Про що думають тварини? Що відчувають?

Що відбувається у головах тварин? Чи можна дізнатися, чи думають вони та відчувають, і що саме? Карл Сафіна вважає, що так. Переплітаючи відкриття та цікаві подробиці з екології, біології та етології, він розповідає неймовірні історії з життя китів, вовків, слонів та альбатросів, щоб переконати нас: ми, люди, думаємо, відчуваємо, користуємося інструментами та виражаємо емоції - так само роблять й інші створіння - розумні істоти - які живуть поряд з нами на планеті Земля.

Ви коли-небудь цікавились,
що думають та відчувають тварини?

Розпочнімо із запитання:

Мій собака справді мене любить
чи просто хоче гостинця?

Вочевидь,
наш собака дійсно нас любить,

легко побачити, чи не так,

що ж відбувається в цій пухнастій
маленькій голівці.

І дійсно, що відбувається?

Щось таки відбувається.

Але чому запитання завжди звучить так:
чи люблять вони нас?

Чому все завжди навколо нас?

Чому ми такі самозакохані?

Я маю інше запитання
до тварин.

Хто ви?

Є можливості людського мозку,

які, на нашу думку, є можливостями
лише нашого мозку.

Та чи правда це?

Як інші створіння використовують
мозок?

Про що вони думають та що відчувають?

Чи можемо ми дізнатись?

Думаю, заглянути всередину можна.

Навіть є декілька способів.

Ми можемо розглянути еволюцію,
можемо розглянути їхній мозок

і можемо спостерігати, що вони роблять.

Перше, що ми маємо пам'ятати —
наш мозок успадкований.

Перші нейрони з'явились в медуз.

Від медуз пішли перші хордові.

Від хордових пішли перші хребетні .

Хребетні вийшли з моря —

ось і ми.

Але правда й у тім, що нейрон,
нервова клітина, виглядає однаково

у річкового рака, птаха та в нас.

Яке відношення це має
до розуму річкового рака?

Що ж сказати про це?

Виявляється, якщо
вдарити річковому раку

багатьма малесеньких імпульсами току

завжди, коли той
намагатиметься увійти до нірки,

в нього з’явиться занепокоєння.

Якщо давати річковому ракові ті ж ліки,

якими лікують тривожні розлади в людей,

він розслабляється і виходить на розвідку.

Як ми показуємо, наскільки важлива нам
тривога річкового рака?

Зазвичай, ми їх варимо.

(Сміх)

Восьминоги користуються інструментами,
як і більшість мавп,

також вони розпізнають людські обличчя.

Як ми шануємо такі людиноподібні
здібності цього безхребетного?

Зазвичай, варимо.

Якщо морський окунь заганяє рибу
в ущелину корала,

він інколи зверне туди, де, як він знає,
спить вугор-мурена,

і він дасть мурені сигнал:
"Йди за мною",

і мурена зрозуміє той сигнал.

Мурена, можливо, запливе в ущелину
та спіймає рибину,

але та може вислизнути,
і морський окунь її спіймає.

Це давнє партнерство, про яке ми
дізнались лише нещодавно.

Як ми шануємо це
прадавнє партнерство?

Зазвичай, смажимо.

Це визнаний факт.
Та він свідчить більше про нас,

ніж про них.

Морські видри користуються інструментами,

вони не квапляться з завданням,

щоб показати малюкам що треба робити,
це називається — навчання.

Шимпанзе не навчають.

Косатки навчають
та діляться їжею.

Коли еволюція створює щось нове,

вона використовує те,
що має у наявності,

до того, як винайде новий викрутас.

Ми отримали наші мізки

за дивовижно величезний проміжок часу.

Розгляньмо людський мозок
у порівнянні із мозком шимпанзе.

Ми бачимо, що по суті,
ми маємо великий мозок шимпанзе.

Добре, що наш більший,
бо ми також доволі небезпечні.

(Сміх)

Ось дельфін,

має більший мозок, більше звивин.

Ви можете сказати,
то й що — ми бачимо лише мозок,

яке ще має відношення до розуму?

Ми можемо розглянути роботу розуму

у логічності поведінки.

Ви бачите цих слонів,

вочевидь, вони відпочивають.

Вони знайшли холодок
під пальмовим листям,

щоб їх діточки поспали,

доки вони дріматимуть,
залишаючись при цьому пильними.

Ми незаперечно впевнені в цій картинці,

як і вони незаперечно впевнені в тому,
що роблять,

тому що під проміннями
того й самого сонця, на тих самих рівнинах,

слухаючи ревіння
тих самих загроз,

вони стали тими, ким вони є,
а ми стали тими, ким ми є.

Ми сусідили доволі довго.

Ніхто не вважатиме,
що ці слони розслаблені.

Вочевидь, вони стурбовані чимось.

Що ж їх бентежить?

Виявляється, якщо ви запишете
голоси туристів

та увімкнете цей запис
на гучномовці, схованому в кущах,

слони проігнорують його.

Але, якщо запишете голоси пастухів,

які мають списи та часто травмують слонів
у сутичках на водопої,

слони згрупуються
й втечуть від схованого гучномовця.

Слонам відомо не лише те,
що є люди,

їм також відомо, що
люди є різні,

що деякі — нешкідливі,
а є й небезпечні.

Вони спостерігали за нами значно довше,
ніж ми за ними.

Вони знають нас набагато краще, ніж ми їх.

В нас однакові обов'язки:

піклуватися про дітей,
знаходити їжу, намагатися вижити.

Неважливо, чи споряджені ми
на пішу прогулянку горами Африки,

чи для занурення у морські глибини.
По суті, ми схожі.

Ми споріднені.

У слонів схожий скелет.

Схожий скелет й у косатки,

як у нас.

Ми бачимо,
що вони допомагають при потребі.

Бачимо цікавість у молодих тварин.

Бачимо близькість с тими, кого єднають
родинні узи.

Впізнаємо прив'язаність

Залицяння помітні неозброєним оком.

І ми ще питаємо: «Чи мислячі вони?»

Коли вам роблять загальну анестезію,
ви непритомнієте,

це означає, що ви нічого не відчуваєте.

Свідомість — це те, що
дає нам змогу відчувати щось.

Якщо ви бачите, чуєте, відчуваєте,
якщо ви усвідомлюєте щось,

ви — мислячі, і вони — мислячі.

Деякі люди вважають, що

існують певні характеристики,
які роблять людей людьми,

одна з них — емпатія.

Емпатія — це здібність нашого мозку
розуміти почуття оточуючих.

Це дуже корисно.

Якщо оточуючі починають швидко рухатися,

ви розумієте, що треба поквапитися.

І ось ми усі зараз поспішаємо.

Найдревніша форма емпатії —
заразлива паніка.

Якщо оточуючі несподівано
злякались і кинулися тікати,

вам і на думку не спаде сказати:

"Боже, чому це вони втекли?"

(Сміх)

Емпатія древня, але вона,
як і все інше в житті,

знаходиться на ковзній шкалі
та розвивається.

Існує примітивна емпатія:
тобі сумно, мені — також.

Ти щасливий, я — також.

Але є й дещо, що
я називаю жалість,

це трохи інше.

«Прикро чути, що ваша бабуся
щойно померла.

Я не відчуваю те ж саме,
але розумію, я знаю, що ти відчуваєш,

і це бентежить мене».

І якщо жалість спонукає нас до дій,

я називаю це — співчуття.

Емпатія не робить нас людянішими,

вона далека від досконалості.

Ми влаштовуємо облави на емпатичних істот,
вбиваємо та їмо їх.

Можливо, ви скажете,
що це представники іншого виду.

Це лише хижацьке винищення,
а люди — хижаки.

Але ж ми й до представників нашого виду
ставимося не краще.

Люди, які мало що знають
про поведінку тварин,

вважають, що не можна приписувати
думки та емоції людини

до інших видів.

Думаю, що це безглуздо,

тому що приписування людських думок
та емоцій іншим видам —

це перший крок до розуміння того,
що вони роблять та відчувають,

тому що їхній мозок практично нічим
не відрізняється від нашого.

Він так само влаштований.

Ті самі гормоні, які впливають
на наш настрій та дії,

є також і в їхньому мозку.

Ненауково стверджувати, що вони голодні,
коли полюють,

виснажені,
коли виставляють язика,

а потім, коли вони граються з дітьми,

радісні та щасливі.

Ми ж і гадки не маємо,
чи спроможні вони на це.

Це — не науково.

Один репортер сказав мені:

«Добре, але як ви можете знати,
що інші тварини думають чи відчувають?»

Я почав шукати серед сотень посилань

на наукові праці,
які я вказав у своїй книзі,

та збагнув, що відповідь тут —
поряд зі мною у кімнаті.

Коли моя собака встає з килимка
та йде до мене —

не до канапи, до мене —

перевертається на спину
і виставляє живіт,

значить вона думала так:
«Хочу, щоб мені почухали живіт.

Впевнена, можу підійти до Карла,

він зрозуміє, що мені треба.

Знаю, що можу довіряти йому,
тому що ми — родина.

Він почухає,
це буде неперевершено».

( Сміх)

Вона думала та відчувала.

Все дуже просто.

Але ми дивимося на інших тварин
та кажемо: «Подивіться, косатки,

вовки, слони:

вони сприймають все не так».

Це самець косатки з високим плавником Л41.

Йому 38 років.

Ліворуч — самка Л22.

Їй — 44.

Вони знають одне одного десятиліття.

Вони достеменно знають, хто вони.

Знають, хто їхні друзі.

Знають, хто їхні вороги.

Їхнє життя тече у своєму руслі.

Вони завжди знають, де вони.

Це — слон на ім'я Фило.

Він був молодим самцем.

Це теж він — 4 дні потому.

Людина може не лише відчувати смуток,
а й завдавати його.

Ми бажаємо різьбити слонові кістки.

Чому б нам не дочекатися,
доки вони самі помруть?

Колись слони населяли узбережння
Середземного моря

до мису Доброї Надії.

У 1980-х тут було
безліч пасовищ для стад слонів

у Центральній та Східній Африці.

А зараз їхні стада скоротилися до
невеличких груп.

Це географія тварини,
яку ми ведемо до вимирання,

тварини, найвеличнішого
створіння на Землі.

Звичайно, ми набагато краще піклуємося
про дику природу в Штатах.

У Національному парку в Єллоустоун
ми вбили всіх до одного вовків.

Ми вбили усіх до одного вовків
і на південному кордоні з Канадою.

Але в парку це зробили мисливці
в 1920-х роках,

а через 60 років вони
відновили популяцію,

тому що кількість лосів
вийшла з-під контролю.

Потім прийшли люди.

Люди їхали тисячами
побачити вовків,

найдоступніших для спостерігання
вовків у світі.

І я поїхав та спостерігав за
неймовірною родиною вовків.

Зграя — це родина.

В ній було декілька дорослих вовків
та молоді вовчата різного віку.

Я спостерігав за славетною
та найміцнішою зграєю у парку.

Але коли вони заблукали
за межу,

двоє дорослих убили,

разом із матір'ю,

яку ми інколи називаємо "альфа-самка".

Інші члени родини негайно
удалися до кровного суперництва.

Сестри виганяли сестер.

Ось ця ліворуч днями намагалася
повернутися до родини.

Вони не пускали її,
тому що заздрили.

Вона отримувала занадто багато уваги від
двох самців,

До того ж, вона була
розвинена не за віком.

Це вже занадто.

Скінчилось тим, що вона вийшла
за межі парку, і її вбили.

Вожака вигнали з його власної зграї.

Прийшла зима.

Він втратив свою територію,
підтримку на полюванні,

членів родини та дружину.

Ми завдали їм стільки болю.

Загадка в тім, чому
вони не платять нам тим самим?

Цей кит щойно закінчив їсти
частину сірого кита

з товаришами,
які вбили його.

Цим людям у човні
нема чого боятися.

Це кит — Т20.

Він щойно закінчив роздирати тюленя
на три шматки з двома його товаришами.

Тюлень важив майже стільки,
як люди у човні.

Їм не було чого боятися.

Кити їдять тюленів.

Чому вони не їдять нас?

Чому ми дозволяємо нашим малятам
знаходитися поряд з ними?

Чому косатки повернулися до дослідників,
які загубилися густому тумані

та супроводжували їх, доки
туман не розтанув,

і на березі не з'явився їхній дім?

І це траплялось не раз.

На Багамах живе жінка
на ім'я Деніз Герзінґ.

Вона вивчає плямистих дельфінів,
і ті знають її.

Вона дуже добре знає їх.
Вона знає, які вони насправді.

Вони знають її.
Вони знають дослідницький човен.

Коли вона з’являється —
це щаслива зустріч.

Лише одного разу вона приїхала,
та вони не схотіли підпливати до човна,

і це було дуже дивно.

Дослідники не розуміли,
що відбувається,

доки хтось не вийшов на палубу

і не сказав, що
хтось на борту помер

уві сні у ліжку.

Звідкіля дельфінам біло відомо,

що чиєсь серце зупинилося?

І яке їм до цього діло?

І чому це злякало їх?

Цей загадковий випадок - лише натяк
на те, що коїться

в головах тих, хто живе поряд з нами
на планеті Земля,

на те, про що ми майже ніколи
не згадуємо.

В акваріумі у Південній Африці

живе дитинча алафіни, Доллі.

Одно дня мати годувала її,
а доглядач палив,

дивився у вікно
на басейн та курив.

Доллі підплила та подивилася на нього,

потім повернулася до матері,
ще трішечки попоїла,

повернулася до вікна

та випустила хмарку молока,
котра огорнула її нібито дим.

Якимось чином дитинча алафіни

здогадалось використати молоко,
імітуючи дим.

Коли люди використовують одне,
щоб висловити інше,

ми називаємо це мистецтво.

(Сміх)

Людьми нас робить не те,

що ми вважаємо.

Нас робить людьми те,

що все, чим наділений наш та їхній розум,

ми доводимо до крайності.

Ми найспівчутливіші,

найжорстокіші, найталановитіші,

найбільш руйнівні створіння,
які коли-небудь жили на планеті.

Ми — гримуча суміш.

Любов не робить нас людиною.

Це не виключно людська властивість.

Не тільки ми піклуємося про своїх коханих.

Не тільки ми піклуємося про своїх дітей.

Альбатроси постійно пролітають 9,
а інколи і 16 тисяч кілометрів

за пару тижнів, щоб принести
їжу, багато їжі,

пташенятку, що чекає на них.

Вони гніздяться на найвіддаленіших
островах в океані,

ось так це виглядає.

Життєвий шлях від одного покоління до
наступного — це і є ланцюг існування.

Якщо він перерветься — усе зникне.

Якщо і є щось священне, то ось воно.
І ці недоторканні відносини

ми забруднюємо пластиковим сміттям.

У шлунках цих птахів — пластик.

Цей шестимісячний альбатрос,
готовий літати,

помер від того, що його шлунок забився
червоними запальничками.

Не такими мають бути стосунки

з довкіллям.

Але ми, називаючи себе на честь
свого розуму,

ніколи не думаємо про наслідки.

Коли ми зустрічаємо нове
людське життя у цьому світі,

коли ми вітаємо малюків
у суспільстві інших створінь.

Ми малюємо тварин на стінах.

Ми не малюємо мобільних телефонів.

Ми не малюємо робочих столів.

Ми малюємо тварин, щоб показати,
що ми не самотні.

У нас є друзі.

І кожна тварина на кожному зображенні
Ноєвого ковчега,

яка заслуговує на порятунок,
перебуває у смертельній небезпеці.

І їхня небезпека — ми.

Ми почали з питання:

Чи люблять вони нас?

Поставмо питання інакше.

Чи спроможні ми,
використовуючи наші здібності,

піклуватися про них настільки, щоб
вони просто далі існували?

Дуже дякую.

(Оплески)