допомога,

надмірна опіка, надмірний
контроль і настанови

позбавляють наших дітей шансу
розвинути віру у власні сили,

яка є фундаментальним принципом
розвитку людської психики,

набагато важливішим, ніж
самоствердження, яке вони

відчувають,
якщо їх хвалять.

Віра в себе розвивається тоді, коли
людина бачить результат власних дій,

а не ...

Погоджуєтесь?

(Оплески)

Розвивається не тоді, коли
батьки діють замість дитини,

а коли її власні дії
призводять до результату.

Простіше кажучи,

якщо наші діти повинні розвивати
віру в себе (а це просто необхідно),

то їм треба набагато більше
думати, планувати, вирішувати,

працювати, сподіватися, справлятися,
намагатися і помилятися,

мріяти та отримувати життєвий досвід

самотужки.

Отже, чи означає це,

що кожна дитина є
старанною і вмотивованою

і зовсім не потребує
участі батьків у своєму житті,

і просто треба
відступити й відпустити?

Ні, чорт забирай!

(Сміх)

Я не це мала на увазі!

Я кажу, що якщо ми ставимося
до оцінок, балів і нагород

як до основної мети дитинства,

і все для того, щоби потрапити
в якійсь престижний коледж

і потім отримати якусь особливу посаду,

то це надто вузьке розуміння
успіху наших дітей.

Навіть якщо нам удасться своєю
надмірною підтримкою підштовхнути дітей

до нетривалих перемог -

наприклад, кращих оцінок,
коли ми допоможемо із завданням, -

то у підсумку такої допомоги матимемо
довший період несамостійності.

Я намагаюся сказати, що
в довгостроковій перспективі

це їм коштуватиме
усвідомлення власного "я".

Я хочу сказати, що нам слід
менше перейматися

вибором коледжів,

у які вони зможуть вступити,

а варто звертати більше уваги на їхні
навички, спосіб мислення, компетенції,

здоров'я, які необхідні їм для успіху,
куди б вони не потрапили.

Я хочу сказати,

що ми потрібні нашим дітям, щоб
вони менше переживали за оцінки,

і більше переймалися тим,

щоби дитинство стало
фундаментом їхнього успіху

і було побудоване на любові....

і домашніх обов'язках.

(Сміх)

(Оплески)

Я сказала "домашні обов'язки"?
Так, дійсно сказала.

І насправді ось чому.

Найтриваліше у світі порівняльне
вивчення самопочуття людей

провели дослідники
Гарвардського університету.

Воно показало, що професійний успіх людини

(а саме цього ми прагнемо для наших дітей)

професійний успіх починається
з домашніх обов'язків дитини.

І що раніше почати, то краще.

Сприйняття ідеї
"закоти рукави і берися до справи",

а також усвідомлення,
що існує клопітна робота,

але хтось має її виконати,
і чому б це не зробити мені;

укорінення думки

"я докладатиму зусиль для
загального блага" -

ось що в кінцевому підсумку
сприяє кар'єрному зростанню.

Ми ж усі це знаємо. Ви це знаєте.

(Оплески)

Ми всі це знаємо, і все ж
у розписаному за розкладом дитинстві

ми звільняємо наших дітей
від домашніх справ,

і згодом вони стають
дорослими дітьми на роботі,

і все чекають на розклад,

якого не існує.

І що важливіше, у них немає імпульсу,

інстинкту закотити рукава
і взятися за роботу,

роздивитися навколо і задуматися:
"Чим допомогти своїм колегам?

Як на пару кроків передбачити,
чого вимагатиме начальник?"

Гарвардське дослідження дійшло
ще одного важливого висновку

про те, що щастя у житті

починається з любові,

але не з любові до роботи,

а з любові до людей -

до подружжя, партнера, друзів, сім'ї.

Отже, дитинство має навчити
наших дітей любити,

а вони не зможуть любити інших,
якщо не полюблять себе;

а вони не полюблять себе, якщо
ми не в змозі дати їм безумовної любові.

(Оплески)

Так і є!

І тому

позбудьтеся одержимості
відмінними оцінками.

А коли ваша люба дитинка
вертається зі школи,

або ви приходите з роботи,

відірвіться від телефону,
та інших гаджетів,

гляньте їй у вічі,

щоби дитя побачило
щиру радість на вашому обличчі,

коли ви зустрічаєте його
після кількагодинної перерви.

І тоді батьки мають запитати:

"Як пройшов твій день?

Що тобі сподобалося сьогодні?"

І коли ваша донечка скаже: "Обід", -
як одного разу відповіла моя,

а я хотіла почути про контрольну з математики,

а не про обід,

батьки все ж повинні поцікавитися обідом.

Ви маєте спитати:
"А що такого гарного було на обіді?"

Дітям необхідно знати,
що вони важливі для нас як люди,

а не тому, який у них
середній шкільний бал.

Гаразд, ви думаєте:
"Любов, домашні обов'язки,

це все звучить дуже добре,
але секундочку!

Коледжам дуже важливі найвищі бали

і оцінки, перемоги і нагороди!"
Ну що ж, почасти так і є.

Найпрестижніші університети дійсно
вимагають цього від нашої молоді,

але є й хороші новини.

Хоч як сильно коледжі
не шантажували нас рейтингами успішності,

(Оплески)

щоби стати успішним і щасливим,
немає необхідності вступати

у найпрестижніші університети!

Щасливі й успішні люди ходили
в державні школи,

непримітні коледжі, про які ніхто не чув,

ходили в муніципальні коледжі

і вилітали звідти!

(Оплески)

Докази цього у цій кімнаті,
у нашій спільноті,

і це щира правда.

І якщо ми зкінемо шори з очей

і побачимо, що існують
й інші коледжі,

переступимо через власне его
та припинемо порівнювати,

то зможемо визнати і прийняти правду,
а також усвідомити,

що кінця світу не настане,

якщо наша дитина не вступить
до одного з тих престижних закладів.

І що важливіше,

коли дитинство проходить
без тиранічного розкладу,

то діти, обираючи коледж,

яким би він не був,

потрапляють туди
за власною волею,

рухомі власними бажаннями,

здатними й готовими досягати успіхів.

Я маю вам у дечому зізнатися.

Я маю двох дітей, про яких я казала,
Соєр і Ейвері.

Вони підлітки.

Колись давно я ставилася

до своїх Соєра та Ейвері,

як до карликових дерев бонсай...

(Сміх)

я збиралася їх обережно
стригти й підрізати,

поступово надаючи їм
форму досконалої людини,

і ця досконала форма
мала забезпечити їм вступ

до одного з найкращих, вибраних коледжів.

Але, працюючи з тисячами чужих дітей,
я зрозуміла,

(Сміх)

що діти, яких я виховую сама,

мої діти - зовсім не декоративні
дерева бонсай.

Вони - польові квіти

невідомого роду й виду.

(Сміх)

І моя робота -
забезпечити їм живильне середовище,

загартувати їх домашніми обов'язками,

і любити їх, аби вони вміли любити інших
і отримувати любов.

А коледжі, спеціалізація, кар'єра -

все це на їхній власний розсуд.

Моє завдання не зробити їх тими,
кими я би хотіла їх бачити,

а підтримувати їх
у створенні чудових себе.

Дякую.

(Оплески)