Приховані причини бідності, що їх світ має дізнатися вже сьогодні

З 1980-х років колективне співчуття було спрямовано на подолання бідності в світі, каже громадський захисник Ґері Гойґен. Але попри всю міжнародну грошову допомогу, досі існує одна прихована проблема, яка не дає бідності зникнути. Гойґен викриває основні таємні причини, про які ми мусимо дізнатися, щоб діяти вже сьогодні.

Правду кажучи, за своєю вдачею

я не дуже люблю скаржитися.

Але гадаю, що для моєї професії
це неабияк згодилося.

Я - громадський захисник,

який бачив чимало жахіть у світі.

Я почав свою кар’єру з того, що розслідував
випадки поліцейських зловживань у США.

У 1994-му мене відрядили до Руанди

керувати розслідуванням
ООН з геноциду.

З'ясувалось, що сльози не допомагають,

коли намагаєшся розслідувати геноцид.

Те, що мені довелося побачити,
відчути й торкнутися,

неможливо передати словами.

Я можу розповісти вам ось що:

геноцид у Руанді

був однією із найбільших у світі
невдач людського співчуття.

Це слово "співчуття" ("compassion")
походить від двох латинських слів:

cum passio, що означає
"страждати разом з кимось".

І те, що я бачив та відчував

у Руанді, коли наблизився
до людського страждання,

так, це таки доводило мене до сліз.

Шкода, що я і увесь світ

не допомогли трохи раніше.

Не сльозами,

а справді зупинивши цей геноцид.

Сьогодні ж, навпаки, я зіткнувся

з одним із найбільших
успіхів співчуття.

Це боротьба з всесвітньою бідністю.

Ця причина, можливо, і зібрала
нас усіх тут.

Я не знаю, мабуть, ваше знайомство
з цією проблемою

почалося з приспіву «Ми - це світ»,

або з фото дитини, яка отримує допомогу,
на дверцятах холодильника,

або з дня народження, коли ви
зробили пожертвування на питну воду.

Я достеменно не пам’ятаю, коли
я вперше побачив злидні,

але пригадую найнеприємніше.

Це було, коли я зустрів Вінес.

Вона - мати із Замбії.

Вдова з трьома дітьми.

До нашої зустрічі вона пройшла
десь 20 кілометрів

у єдиній одежі, яка в неї була,

щоб потрапити до столиці
та розповісти свою історію.

Ми розмовляли з нею годинами,

вона відкрила мені світ злиднів.

Вона розповідала про те, як це,
коли вугілля у печі

остаточно холоне.

Коли остання крапля олії вилита.

Коли вся їжа, попри всі її зусилля,

закінчилась.

Вона мусила дивитися,
як її наймолодший син, Пітер,

страждав від недоїдання,

як його ніжки повільно всихали,

як його очі сумнішали
й затуманювалися.

І як він нарешті охолов.

Понад 50 років подібні історії
спонукали нас до співчуття.

Нас, чиї діти мають вдосталь їжі.

Ми не тільки заопікувалися
всесвітніми злиднями,

а й намагатися щось робити,
щоб зупинити страждання.

Існує багато причин для критики,
мовляв, ми не зробили достатньо,

а те, що вже зроблено -
не достатньо ефективно,

але правда полягає в тому, що

боротьба проти всесвітніх злиднів -
це чи не найбільший

і найдовший марафон
людської здатності на співчуття

за всю історію людства.

І тому я хочу розповісти про
приголомшливу реальність зсередини,

і це, можливо, змінить
вашу думку про цю боротьбу.

Почну з того, що ви, напевно, вже знаєте.

35 років тому, коли я
закінчував університет,

вважалось, що кожного дня 40,000 дітей
вмирають через злидні.

Сьогодні ця цифра
скоротилася до 17,000.

Це дуже багато, звичайно,

але це означає, що кожного року

8 мільйонів дітей не мають
помирати через злидні.

До того ж, кількість людей у світі,

які живуть за межею бідності,

що визначається прожитковим мінімумом
приблизно 1,25 долара на день,

зменшилась з 50%

до якихось 15%.

Це величезний прогрес,

що перевершує будь-які сподівання.

Я гадаю, що ви та я,

чесно кажучи, маємо
пишатися та надихатися

тим, як співчуття допомагає

покласти край стражданням мільйонів.

Але є й ще дещо, про що,
ви, скоріш за все, не чули.

Якщо підняти межу бідності
до якихось двох доларів на день,

з'ясується, що насправді, це і є
той самий мільярд людей,

які застрягли в мерзенних злиднях,
як і тоді, коли я був в університеті,

вони й досі там,

хоч і минуло 35 років.

Чому? Чому стільки мільярдів
ще й досі борсаються в мерзенних злиднях?

Згадаймо Вінес.

Роками ми з дружиною
співчували іншим:

опікувалися дітьми,
фінансували мікрокредити,

збирали кошти на благодійну підтримку.

Але доки я не зустрів Вінес,

я й поняття не мав, що жодна з цих дій

не пояснює, чому вона була змушена
дивитися, як її син вмирає.

"У нас було все гаразд, - розповідала вона,

- доки Брутус не почав завдавати нам шкоди".

Брутус - це сусід Вінес,
а "завдати шкоди" -

це те, що трапилося наступного дня
після смерті чоловіка Вінес.

Брутус прийшов та викинув
Вінес із дітьми з дому,

забрав їхню ділянку та пограбував
їхню ятку на ринку.

Отож, Вінес вкинуло у злидні насилля.

І тоді я збагнув, що, звісно,

жодна поміч дітям, жоден кредит,

жодна традиційна
програма проти злиднів

не зупинять Брутуса,

тому що в них немає такої мети.

І це стало ще яснішим,
коли я зустрів Ґризельду.

Це чудова молода дівчина
з дуже бідної родини

у Гватемалі.

З роками ми збагнули одну,

чи не найважливішу річ:

щоб порятувати Ґризельду

та її родину від злиднів,

треба конче відправити її до школи.

Вчені називають це "синдромом дівчини".

Але коли ми зустріли Ґризельду,
вона не ходила до школи.

Вона взагалі майже
не виходила з дому.

Задовго до нашої зустрічі,

коли вона поверталася додому
з церкви з родиною,

посеред білого дня

місцеві чоловіки
просто схопили її на вулиці

та жорстоко зґвалтували.

У Ґризельди була
можливість відвідувати школу,

але туди було небезпечно ходити.

Ґризельда не єдина.

По всьому світу бідні жінки та дівчата

віком від 15 до 44 років

є жертвами домашнього насильства -

домашніх знущань та сексуального насилля.

Ці дві форми насилля призводять
до більшої кількості смертей та каліцтв

ніж малярія, автомобільні аварії
та війна укупі взяті.

Правда в тім, що бідняки всього світу
потратили у пастку системи насилля.

Наприклад, у Південній Азії
я проїжджав повз рисовий млин

і бачив, як чоловік завдавав
50-ти кілограмові мішки

з рисом собі на спину.

Але тоді я й гадки не мав,

що насправді він був невільником,

якого утримували на цьому рисовому млині,
з того часу, коли я ще ходив до школи.

Десятилітні програми боротьби з бідністю
тут, у його місцевості,

не змогли врятувати ні його,
ні сотень інших невільників

від побоїв, ґвалтування й тортур,

від насилля на цьому рисовому млині.

Ба більше: через півстоліття
програм боротьби з бідністю,

в рабстві перебувало більше бідняків,

ніж у будь-який інший період в історії людства.

Експерти стверджують, що приблизно
35 мільйонів людей сьогодні перебувають у рабстві.

Це майже населення всієї Канади,

де ми зараз є.

Ось чому пізніше я почав
називати цю епідемію жорстокості

«синдромом сарани».

У житті бідняків вона поширюється як чума,

винищуючи все навкруги.

Якщо ви спитаєте жителів
найзлиденніших кварталів,

вони скажуть вам, що
найбільший їхній страх - насилля.

Але зауважте, якого саме
насилля вони бояться.

Це не насильство
геноциду або війни -

це домашнє насилля.

За фахом я юрист і спершу,
звісно ж, подумав,

що насамперед ми повинні
змінити всі закони.

Ми мусимо зробити насилля
над бідними незаконним.

Але потім я з’ясував,
що це вже зроблено.

Проблема не в тому, що
бідняки не мають законів,

проблема в тому,
що їх не застосовують.

У країнах, що розвиваються,

правозахисна система не працює.

У нещодавньому звіті ООН
було зазначено,

що "найбідніші люди живуть
поза захистом закону".

Правду кажучи, ми з вами
і гадки не маємо,

до чого це могло б призвести,

тому що в нас немає
безпосереднього досвіду.

Забезпечення правопорядку для нас
- це звичайна даність.

Насправді ніщо не виражає цю даність
ясніше ніж три прості цифри:

9-1-1

це, звичайно, номер
оператора служби порятунку

тут, у Канаді, та в США,

де відповідь на телефонний дзвінок
до поліції в середньому займає

приблизно 10 хвилин.

Ми сприймаємо це як належне,

але що б могло трапитися, якби не було
поліції, щоб захистити нас?

Жінка з Орегона нещодавно
відчула це на власній шкірі.

Вона була вдома сама,
в темряві, у суботній вечір,

коли чолов'яга почав дертися
до її будинку.

Для неї то було найстрашніше жахіття,

тому що вона вже потрапляла
до лікарні через напад цього чолов'яги

два тижні до цього.

Налякана, вона бере телефон
і робить те, що зробив би будь-хто з нас.

Вона набирає 9-1-1--

і чує, що через скорочення
бюджету в країні

поліція не працює по вихідних.

Ось послухайте.

Диспетчер: Я не маю кого послати до вас.

Жінка: Розумію.

Диспетчер: Емм, можливо, якщо він зайде
всередину будинку і нападе на вас,

ви зможете попросити його піти геть?

Ви не знаєте, можливо, він п'яний абощо?

Жінка: Я вже просила його.
Я вже сказала, що телефоную вам.

Він вдирався раніше,
вибивав двері, нападав на мене.

Диспетчер: Угу.

Жінка: І що...

Диспетчер: Чи є який-небудь безпечний шлях
покинути будинок?

Жінка: Ні, я не можу вийти,
тому що він блокує єдиний вихід.

Диспетчер: Ну, я можу хіба що
дати вам декілька порад

та зателефонувати до шерифа завтра.

Вочевидь, якщо він зайде всередину
та матиме зброю

або нападе на вас,
це інша справа.

Але, я ж казала, поліцейські
не працюють у вашому районі.

Я не маю кого до вас послати".

Ґері Гойґен: Сталася трагедія. Ту жінку

жорстоко побили, задушили й зґвалтували.

Ось що це значить - жити поза законом.

І саме так живуть мільярди найбідніших.

На що це схоже?

У Болівії, наприклад, якщо чоловік
буде сексуально домагатися дитину з бідної сім'ї,

за статистикою, у нього є більше шансів
підсковзнутися у душі та вмерти,

ніж коли-небудь потрапити
до в'язниці через цей злочин.

У Південній Азії, якщо ви
поневолите бідну людину,

у вас більше шансів
бути ураженим блискавкою,

ніж потрапити до в'язниці за цей злочин.

Епідемія побутового насилля
стрімко поширюється

та зводить нанівець наші зусилля
допомогти мільярдам людей,

які живуть у пеклі на 2 долари на день.

Тому що цифри не брешуть.

З'ясувалося, що ви можете надавати
усілякі товари та послуги

біднякам,

але якщо ви не зв'яжете рук
жорстоким злодюгам,

які це все відбирають,

ви будете розчаровані
довгостроковим результатом своїх зусиль.

І тоді ви подумаєте, що крах
правоохоронної системи

у країнах, що розвиваються,
має бути проблемою номер один

у всесвітній боротьбі проти бідності.

Але це зовсім не так.

Аудитори міжнародної допомоги
нещодавно визначили,

що навіть один відсоток допомоги
не йде на захист бідних

від хаосу беззаконня,
від щоденного насилля.

Чесно кажучи, коли ми розмовляємо про
насилля над бідними,

це інколи звучить дуже дивно.

Організація з забезпечення питною водою
розповідає жалісливу історію

про дівчат, яких ґвалтують по дорозі
до баку з водою,

а потім радісно повідомляє
про отримання дозволу на новий колодязь,

що значно скоротить шлях для тих дівчат.

Крапка.

І ні слова про ґвалтівників, які
досі вештаються околицею.

Якби молоду жінку
з якогось гуртожитка

зґвалтували дорогою до бібліотеки,

ми б ніколи не раділи дозволу
перемістити бібліотеку ближче до студмістечка.

Але з якихось причин
для бідняків це підходить.

Річ у тім, що звичайні експерти

з економічного розвитку
та подолання бідності

не знають, як впоратися з цією проблемою.

І що вони роблять?

Просто не говорять про це.

Ще одна важлива причина,

чому правовий захист бідних
у країнах, що розвиваються,

не діє, полягає в тому,

що заможні мешканці цих країн

не потребують цього.

Нещодавно я був на Всесвітньому
економічному форумі,

розмовляв з керівниками великих
компаній у країнах, що розвиваються,

та питав у них:

"Хлопці, як ви захищаєте своїх людей
та власність від усього того насилля?"

Вона перезирнулися
і відповіли практично одноголосно:

"Ми платимо за це".

І справді, приватні охоронні підрозділи
у світі, що розвивається,

сьогодні в 4, 5 і навіть 7 разів
численніші за державну поліцію.

В Африці найбільший роботодавець
на континенті - це приватна охорона.

Але багаті можуть заплатити за безпеку
і далі багатшати,

а бідні люди не можуть платити за неї
і залишаються повністю незахищеними,

і далі падають на дно.

Це величезне, скандальне порушення.

І так не повинно бути.

Охорону правопорядку можна налагодити.

Насилля можна зупинити.

Майже всі системи карного судочинства

починалися з розвалу та корупції,

але їх можна трансформувати
відчайдушними зусиллями та відданістю справі.

Шлях до цього доволі прозорий.

По-перше, припинення насильства

мусить бути обов'язковою складовою
боротьби з бідністю.

Будь-яку розмову
про всесвітню бідність,

в якій не згадано про проблему
насилля, треба вважати несерйозною.

По-друге, треба почати робити
значні інвестиції

та ділитися досвідом, щоб підтримати
країни, які розвиваються,

встановити повністю нові
державні системи правосуддя,

а не приватну охорону,

які дадуть кожному шанс бути в безпеці.

Ці зміни справді можливі

і відбуваються вже сьогодні.

Нещодавно Благодійний фонд Білла
та Мелінди Ґейтс профінансував проект

у другому за величиною місті Філліпін,

де місцеві адвокати та правоохоронці

змогли змінити корумповану поліцію
та неефективні суди так рішуче,

що всього за чотири роки

вони суттєво скоротили рівень

комерційного сексуального насильства
над дітьми бідних на 79 відсотків.

Звичайно, з погляду історії

ніяк неможливо зрозуміти й виправдати

саме брак співчуття.

Тому що історія збере
трибунал наших онуків,

і ті просто запитають нас:

"Дідусю, бабусю, а де були ви?

Де був ти, дідусю, коли
євреї тікали з нацистської Німеччини,

а їх відганяли від наших берегів?

Де ти був?

Бабусю, де була ти,
коли вони юрбами відправляли

наших японських сусідів
до спеціальних таборів?

Дідусю, де ти був,
коли вони забивали до смерті

наших африканських сусідів

лишень за те, що ті намагалися
зареєструватися на голосування?"

Коли наші онуки спитають нас:

"Бабусю, дідусю, де ви були,

коли 2 мільярди найбідніших у світі
потопали в хаосі беззаконня

і домашнього насилля?",

я сподіваюсь, ми зможемо сказати, що
ми співчували, не мовчали,

і, як покоління, змогли
зупинити насилля.

Дуже дякую.

(Оплески)

Кріс Андерсон: Надзвичайний виступ.

Розкажіть нам трішки більше про те,

як насправді вдосконалювали
навчання поліцейських?

Наскільки складним був сам процес?

ҐГ: Сьогодні бачимо одну чудову річ:

розпад цих систем та його наслідки
стають очевидними.

Тепер політики справді хочуть
виправити це становище.

Потрібні інвестиції
та передача досвіду.

Політики, звісно, змагатимуться
між собою,

але їхня боротьба
рано чи пізно закінчиться.

Наша правозахисна організація
International Justice Mission

не раз переконувалась у цьому
по всьому світу, і це надихає.

КА: Скажіть, скільки коштує
для однієї країни

суттєво змінити,
наприклад, поліцію.

Звісно, це тільки незначна
частина коштів.

ҐГ: У Гватемалі, наприклад,
ми почали проект

з місцевої поліції,
судової системи та прокурорів.

Навчили їх справді ефективно вести справи.

Ми бачимо, що в справах проти
злочинців, які скоїли сексуальне насилля,

кількість обвинувальних вироків
зросла на понад 1000 відсотків.

Фінансування цього проекту дуже скромне,
десь мільйон доларів на рік.

А прибуток ми отримуємо

у вигляді сильнішої
кримінальної системи правосуддя,

яка може функціонувати, бо тепер правильно
навчена, мотивована та керована.

Середній клас у цих країнах

відчуває, що майбутнього немає,

коли панує нестабільність,
а правоохоронна система - приватизована.

Я гадаю, що ми маємо можливість
усе змінити.

КА: Але, щоб це здійснилося, ви маєте
приділяти увагу кожній ланці ланцюга -

поліції, кому ще?

ҐГ: Проблема з правоохоронною системою

починається з поліції,

вона - перша ланка
в ланцюгу правосуддя,

але вона передає справу прокурорам,

а прокурори передають її до судів.

До того ж, жертв насилля повинні
підтримувати соціальні служби

впродовж усього процесу.

Тому потрібен підхід,
яких об'єднує все це.

У минулому ми проводили
короткі тренінги для суддів,

але що зробиш, якщо вони отримують
погані свідчення від поліції?

Або бувало, що поліція часом втручалася
у справи з наркотиками або тероризмом,

але не звертала уваги на захист
пересічних бідних людей,

так, як це мало б бути.

Тому треба об'єднувати все разом.

Сьогодні вже можна зустріти людей
у злиденних спільнотах,

які відчули такий правозахист, як і ми.

Може ми ним і не гордимось,

але запевняю вас - це чудово, коли знаєш,
що можна зателефонувати 911

і, можливо, хтось захистить тебе.

КА: Я вважаю, що ви зробили
приголомшливу справу,

звернувши увагу цілого світу
на цю проблему

своєю книгою і своїм виступом
на цій сцені.

Щиро дякую.

Ґері Гойґен.

(Оплески)