У кожного з нас є історія, яку має почути світ

Дейв Ісей уперше відкрив так звану кабіну StoryCorps на Центральному вокзалі Нью-Йорка в 2003 році, щоб облаштувати тихе місце, куди кожен міг би запросити важливу для нього людину та поговорити про життя. З того моменту почалось створення єдиної і найбільшої за всю історію колекції людських голосів. Його бажання, за яке він отримав премію TED: розширити цей цифровий архів мудрості та людяності. Вашій увазі пропонується його бачення, як створити глобальний StoryCorps, та як саме ви можете стати його частиною, записуючи інтерв'ю за допомогою програми StoryCorps для телефону.

Сьогодні я хочу спробувати довести вам,

що запрошення коханої людини, друга
чи навіть незнайомця

на запис особливого інтерв'ю

може виявитись одним із
найважливіших моментів життя цієї людини

та вашого життя також.

У свої 22 роки
мені вже вдалося знайти своє покликання,

коли я захопився створенням радіоісторій.

Приблизно в той самий час

з'ясувалось, що мій тато,
з яким я був дуже близьким, був геєм.

Я був шокований.

Ми були дуже дружньою родиною,

тож це мене приголомшило.

Колись в одній з наших розмов

тато згадав про заворушення в Стоунволлі.

Він розказав мені про одну ніч 1969 року,

коли група молодих темношкірих
та латиноамериканських гомосексуалістів

відбивалась від поліції
в гей-барі на Мангеттені,

що мав назву "Стоунвол-Інн",

і як саме ті події надихнули
сучасний рух за права секс-меншин.

Це була дивовижна історія,
що дуже мене зацікавила.

Тож я вирішив прихопити свій диктофон
та дізнатися більше про ті події.

Разом із молодим архіваріусом
Майклом Шеркером

ми відшукали кожного з тих,

хто був у "Стоунволл-Інн" тієї ночі.

Записуючи ті інтерв'ю,

я усвідомив, як мікрофон
відчиняє мені двері

туди, куди я б ніколи не пішов,

і надає можливість спілкуватись з людьми,
з якими я б ніколи не поговорив.

У мене була нагода познайомитись

з найдивовижнішими,
найшаленішими та наймужнішими людьми,

яких я тільки зустрічав.

Це вперше історію про Стоунволл

було розказано на національному рівні.

Я присвятив ту програму своєму батьку,

це змінило наші з ним стосунки,
і це змінило моє життя.

У наступні 15 років
я випустив багато документальних програм,

і коли я піднімав завісу перед людьми,
які рідко з'являлись в медійному світі,

я знову і знову

бачив, як така проста річ
як інтерв'ю,

може cтільки значити для людей,

особливо для тих, кому казали,
що їхні історії не важливі.

Я бачив, як люди випростували спини,

коли починали говорити в мікрофон.

В 1998 вийшов мій документальний випуск
про останні дешеві хостели

в районі Бовері на Мангеттені.

Чоловіки зупинялись в тих
хостелах на десятиліття.

Вони жили в "боксах"
завбільшки з камеру у в'язниці,

обтягнутих дротяною сіткою,

тож було неможливо перейти
з однієї кімнати до іншої.

Пізніше я написав книжку про тих чоловіків
разом із фотографом Гарві Вонґом.

Я пам'ятаю, як зайшов у той хостел
з чернеткою своєї книжки

і показав одному з хлопців
сторінку звідти.

Він мовчки стояв, здивовано
вдивляючись у книжку,

а потім вихопив її з моїх рук

і побіг по довгому вузькому коридору,

тримаючи книжку над головою,

і кричав: "Я існую! Я існую!"

(Оплески)

Вигук "Я існую" згодом
став бойовим кличем StoryCorps,

тієї божевільної ідеї, яку я виношував
десятиліттями.

Задум був такий: взяти документальну
роботу

та перевернути її з ніг на голову.

Зазвичай документальні випуски були

записами інтерв'ю, що створювались
як мистецькі чи розважальні програми,

або ж це були навчальні програми
для широкого загалу,

та я хотів чогось іншого,

щоб саме інтерв'ю
було головною метою такої роботи.

Я також хотів з'ясувати, чи здатні ми дати
багатьом людям шанс

бути почутими в такий спосіб.

Тож на Центральному вокзалі Нью-Йорка
11 років тому

ми поставили кабіну, куди кожен міг
прийти, щоб вшанувати інших,

записавши з ними інтерв'ю про їхнє життя.

Біля кабіни вас зустрічав модератор,
який проводив вас усередину.

І ось ви сидите навпроти, скажімо,
вашого діда

і цілу годину слухаєте та говорите.

Багато хто сприймав це як
останню розмову, мовляв,

що б я спитав чи сказав би цій людині,

яка стільки для мене значить?

У кінці інтерв'ю ви отримували
копію запису,

а ще одну копію направляли
в Американський етнографічний центр

до бібліотеки Конгресу.

Щоб ваші пра-пра-правнуки змогли
колись дізнатись більше про вашого дідуся,

почувши його голос і його історію.

Отже, ми відкрили цю кабіну в
одному з найбільш жвавих місць світу

і запросили усіх охочих записувати
неймовірні бесіди

з іншими людьми.

Я не мав жодного уявлення, як це спрацює,
та з самого початку це був успіх.

Люди сприняли цей експеримент
з надзвичайним інтересом,

і в кабіні почались дивовижні розмови.

Я хочу відтворити уривок із запису

одного жвавого інтерв'ю в тій самій
кабіні на Центральному вокзалі.

12-ти річний Джошуа Літтман
бере інтерв'ю у своєї мами Сари.

У Джоша - синдром Асперґера.

Як ви знаєте, діти з синдромом Асперґера
надзвичайно розумні,

та в суспільстві їм доводиться нелегко.

Такі люди, як правило, мають якусь
пристрасть.

У випадку Джоша це були тварини.

Отже, Джош говорить зі своєю мамою Сарою

на Центральному вокзалі 9 років тому.

(Відео) Джош Літтман:
За шкалою від 1 до 10,

як ти вважаєш, змінилось би наше життя
без тварин?

Сара Літтман: Я думаю, що без
тварин, це було б 8,

адже з ними життя набагато приємніше.

ДЛ: Що б іще змінилось би в нашому житті
без тварин?

СЛ: Я змогла б обійтись без
тарганів та змій.

ДЛ: Ну, я не проти змій,
якщо вони не отруйні,

або якщо вони тебе не душать,
чи ще щось.

СЛ: Так, я не велика шанувальниця змій.

ДЛ: А таргани - це просто комашка,
яку ми любимо ненавидіти.

СЛ: Так, це правда.

ДЛ: Тобі коли-небудь приходила думка,
що ти не справишся з дитиною?

СЛ: Я пам'ятаю, коли ти був маленьким,
в тебе були дуже сильні кольки,

ти лише плакав і плакав.

ДЛ: Що таке кольки?
СЛ: Це коли в тебе болів животик,

і ти міг кричати 4 години поспіль.

ДЛ: Ще голосніше за Емі?

СЛ: Ти був досить голосним,
та Емі верещала більше.

ДЛ: Мені здається, що всі більше
люблять Емі,

наче вона маленький ідеальний ангелочок.

СЛ: Ну, мені зрозуміло, чому ти думаєш,
що Емі люблять більше,

і я не маю на увазі, що це через твою
хворобу - синдром Асперґера,

просто з Емі легше дружити,

тоді як з тобою - важче,

проте коли люди знайомляться з тобою ближче,
вони неймовірно тебе люблять.

ДЛ: Як Бен, Ерік чи Карлос?
СЛ: Так.

ДЛ: Тобто щодо друзів, я беру якістю,
а не кількістю? (Сміх)

СЛ: Не судитиму щодо якості,
та я думаю ...

ДЛ: Я маю на увазі, що от, наприклад, Емі
любила Клавдію, а потім ненавиділа Клавдію

потім знову любила Клавдію,
потім знову ненавиділа.

СЛ: Дівчата так іноді роблять, любий.

Найважливіше те, що в тебе є
кілька дуже добрих друзів,

і це дійсно те, що тобі потрібно в житті.

ДЛ: Чи став я тим сином, про якого ти
мріяла?

Чи виправдав я твої сподівання?

СЛ: Ти виправдав усі мої сподівання, любий.

Звісно, ми всі по-своєму уявляємо, якими
мають бути наші діти,

проте завдяки тобі я дуже виросла
як матір.

ДЛ: Ну, народивши мене, ти і стала матір'ю.

СЛ: Народивши тебе, я стала матір'ю -
це ти добре підмітив. (Сміх)

Та через те, що ти мислиш не так,

як пишуть в книжках для батьків,

я мусила вчитись мислити нестандартно
разом з тобою,

я стала набагато винахідливішою
і як матір, і як особистість,

і я завжди буду вдячна тобі за це.

ДЛ: І це допомогло тобі,
коли народилась Емі?

СЛ: Це допомогло мені, коли народилась Емі,
але ти надзвичайно особливий для мене,

і мені дуже пощастило, що ти мій син.

(Оплески)

Девід Ісей: Коли ця історія
прозвучала по радіо,

Джош отримав сотні листів,

в яких писало, яка
він чудова дитина.

Його матір Сара збирала всі ті листи,

і коли Джоша забирали зі школи,
вони разом їх читали.

І я хочу висловити вдячність
двом моїм героям,

які сьогодні разом з нами.

Сара Літтман та її син Джош,
нині - студент коледжу, відмінник.

(Оплески)

Знаєте, багато людей плачуть,
слухаючи історії StoryCorps.

І не тому, що всі вони невеселі,

адже більшість - анітрохи не сумні.

Я думаю, так трапляється, тому що люди
чують дещо справжнє і чисте,

особливо зараз,
коли буває важко відрізнити

що справжнє, а що - рекламний хід.

Це щось на кшталт анти-реаліті ТВ.

Ніхто не прагне розбагатіти
через StoryCorps.

Ніхто не збирається стати відомим.

Це просто акт великодушності та любові.

Здебільшого це прості люди,

що говорять про своє життя з добротою,
сміливістю, порядністю та гідністю.

І коли ви чуєте таку історію,

складається відчуття, що ви ступаєте
по святій землі.

Отже, експеримент на Центральному
вокзалі спрацював,

і ми розширили проект
на цілу країну.

Сьогодні понад 100 000 людей з
усіх 50 штатів,

з тисяч міст та містечок Америки

записали свої інтерв'ю в StoryCorps.

І на сьогодні це єдина найбільша
колекція людських голосів.

(Оплески)

Ми найняли і навчили сотні модераторів,

щоб вони могли допомагати людям.

Більшість працювали
рік або два в StoryCorps,

подорожуючи по всій країні та накопичуючи
мудрість людства.

Вони називають себе свідками,

і якщо ви їх запитаєте,

усі модератори вам скажуть,
що найважливіше,

що вони вивчили, коли були
присутні під час запису інтерв'ю,

це те, що люди здебільшого хороші.

Ви мабуть думаєте, що в перші
роки існування StoryCorps

існував якийсь відбір учасників,

проте після десятків тисяч інтерв'ю
з різними людьми

в різних частинах країни,

з багатими, бідними,
віком від 5 до 105 років,

що спілкуються 80 різними мовами
й дотримуються різних політичних поглядів,

вам варто повірити, що ці люди дійсно
роблять щось правильне.

Я також багато навчився з тих розмов.

Я дізнався про поезію, мудрість
та милосердя,

і все це зі слів людей, що живуть
поруч з нами.

Необхідно лише знайти час і вислухати.

Як-от, ця розмова

клерка з Брукліну на ім'я Денні Пераса

з його дружиною Енні, яку він запросив на
StoryCorps, щоб розказати про своє кохання.

(Аудіо) Денні Пераса: Ти знаєш,
справа в тому,

що я постійно відчуваю себе винним,
коли кажу "Я тебе кохаю".

Я так часто це повторюю.
Щоб нагадати тобі,

що хоч я не красень,
моє почуття - від чистого серця.

Це наче слухати прекрасну пісню
по старому зламаному радіо,

і я вдячний тобі, що ти
все ще тримаєш це радіо вдома.

Енні Пераса: Якщо я не знаходжу
записки на кухонному столі,

я починаю думати, що щось не так.

Ти пишеш мені любовного листа
щоранку.

ДП: Єдина причина, коли щось не так,

це коли я не зміг знайти дурної ручки.

ЕП: Моїй принцесі:

Сьогодні надворі дуже
сильний дощ.

Я зателефоную тобі об 11:20.

ДП: Такий собі романтичний
прогноз погоди.

ЕП: І я кохаю тебе. Я кохаю тебе.
Я кохаю тебе.

ДП: Коли чоловік щасливо одружений,
байдуже, що трапилось на роботі,

не важливо, якою була інша частина дня,

вдома тебе завжди чекає захист,

в тебе є впевненість,
що ти можеш обійняти того,

хто не відштовхне тебе зі словами:
"Геть руки від мене!"

Одружитись - це наче придбати
кольоровий телевізор.

Тобі вже ніколи не захочеться повернутись
до чорно-білого.

(Сміх)

ДІ: Денні мав на зріст півтора метра,

мав косі очі й один зуб, що виступав уперед,

та навіть у мізинці Денні Пераса
було більше романтики,

ніж в усіх найкращих спокусниках Голлівуду
разом узятих.

Що ще я зрозумів?

Я зрозумів, що існує майже
неймовірна здатність

людського духу - здатність пробачати.

Я дізнався про стійкість
та про силу.

Як-от, розмова Оші Ізраель
та Мері Джонсон.

Коли Оші був підлітком, він
убив єдиного сина Мері,

Лараміуна Берда, в перестрілці.

Через десять років Мері
поїхала до в'язниці,

щоб зустрітись з Оші та дізнатися,
що за людина

забрала життя її сина.

Поступово і найдивовижнішим чином
вони стали друзями,

і коли його нарешті випустили з
в'язниці,

Оші поселився по сусідству з Мері.

Ось лише короткий уривок з
їхньої розмови

після того, як Оші звільнили.

(Відео) Мері Джонсон: Мого рідного сина
більше немає.

Я не побачила його випуску з університету,
та ось ти вступаєш до коледжу,

тож в мене буде нагода
побачити твій випуск.

Я не побачила його весілля.

Сподіваюсь, одного дня я
буду присутня на твоєму.

Оші Ізраель: Лише чути такі слова
та усвідомлювати, в який

спосіб ви присутні в моєму
житті - це є моя мотивація.

Завдяки цьому, я впевнений, що не
зверну з правильного шляху.

Ви продовжуєте вірити в мене,

і те, що ви здатні на це, попри весь біль,
що його я вам причинив -

це неймовірно.

МД: Я знаю, що це нелегко - мати
таку спільну історію,

навіть просто сидіти тут
і дивитись одне одному в вічі.

Я знаю, що це дуже нелегко.
Та захоплююсь, що ти на це здатний.

ОІ: Я люблю вас, пані.
МД: Я теж люблю тебе, синку.

(Оплески)

ДІ: І я незліченну кількість разів бачив
мужність і доброту людей,

а також, як крива історії дійсно
вигинається в бік справедливості.

Як в історії Алексіс Мартінес,
що народилася Артуром Мартінесом

в районі Гарольд-Ікс в Чикаго.

У розмові зі своєю донькою Леслі,
вона розказує,

як приєдналася до банди, коли була
хлопцем,

і як згодом змінила свою стать та перетворилась
на жінку, якою і мала завжди бути.

Це Алексіс та її донька Леслі.

(Аудіо) Алексіс Мартінез: Найважчим для
мене було те,

що я завжди боялась, що
мені не дозволять бути

частиною життя моїх онучок,

але ти повністю розвіяла ті страхи,

ти і твій чоловік.

Одним із досягнень є мої
стосунки з онучками.

Вони іноді сперечаються одна з одною,
хто я - він чи вона.

Леслі Мартінез: Але ж вони вільні говорити
на цю тему.

АМ: Вони вільні це обговорювати,
та для мене - це диво.

ЛМ: Ти не маєш вибачатися.
Ти не повинна ходити навшпиньках.

Ми не збираємось відрізати тебе від нашого
життя і завжди хотіли,

щоб ти знала, що тебе люблять.

АМ: Ти знаєш, тепер я живу цим щодня.

Я йду по вулиці як жінка,
дійсно щаслива бути тією, ким я є.

Можливо, я б хотіла мати тонший голос,

проте зараз я йду, сповнена любові,
і прагну так проживати кожен день.

ДІ: Тепер я йду, сповнена любові.

Зараз я розкажу вам секрет StoryCorps.

Потрібно бути досить мужнім,
щоб погодитись на такі розмови.

StoryCorps звертається до
нашої смертності.

Учасники розуміють, що ці записи
слухатимуть навіть після їхньої смерті.

Є одна лікарка з будинку
пристарілих - Іра Байок,

вона тісно співпрацювала з нами
під час запису інтерв'ю

з людьми при смерті.

Вона написала книгу під назвою
"Чотири найважливіші речі".

Про чотири речі, які ти хочеш сказати
найважливішим людям в твоєму житті

перед тим як вони, чи ви підете назавжди:

дякую, я люблю тебе,

пробач мені, я пробачаю тобі.

Це найсильніші слова,
які ми можемо сказати одне одному.

І часто це саме те, що відбувається
в кабіні StoryCorps.

Це шанс щиро поговорити
з тим, хто тобі небайдужий -

без жалю, без недомовок.

Це важко, потрібно бути мужнім,

та саме тому ми живі, правда ж?

Отож, премія TED.

Коли кілька місяців тому організатори TED
та Кріс повідомили

про можливість отримати цю премію, я був
приголомшений.

Мене попросили виступити з дуже
стислою доповіддю про людяність,

не більше 50 слів.

Тож я готувався і
написав свої 50 слів,

і через кілька тижнів Кріс
зателефонував зі словами: "Треба діяти".

Отже, моє бажання таке:

Ви допоможете нам

донести все те, чому нас навчили
історії StoryCorps

усьому світу,

щоб кожен міг би з легкістю
записати важливе інтерв'ю

з особливою для себе людиною,
яке згодом буде збережено для історії.

Як ми це зробимо?
За допомогою ось цього.

Ми швидко рухаємось в майбутнє,
де кожен у світі

матиме один із цих пристроїв.

І він має такі можливості, яких
я не міг навіть уявити 11 років тому,

коли я розпочинав StoryCorps.

Він має мікрофон.

Він сам пояснює, як все працює,

і може надсилати аудіофайли.

Файли і є ключовими складовими.

Тож перша частина бажання
вже виконується.

Останні кілька місяців

команда StoryCorps
старанно працювала

над створенням програми, що
витягне StoryCorps з кабіни,

щоб кожен міг поширювати наші ідеї
будь-де і будь-коли.

Під час запису розмов у StoryCorps завжди
були присутні двоє людей і модератор,

який завжди надавав допомогу,
і так має бути надалі.

У цей момент

ми запускаємо загальнодоступну версію
програми StoryCorps.

Ця програма і є цифровий модератор,
що допоможе освоїти

процес створення інтерв'ю в StoryCorps.

Програма допомагає ставити запитання

та надає всі необхідні вам підказки

для запису бесіди в StoryCorps,

а потім завантажує всі матеріали до
нашого архіву в бібліотеці Конгресу.

Все, що стосується технологій -
це легка частина.

Справжній виклик залежить від вас:

з'ясувати, як саме ми можемо
використати цей інструмент

по всій Америці, по всьому світу.

Щоб замість записувати тисячі
інтерв'ю на рік для StoryCorps,

ми могли б записувати десятки

чи сотні тисяч,

а то й ще більше.

До прикладу, уявіть:
національне домашнє завдання:

по всій країні, кожен студент коледжу,
що вивчає історію США,

повинен записати інтерв'ю із найстаршим
членом сім'ї.

За одні вихідні

в історію потрапить ціле покоління
американських життів.

(Оплески)

Чи уявіть матерів по обидва боки
військового конфлікту.

Вони починають говорити одна з одною,
але не про конфлікт.

Вони пізнають одна одну, прагнуть
з'ясувати, що вони за люди,

будуючи, тим самим, зв'язки довіри.

Або ж одного дня в усьому світі може
з'явитися традиція

вшановувати людину,
записуючи інтерв'ю для StoryCorps

на її 75-й день народження;

або люди з вашої громади

підуть до будинків пристарілих, лікарень,
притулків чи навіть до в'язниць

та за допомогою цією програми вшанують
тих, про кого вже забули в нашому суспільстві,

розпитають про їхнє життя, про них самих,

про те, чим би вони хотіли запам'ятатись.

(Оплески)

Десять років тому я записував
інтерв'ю для StoryCorps з моїм батьком.

Він був психіатром
та став відомим борцем за права геїв.

Це наше з ним фото з
того інтерв'ю.

Я не згадував про той запис
до одного моменту пару років тому,

коли в мого тата, який, здавалось, не
мав проблем із здоров'ям

і далі приймав пацієнтів
40 годин на тиждень,

діагностували рак.

Він дуже несподівано пішов з життя
через декілька днів.

Це було 28 червня 2012 року,

на річницю подій в Стоунволлі.

Я вперше прослухав те інтерв'ю
о третій ранку

в день, коли його не стало.

У мене двійко дітлахів.

Я розумів, що єдиний спосіб познайомити
їх з людиною,

яка стільки значила для мене - це записи
наших з ним розмов.

Думаю, що саме в той момент я найбільше
вірив в StoryCorps,

і саме в ту мить

підсвідомо зрозумів
усю вагу тих записів.

Щодня до мене підходять люди

зі словами: "Як би я хотів поговорити зі своїм
батьком, дідусем чи братом,

та я занадто довго чекав".

Тепер ніхто не повинен чекати.

В наш час,

коли спілкування таке
несуттєве і швидке,

приєднуйтесь до нас і
створімо цифровий архів

важливих розмов.

Допоможіть нам створити
подарунок нашим дітям.

Це стане заповітом для тих,
кому ми важливі.

Я сподіваюсь, ви допоможете нам
втілити цю мрію.

Поговоріть з вашим родичем,
другом чи навіть незнайомцем.

Разом ми створимо архів мудрості
та людяності.

Можливо, зробивши це,

ми навчимось трошки більше слухати
та менше кричати.

Можливо, ці бесіди нагадають нам,
що є дійсно важливим.

Та можливо ... можливо

це допоможе усвідомити нам
ту просту істину,

що кожне життя, абсолютно кожне

однаково важливе та нескінченне.

Дуже вам дякую.

(Оплески)

Дякую. Дякую.

(Оплески)

Дякую.

(Оплески)