Сила віри у самовдосконалення

Керол Двек вивчає "зростаючий тип мислення" - теорію про те, що ми здатні розширити свої можливості до навчання та розв'язання проблем. У цьому виступі вона описує два можливі варіанти сприйняття надто важких завдань. Або вам просто не вистачає клепки, щоб їх розв'язати... або ви просто поки що не знайшли розв'язку? Непоганий вступ до цієї важливої сфери.

Сила "поки що".

Я чула про школу в Чикаго,

для закінчення якої
треба було пройти певну кількість курсів,

і якщо учень не здавав предмет,
то він отримував оцінку "Поки ні".

Мені це здалось вражаючим,

бо коли ти отримуєш незадовільно,
ти думаєш, що ти – порожнє місце.

Але якщо ти отримуєш "Поки ні",

ти розумієш, що ти десь на
"навчальній кривій".

Це відкриває тобі шлях у майбутнє.

"Поки ні" дало мені розуміння однієї
важливої події на початку моєї кар'єри,

це було поворотним моментом.

Я хотіла дізнатись,

як діти будуть справлятись
з викликами та труднощами,

тому я дала 10-річним дітям

завдання, які для них були дещо важкуваті.

Дехто з них відреагував на диво позитивно.

Вони казали щось на кшталт:
"Я люблю виклики",

або "Знаєте, я сподіваюся,
це буде корисно".

Вони розуміли,
що можуть розвивати свої можливості.

В них є те, що я називаю
зростаючим типом мислення.

Але інші учні вирішили, що це трагедія,
катастрофа.

Через більш незмінний тип мислення

їхній інтелект був настроєний на критику,
і вони провалили тест.

Замість того, щоб збагачуватись
силою слова "поки що",

їх охопив жах слова "зараз".

То що ж вони будуть робити далі?

Я скажу вам, що вони робитимуть.

Як показало одне дослідження, наступного
разу вони, напевно, будуть списувати,

замість того, щоб вчитись більше,
якщо вони завалили тест.

Інше дослідження показало,
що після провалу

вони шукатимуть тих,
хто здав ще гірше,

щоб бути задоволеними собою.

І в наступних дослідженнях
вони тікали від труднощів.

Дослідники виміряли
електричну активність мозку

студентів, які зіштовхнулись із помилкою.

Зліва ви бачите студентів із незмінним
типом мислення.

Це важко назвати активністю.

Вони втікають від помилок.

Вони не хочуть мати з цим справу.

А справа - студенти
зі зростаючим типом мислення,

думкою, що здібності можна розвивати.

Вони поринають у процес.

Їхній мозок бурхливо працює завдяки
"поки що".

Вони поринають у процес.

Вони аналізують помилку.

Вони вчаться на цьому і зрештою
випраляють її.

Як ми виховуємо наших дітей?

Невже задля "зараз" замість "поки що"?

Невже ми виховуємо дітей,
одержимих необхідністю отримувати п'ятірки?

Невже ми виховуємо дітей,
які не вміють мріяти про велике?

Невже їхня головна мета - це наступна 5,
чи наступні результати тесту?

І що, вони переносять цю необхідність
постійних перевірок на правильність

у своє майбутнє?

Можливо тому, що роботодавці приходять
до мене і кажуть,

що ми вже виростили покоління

молодих працівників,
що не можуть і дня прожити

без нагороди.

То що ж ми можемо зробити?

Як ми можемо побудувати цей міст до
"поки що"?

Ось що ми можемо зробити.

Насамперед, ми можемо хвалити мудро,
тобто хвалити не інтелект чи талант.

Такий підхід провалився.

Не варто більше його застосовувати.

Необхідно хвалити сам процес,
яким зайняті діти:

їхні зусилля, лінію поведінки,
зосередженість, наполегливість,

розвиток.

Таке заохочення процесу

створює сміливих і життєрадісних дітей.

Існують і інші шляхи заохочення "поки що".

Нещодавно ми скооперувалися
з розробниками ігор

із Вашингтонського університету,

щоб створити нову математичну онлайн-гру,
яка заохочуватиме "поки що".

У цій грі учнів заохочують за зусилля,
стратегії та прогрес.

У звичайних математичних іграх

нагороду отримують за правильну відповідь
саме зараз,

однак ця гра винагороджує процес.

І ми отримали більше зусиль,

більше стратегій,

більше занурення у процес
на довший період часу,

а також більше завзятості при розв'язанні
дійсно важких завдань.

Ми переконалися, що лише слова "поки що"
та "поки що ні"

давали дітям більше впевненості,

показувати шлях у майбутнє
з більшою наполегливістю.

І ми насправді змінили тип мислення учнів.

В одному з експериментів ми навчили їх,

що кожного разу, коли вони виходять
із зони комфорту,

щоб навчитися чомусь новому і важкому,

нейрони у їхньому мозку формують нові,
сильніші зв'язки,

та з часом вони стануть розумнішими.

Погляньте, що сталося:
у цьому експерименті

учні, яких не вчили
зростаючому типу мислення,

далі погіршували свої результати,
тоді як шкільна програма все складнішала.

Однак ті, хто вивчив цей урок,
показали значне підвищення оцінок.

Ми продемонстрували
таке покращення

з тисячами і тисячами дітей,
особливо з учнями, які погано вчилися.

Тож поговорімо про рівність.

У нашій країні є групи студентів,

які хронічно не встигають у навчанні,

наприклад, діти в ґетто

або в резерваціях корінних американців.

Вони так довго погано навчаються,
що деякі вважають цю проблему невиправною.

Однак коли вчителі починають навчати
зростаючому типу мислення з "поки що",

з'являється рівність.

Ось лише декілька прикладів.

За один рік група в дитячому садку
у Гарлемі, Нью-Йорк

набрала 95% на Національному тесті
досягнень учнів і викладачів.

Багато з цих дітей не вміли тримати олівця,
коли прийшли до школи.

За один рік

учні четвертого класу в Південному Бронксі,
що значно відставали,

стали першими четверокласниками
в штаті Нью-Йорк

на федеральному математичному тесті.

Через рік-півтора

учні - корінні американці
в школі на території резервації

піднялися з самого низу свого району
до верхівки,

а цей район включав
багаті квартали Сіетла.

Тобто діти корінних американців
перевершили обдарованих дітей.

Це сталося тому, що значення

зусиль і складностей змінилося.

Раніше це примушувало їх

відчувати себе дурними, здаватися,

але тепер зусилля та труднощі для них -

це коли нейрони створюють нові зв'язки,

сильніші зв'язки.

Це коли вони стають розумнішими.

Нещодавно я отримала листа
від 13-річного хлопчика.

Він писав: "Шановна професор Двек,

я високо ціную, що Ваша робота заснована
на ґрунтовних наукових дослідженнях,

тому я вирішив перевірити її на практиці.

Я докладав більше зусиль у навчання,

у мої сімейні стосунки,

а також у відносини з однокласниками.

І я відчув значне покращення
в усіх цих сферах.

Тепер я розумію, що змарнував
більшість свого життя".

Тож давайте більше не будемо марнувати
жодних життів.

Адже зважаючи на те,

що здібності можуть настільки зростати,

це стає базовим людським правом для дітей,
усіх дітей -

жити там, де створюються умови
для такого зростання,

там, де панує"поки що".

Дякую.

(Оплески)