Невеличка проблема з орендою помешкання

П’ятдесят три роки тому Джеймс Вайт вступив до повітряних сил Америки. Але як звичайному афроамериканцю, йому довелося подолати надзвичайні труднощі у пошуку помешкання для своєї молодої родини, щоб вони мали змогу жити поруч. Він розповідає дивовижну історію з життєвого досвіду про "побутовий расизм" і те, як через нього він змушений сьогодні вчити онуків спілкуватися з поліцією.

18-ти річний афроамериканець вступив до
повітряних сил Америки,

де його скерували до бази у Маунтін Гоум

служити у поліцейському ескадроні.

Коли я вперше приїхав туди,
моя найголовніша мета була -

знайти квартиру,

щоб привезти мою дружину
та маля, Мелані,

жити зі мною в Айдаго.

Я негайно пішов до відділу кадрів

побалакати з працівниками.

Вони сказали: "Нема жодних проблем знайти
помешкання у Маунтін Гоум, Айдаго.

Тутешні люди люблять нас,
тому що вони знають:

якщо льотчик орендує помешкання,

вони завжди отримають гроші".

І це дійсно було дуже важливо.

Він сказав: "Ось список людей,
яким ти можеш зателефонувати,

і вони дозволять тобі
вибрати будь-яке помешкання".

Я взяв список та зателефонував.

Жіночка відповіла, і я пояснив, що хотів.

Вона сказала: "Чудово, що зателефонували.

Ми зараз маємо 4 чи 5 вільних помешкань".

Вона запитала: "Ви бажаєте
одну чи дві спальні?"

Потім сказала: "Навіщо балакати про це,

приходьте та обирайте будь-яке помешкання.

Ми підпишемо угоду,

ви отримаєте ключі
та відразу зможете перевезти свою родину".

Я був у захваті.

Стрибнув у машину, поїхав до центру
та постукав у двері.

Коли я постукав у двері,
жіночка відчинила,

вона подивилася на мене та спитала:
"Я можу чимось допомогти?"

Я відповів: "Так, я телефонував вам
щодо помешкання.

Я прийшов, щоб вибрати".

Вона сказала: "Знаєте? Мені шкода,

але мій чоловік здав ті помешкання
та нічого не сказав мені".

Я перепитав: "Ви маєте на увазі, що
він здав усі п’ять за годину?"

Вона не відповіла, натомість сказала ось що.

"Залиште номер телефону,

і якщо у нас будуть вільні помешкання,
я зателефоную".

Вона, ясна річ, не зателефонувала.

Також я не отримав відповіді
від інших людей,

що були у мене в списку,
і де я міг знайти помешкання.

В результаті, почуваючись знехтуваним,

я повернувся на базу побалакати з
командиром ескадрону.

Його звали МакДау, майор МакДау.

Я сказав: "Майоре МакДау, допоможіть мені".

Розповів йому, що трапилось,
і ось що він відповів мені.

Він сказав: "Джеймсе, я залюбки допоміг би,

але проблема в тому, що

ми не можемо примусити людей здавати тим,
кому вони не хочуть здавати.

У нас чудові стосунки
з місцевими мешканцями,

і ми, взагалі-то, не бажаємо їх руйнувати".

Він сказав: "Можливо, ось що
тобі варто зробити.

Чому б тобі не залишити родину вдома?

Ти ж знаєш, у тебе є 30-денна відпустка,

тому раз на рік

ти матимеш можливість поїхати додому,
провести 30 днів і потім повернутися".

Мені це, ясна річ, не сподобалось.

Попрощавшись з ним,
я знов пішов до відділу кадрів

та поговорив зі службовцем.

Він сказав: "Джиме, в мене є
рішення для тебе.

Є пілот, який виїжджає,
а в нього є трейлер.

Якщо ти помітив, у Маунтін Гоум

скрізь трейлери та паркінги.

Ти можеш купити його трейлер,
і, скоріш за все, дуже вигідно,

тому що він хоче виїхати
якомога скоріше.

І це розв'яже твою проблему.

Це було б чудовим рішенням для тебе".

Я негайно стрибнув у машину,
поїхав до центру, побачив трейлер.

Це був маленький трейлер,

та за таких обставин,

думав я, це було
найкраще, що я міг зробити.

Я купив трейлер.

І потім запитав у нього:
"Чи можу я залишити трейлер тут,

тоді б я нарешті покінчив з усіма клопотами,

і мені б не довелося шукати
інший паркінг?"

Він сказав: "Перш ніж я скажу "так",
мені потрібно спитати в менеджера".

Я повернувся на базу.

Він зателефонував мені, і менеджер сказав:

"Ні, ви не можете залишите трейлер тут,

тому що ми вже пообіцяли це місце
іншим людям".

Це було дивно,

тому що там було декілька
інших вільних місць,

але трапилось так, що він
пообіцяв саме це місце комусь іншому.

Отож, що я зробив ...

Ще він сказав: "Не переймайся, Джиме,
тому що є багато інших паркінгів".

Тому я склав повний список
паркінгів для трейлерів.

Я ходив від одного до іншого,
тоді ще раз по колу.

Та діставав ту саму відмову,

що й тоді, коли шукав помешкання.

До того ж, я почув такий собі коментар:

крім того, що в них немає вільних місць,

один чоловік сказав: "Джиме,
ми не можемо здати тобі, тому що

ми вже маємо родину чорних на паркінгу".

Він запевнив мене: "Я не винен,
особисто мені ви подобаєтесь".

(Сміх)

Я зробив те саме - також посміявся.

Він сказав: "Але є проблема,

якщо я дозволю вам в’їхати,
інші мешканці виїдуть,

а я не можу дозволити собі таких збитків".

Він сказав: "Я не можу здати тобі й годі".

Мене це збентежило, але я не зупинився.

Я продовжував шукати.

Я шукав у найвіддаленішому кінці
міста Маунтін Гоум

і знайшов маленький паркінг.

Дійсно, дуже маленький паркінг.

Там не було брукованих доріг.

Там не було бетонних плит.

Там не було огорожі,

щоб відокремити одне місце
від іншого.

Не було пральні.

Але в ту мить я дійшов одного висновку:

я не маю вибору.

Я зателефонував своїй дружині та сказав:
"Ми маємо спробувати".

І ми переїхали

та стали домовласниками
в Маунтін Гоум, Айдаго.

І, звичайно, з часом
все налагодилось.

Через 4 роки я отримав наказ
переїхати з Маунтін Гоум, Айдаго

до містечка Ґуз Бей, Лабрадор.

Ми навіть не будемо розмовляти про нього.
Це була ще одна надзвичайна місцевість.

Отож, я мав завдання - перевезти свою родину
з Маунтін Гоум, Айдаго

до міста Шерон, штат Пенсильванія.

Це не була проблема, тому що ми
тільки-но купили новісінький автомобіль.

Моя мати зателефонувала
та сказала, що вилітає.

Вона поїде з нами
та допоможе з дітьми у дорозі.

Отже, вона приїхала, вони з Аліс
зібрали їжу для подорожі.

Того ранку ми вирушили приблизно о п'ятій.

Чудова подорож, гарно проводений час,
душевне спілкування.

Десь о 6.30, сьомій
ми дещо втомилися

та сказали: "Чому б нам не знайти
мотель, щоб відпочити,

і потім вирушити
рано-вранці?"

Дорогою ми бачили безліч мотелів

та нам сподобався один - чудовий, великий,
з яскравими вогнями, які обіцяли:

"Вільні місця, вільні місця ..."

Ми зупинилися.

Вони залишилися в машині,
я увійшов усередину.

Коли я зайшов,

жіночка тільки-но закінчила підписувати
папери з якимось хлопцем.

Декілька людей увійшло за мною.

Отже, я підійшов до неї.

Вона запитала: "Чим я можу вам допомогти?"

Я відповів: "Ми з моєю родиною хотіли б
зупинитися на одну ніч".

Вона сказала: "Мені шкода,
я тільки-но здала останню кімнату.

У нас немає вільних кімнат до ранку".

Та додала: "Але якщо ви поїдете далі,
то за годину, за 45 хвилин

побачите ще один паркінг для трейлерів".

Я сказав: "Але у вас і досі горить надпис
"Вільні місця"".

А вона у відповідь: "Ой, я забула".

Підвелася та вимкнула надпис.

Вона дивилася на мене, я дивився на неї.

Були й інші люди у кімнаті.

Вона нібито дивилася на них.
Ніхто нічого не сказав.

Я зрозумів натяк і пішов на паркінг.

Я розповів усе матері, дружині
та, звичайно, Мелані, і сказав:

"Схоже, що нам доведеться
проїхати далі,

щоб десь заночувати".

І ми таки поїхали далі,

але тільки-но ми рушили
та виїхали за межі паркінгу,

здогадайтеся, що трапилось?

Надпис загорівся знову:

"Вільні місця, вільні місця".

Нам вдалося знайти гарне місце.

Воно було не зовсім таке, як хотіли,
але було безпечним та чистим.

Нам чудово спалося тієї ночі.

Але ось що важливо:

ми мали ті самі проблеми

від Айдаго до Пенсильванії -

нас не хотіли приймати в готелях,
мотелях та ресторанах.

Але ми добралися до Пенсильванії.

Ми з сім’єю влаштувалися.
Всі були раді бачити дітей.

Я скочив на літак та полетів до
Ґуз Бей, Лабрадор,

але це інша історія.

(Сміх)

І ось минуло 53 роки:

я маю 9 онуків та двійко правнуків.

П'ятеро онуків - хлопчики.

Серед них магістр, професор,
студент, ще один вчиться у медичному.

Є двійко тих, хто ще не визначився.

Вони нібито вже прийняли рішення,
але ще не зовсім. (Сміх)

Є й такий, що вчиться
у коледжі вже 8 років.

(Сміх)

Він ще не закінчив,
але хоче стати гумористом.

Але ми намагаємося примусити його
залишитися в школі.

Ти ніколи не знаєш напевно:

якщо ти смішний вдома,
це ще не означає, що ти гуморист.

(Сміх)

Але найголовніше -
усі вони хороші діти.

Ніяких наркотиків, малюків
в інституті, злочинів.

Це був пролог:

я сидів у вітальні та дивився телевізор,

вони розмовляли про Ферґюсон
та весь той ґвалт, який там відбувався.

І тут раптом в ефірі з’явилася
ведуча новин і сказала:

"За останні три місяці

восьмеро неозброєних афроамериканців

було вбито поліцією,
білими домовласниками або цивільними".

З ясних причин у той момент
це зачепило мене за живе.

Я сказав: "Що це? Це якесь божевілля.

Що це за ненависть, яка примушує людей
робити такі страшні речі?"

Тієї ж миті зателефонував мій онук.

Він запитав: "Дідусю, ти чув,
що сказали по телевізору?"

Я відповів: "Так".

Він сказав: "Я заплутався.

Ми робимо все, що робимо,
але, здається, водити авто, якщо ти чорний,

ходити, якщо ти чорний, розмовляти -
дуже небезпечно.

Що нам робити? Ми робимо все,
як ти казав нам робити.

Коли поліція зупиняє,

ми кладемо обидві руки на кермо
в позиції 12-тої години.

Якщо просять показати документи,

ми кажемо: "Я повільно тягнуся
до бардачка за своїм посвідченням".

Коли зупиняють машину для обшуку,

коли ми лягаємо на землю,
щоб нас обшукали,

коли наші багажники відкрито для обшуку,

ми не рухаємось, ми не сперечаємось,
тому що ти так казав:

"Не сперечайтеся з поліцією.

Коли все закінчиться, зателефонуйте,
і ми самі будемо сперечатися".

Він сказав: "І це дуже дивує мене.

Наші білі друзі та приятелі,
з якими ми гуляємо,

коли чують, що щось таке
трапилось з нами, вони кажуть:

"Чому ви спокійно сприймаєте це?

Ви маєте опиратися.
Ви маєте сперечатися.

Ви маєте спитати в них посвідчення".

І ось що мої хлопчики були
навчені відповідати:

"Ми знаємо, що ви можете робити це,
але, будь ласка, не треба,

коли ми з вами у машині,

тому що наслідки для вас
значно відрізняються

від наслідків для нас".

І як дідусю, що мені казати моїм онукам?

Як захистити їх?
Як зберегти їм життя?

Згодом люди приходили до мене і питали:

"Джиме, ти гніваєшся?"

І я відповідав їм:

"Це дороге задоволення - гніватися,

бо я знаю наслідки люті".

Поміж тим, єдине, що я можу зробити -

зібрати до купи мій розум, енергію,
думки та досвід

та присвятити себе опору, будь-коли,

з будь-чим, що хоч трохи схоже на расизм.

По-перше, мені треба навчати інших,

по-друге, мені потрібно
викривати расизм,

і останнє, мені потрібно робити все,
що в моїх силах,

щоб викорінити расизм зі свого життя
усіма можливими засобами.

І друге, що я зроблю:

я хочу звернутися до американців.

Я хочу звернутися до їхньої
людяності, гідності,

почуття громадянської гордості.

Знайдіть у собі силу не реагувати
вороже на ці огидні злочини.

Натомість підвищуйте рівень
суспільних знань,

рівень суспільної інформованості
та свідомості,

а потім, зберіться разом -
всі ми зберемось разом -

щоб упевнитись, що ми вголос виступаємо проти,
ми заперечуємо всяке божевілля,

всяке божевілля, яке дозволяє
вбивати неозброєних людей,

незважаючи на їхню національність,

незважаючи на їхню расу,

незважаючи на іншу зовнішність.

Ми повинні заперечувати це.
Це безглуздо.

Ми можемо зробити це лише разом,
колективно.

Нам потрібен чорний і білий,
азіат і латиноамериканець,

щоб виступити й сказати:

"Ми більше не приймаємо
такої поведінки".