Я був у полоні 317 днів. Ось про що я думав...

Венсан Коштель провів у полоні 317 днів в 1998 році, працюючи на Управління Верховного комісара ООН у справах біженців в Чечні. Вперше він розповідає про пережите - починаючи від перебування в темній, підземній камері, прикутим до свого ліжка, і закінчуючи несподіваними розмовами зі своїми викрадачами. З ліризмом та силою, він пояснює чому продовжує свою роботу і сьогодні. З 2000 року напади на гуманітарних працівників почастішали втричі - йому цікаво, яким сигналом для світу може бути такий ріст.

Я не можу їх забути.

Їхні імена Аслан, Алік, Андрей

Фернанда, Фред, Ґаліна, Ґангілд

Ганс, Інґеборґ, Матті, Наталія,

Ненсі, Шеріл, Усман, Зарема,

і список є довшим.

Для багатьох їхнє існування,
їхня людяність

скоротились до статистики,

сухо зазначені як "випадки,
пов'язані із порушенням безпеки".

Для мене вони були колегами,

які належали до спільноти працівників
гуманітарної допомоги,

яка намагалась забезпечити
комфортом

жертв війни у Чечні в 90-х.

Вони були медсестрами, логістами,
експертами із забезпечення житла,

помічниками юристів, перекладачами.

І за це їх вбили,

їхні сім'ї спустошили,

а їхні історії здебільшого забули.

Нікого не покарали
за ці злочини.

Я не можу їх забути.

Вони певним чином живуть в мені,

згадки про них щодня дають моєму
життю значення.

Але вони також переслідують мене,
темні провулки мого розуму.

Як працівники гуманітарної допомоги,

вони вирішили перебувати
на стороні жертви,

надавати допомогу, забезпечувати
комфортом, безпекою,

але коли вони самі потребували
захисту,

його не було.

На сьогоднішній день, коли ви бачите
заголовки вашої газети

про війну в Іраку чи в Сирії -

викрадений волонтер, страчений заручник -

але ким вони були?

Чому вони були там?

Що їх мотивувало?

Як ми стали настільки байдужими
до таких злочинів?

Саме тому я сьогодні є з вами.

Нам потрібен кращий спосіб,
щоб їх пам'ятати.

Нам також потрібно пояснити основні
цінності, яким вони присвятили своє життя.

Ми також повинні вимагати справедливості.

Коли 1996 року Управління Верховного
комісара ООН у справах біженців

відправило мене в Північний Кавказ,

я усвідомлював певний ризик.

П'ятьох колег було вбито,

троє були важко поранені,

сімох взяли в заручники.

Тому ми були обережними.

Ми використовували бронетехніку,
імітації машин,

змінювали напрями подорожі,
змінювали домівки,

вживали всіх заходів безпеки.

Тим не менше, холодної зимової ночі
січня 1998, настала моя черга.

Коли я з охоронцем зайшов в свою квартиру
у Владикавказі,

нас оточили озброєні чоловіки.

Вони взяли охоронця, поклали на
підлогу,

вони били його прямо
переді мною,

зв'язали і відволокли геть.

На мене одягли наручники, зав'язали очі
і змусили стати на коліна,

тоді як глушник пістолета
вперся в мою шию.

Коли з вами таке відбувається,

немає часу для роздумів, для молитви.

Мій мозок працював автоматично,

швидко перемотуючи життя,
яке я щойно залишив позаду.

Мені знадобився час, щоб зрозуміти,

що люди в масках були там не для того
щоб вбити мене,

але тому, що хтось і десь наказав
мене викрасти.

Того ж дня почався процес дегуманізації.

Тоді я був нічим більшим ніж
просто товаром.

Зазвичай я про це не говорю,

проте я б хотів трішки поділитися з вами
деякими з тих 317 днів, проведених в полоні.

Мене тримали в підвалі,

суцільна темрява

впродовж 23 годин та 45 хвилин щодня,

а тоді приходили охоронці,
як правило, двоє.

Вони приносили великий шматок хліба,

миску супу і свічку.

Та свічка горіла 15 хвилин,

15 хвилин дорогоцінного світла,

тоді вони її забирали, і я повертався
в темряву.

Мене прикували металевим дротом
до ліжка.

Я міг зробити лише чотири маленьких
кроки.

Я завжди мріяв про п'ятий.

Ні телевізора, ні радіо
ні газети, нікого, з ким можна поговорити.

В мене не було рушника, мила,
туалетного паперу,

лише два відкритих металевих відер -
один для води, інший для відходів.

Чи можете собі уявити, що інсценована страта
може бути розвагою для охоронців,

коли вони садисти чи коли їм просто
нудно або ж вони п'яні?

Ми повільно розхитуємо мої нерви.

Ізоляцію й темряву особливо
важко описати.

Як описати ніщо?

Нема слів, щоб описати глибину
самотності, яку я досягнув

на цій тоненькій межі між
здоровим глуздом та божевіллям.

Інколи в темряві я грав в уявні шашки.

Я починав з чорних,

грав білими,

повертався до чорних,
намагаючись перехитрити іншу сторону.

Більше я не граю в шашки.

Мене мучили думки про мою сім'ю
і моїх колег, охоронця Едіка.

Я не знав, що з ним сталося.

Я намагався не думати,

я заповнював час

різними можливими фізичними
вправами на місці.

Я намагався молитися, пробував усі
види ігор для пам'яті.

Але темрява також створює образи та думки,
які не є нормальними.

Одна частина твого мозку хоче, щоб ти
протистояв, кричав, плакав,

інша ж наказує тобі замовкнути

і просто пройти крізь все це.

Це постійні внутрішні дебати, немає
нікого, хто б розсудив.

Одного разу до мене прийшов охоронець
і дуже агресивно сказав мені:

"Сьогодні ти станеш на коліна і
проситимеш їжу".

Я був у поганому настрої,
тому образив його.

Я образив його матір, його предків.

Наслідки були стриманими:
він викинув мою їжу у відходи.

Наступного дня він прийшов з
такою ж вимогою.

Він отримав таку ж відповідь,

котра мала такі ж наслідки.

Через чотири дні
тіло пронизував біль.

Я не знав, що голод настільки мучить,
коли ти й так мало їсиш.

Тому коли прийшли вартові,

я став на коліна.

Я просив їжу.

Покора була єдиним способом
дожити до наступної свічки.

Після мого викрадення

мене відправили з Північної Осетії
в Чечню,

три дні повільної подорожі
в багажниках різних автівок,

і по приїзді мене допитував

впродовж 11 днів чоловік
на ім'я Руслан.

Процедура була завжди однакова:

дещо більше світла, 45 хвилин.

Він спускався в підвал,

наказував варті прив'язати мене до стільця

і вмикав голосно музику.

А тоді горланив запитання.

Він кричав. Він бив мене.

Я уникну деталей.

Було багато питань, яких
я не розумів,

і були такі, які я не хотів розуміти.

Тривалість допиту була
рівноцінна тривалості платівки.

15 пісень, 45 хвилин.

Я постійно жадав останньої пісні.

Одного дня, однієї ночі в тому підвалі,
не знаю, коли це було,

я почув плач дитини над
своєю головою,

це був хлопчик, можливо, 2-3 років.

Кроки, спантеличення,
люди, що бігали.

Тому коли Руслан прийшов наступного дня,

перед тим, як він поставив мені
перше запитання,

я спитав його: "Як сьогодні почувається
твій син? Йому краще?"

Руслан був здивований.

Він розлютився, що варта, ймовірно,
розповіла деякі деталі

його особистого життя.

Я продовжував розповідати, що НДО
постачають ліки місцевим клінікам,

які, можливо, допоможуть його сину
одужати.

Ми розмовляли про освіту, про сім'ю.

Він розповів мені про своїх дітей.

Я розповів йому про своїх доньок.

А тоді він розповідав про зброю,
про автівки, про жінок,

і я був змушений говорити про зброю,
про автівки, про жінок.

І так ми говорили аж до
останньої пісні на записі.

Руслан був найбрутальнішою людиною,
яку я коли-небудь зустрічав.

Більше він мене не чіпав.

Він не ставив жодних запитань.

Більше я не був лише товаром.

Через два дні мене відправили в
інше місце.

Там до мене дуже близько підійшов
вартовий, що було доволі незвично,

і сказав дуже м'яким голосом:

"Я б хотів вам подякувати

за допомогу, яку ваша організація
надала моїй сім'ї,

коли нас переселили в
ближній Дагестан".

Як я міг на це відповісти?

Це було так боляче. Наче лезо в животі.

Тижні внутрішніх роздумів пішли на те,
щоб змиритись

з причинами, чому ми допомагали
тій сім'ї

та солдату-добровольцю, яким він став.

Він був молодим, сором'язливим.

Я ніколи не бачив його обличчя.

Можливо, він мав хороші наміри.

Проте за ті 15 секунд

він змусив мене засумніватись
в усьому, що ми зробили,

в усіх жертвах.

Він також змусив мене думати над тим,
як вони нас бачать.

До того моменту я припускав, що
вони знають, чого ми тут,

і що ми робимо.

Дехто не може цього усвідомити.

По правді кажучи, пояснити, чому ми
це робимо, не так і просто,

навіть нашим найближчим родичам.

Ми не ідеальні, ми не кращі,

ми не є світовою пожежною
бригадою,

ми не супергерої,

ми не зупиняємо воєн,

ми усвідомлюємо, що гуманітарна реакція
не є замінником політичному рішенню.

Тим не менше, ми це робимо, оскільки
одне людське життя є важливим.

Інколи це єдине, що ти робиш -

одна людина, одна сім'я,
маленька групка людей -

і це має значення.

Коли ви стикаєтесь з цунамі,
землетрусом чи ураганом,

ви бачите команди рятівників з
усього світу,

які тижнями шукають вцілілих.

Чому? Ніхто цього не питає.

Кожне життя має значення,

або ж кожному життю слід бути
важливим.

Те ж саме і з нами, коли
ми допомагаємо біженцям,

людям, переміщеним в межах країни, через
конфлікт або людям без громадянства.

Я знаю багатьох людей, які,

стикнувшись з непосильним стражданням,

почуваються безсилими і припиняють
боротися.

Шкода, адже є стільки способів допомоги.

Ми не зупиняємось на цьому відчутті.

Ми намагаємось зробити все можливе,
щоб надати допомогу,

захист, комфорт.

Ми повинні.

Інакше ми не можемо.

Це те, що дає нам змогу почуватись,
якби це сказати, просто людиною.

Це я на фотографії в день мого звільнення.

Через кілька місяців після звільнення
я зустрівся з тодішнім прем'єр-міністром Франції.

Друге, що він мені сказав:

"Ти був надзвичайно безвідповідальним,
поїхавши до Північного Кавказу.

Ти не усвідомлюєш, скільки проблем ти
для нас створив".

Це була коротка зустріч.

(Сміх)

Я вважаю, що допомагати людям
у небезпеці - відповідально.

У тій війні, яку ніхто серйозно не хотів
зупиняти,

і на сьогодні таких воєн ми маємо багато,

допомагати і трішки охороняти
людей у потребі,

було не лише актом гуманності,

це значило домогтися реальних результатів
для людей.

Чому він не міг цього зрозуміти?

На нас покладено відповільність
спробувати.

Ви чули про поняття:
Відповідальність захистити.

Результати залежать від різних чинників.

Ми можемо навіть зазнати невдачі,
але є гірше ніж невдача -

це навіть не спробувати, маючи можливість.

Отже, якщо ви ступили на цей шлях,
якщо ви підписались на цей вид праці,

ваше життя буде повним радості та смутку,

тому що багатьом людям ми не
можемо допомогти,

багатьох людей ми не можемо захистити,
багатьох людей ми не врятували.

Я називаю їх моїми привидами,

і близько бачачи їхні страждання,

ви забираєте частинку цього страждання собі.

Багато молодих гуманітарних працівників

з гіркотою переживають свій перший досвід.

Їх кидають в ситуації, де вони є свідками,

проте безсилі, щоб щось змінити.

Вони повинні навчитись це приймати

і поступово перетворювати це
в позитивну енергію.

Це важко.

Багато не справляються,

але для тих, хто справляється,
немає іншої роботи окрім цієї.

Ви бачите зміни, які робите щодня.

Працівники гуманітарної допомоги
усвідомлюють ризик, на який йдуть

в зонах конфлікту чи в
пост-конфліктних середовищах,

тим не менше наше життя, робота
стають більш життєво небезпечними,

і цінність нашого життя втрачається.

Чи знаєте ви, що з 2000 року

кількість нападів на працівників
гуманітарної допомоги зросла втричі?

2013 побив нові рекорди:

155 колег вбито,

171 важко поранено,

134 викрадено.

Стільки поламаних життів.

До початку громадянської війни в
Сомалі в пізніх 80-х,

гуманітарні працівники були
інколи жертвами,

як ми називаємо, непередбачуваних
втрат,

проте загалом ми не були
мішенню цих нападів.

Це змінилось.

Погляньте на це фото.

Багдад, серпень 2003:

24 колег було вбито,

Минули ті дні, коли блакитний
прапор ООН чи Червоний Хрест

автоматично нас захищали.

Кримінальні угрупування і деякі
політичні групи

переплелися за останні 20 років

і створили такий вид гібридів,

з якими ми не маємо шляхів спілкування.

Гуманітарні принципи перевіряють,
ставлять під сумнів і часто ігнорують,

але, можливо, найважливіше, що
ми відмовились від пошуку справедливості.

Здається, зовсім немає наслідків

за напади на гуманітарних працівників.

Після мого звільнення мені сказали не
шукати жодних форм справедливості.

Це тобі не принесе нічого хорошого,
так мені сказали.

До того ж, ти наразиш на небезпеку
життя своїх колег.

Роки пішли на те, щоб побачити
засудження

трьох людей, пов'язаних
з моїм викраденням,

але це було винятком.

Не було справедливості для жодного
гуманітарного працівника,

вбитого чи викраденого в Чечні
між 1995 і 1999,

і так по цілому світу.

Це неприйнятно.

Таке не пробачають.

Напади на гуманітарних працівників є
воєнними злочинами у міжнародному праві.

Ці злочини не можуть минутись безкарно.

Ми повинні зупинити це коло безкарності.

Ми повинні вважати ці напади
на гуманітарних працівників

нападами на саме людство.

Це мене виводить із себе.

Знаю, що в порівнянні з біженцями, для
яких працюю, я дуже везучий.

Я не знаю, що це таке - бачити своє місто
повністю зруйнованим.

Я не знаю, що це таке - бачити своїх родичів
розстріляними на власних очах

Я не знаю, що це таке - втратити захист
своєї країни.

Я також знаю, що мені дуже пощастило
порівняно з іншими заручниками.

За 4 дні до мого знаменного звільнення,
чотирьох заручників обезголовили

за декілька миль від того місця,
де мене тримали в полоні.

Чому їх?

Чому я сьогодні тут?

Відповісти не просто.

Я отримав багато підтримки
від своєї родини,

колег, друзів, людей, яких я не знав.

Вони допомагали мені впродовж років
вийти із темряви.

Не кожен отримав таку ж увагу.

Скільки моїх колег після
драматичного випадку

вкоротили собі віку?

Я можу нарахувати дев'ятьох, яких
я знав особисто.

Скільки моїх колег пережили
важке розлучення

після важкого досвіду,

оскільки вони не могли нічого
більше пояснити своїм другим половинкам?

Я втратив цей лік.

Таке життя має свою ціну.

У Росії всі воєнні пам'ятники мають
красивий напис зверху.

У ньому йдеться (російською):

"Ніхто не забутий, ніщо не забуто".

Я не забуваю свої втрачених колег.

Я нічого не можу забути.

Я закликаю вас пам'ятати їхню відданість

і вимагати, щоб гуманітарні працівники
по усьому світу

були краще захищені.

Не можна дозволити, аби це світло надії,
яке вони приносять, згасло.

Після мого випробування багато колег
запитували мене: "Але чому ти продовжуєш?

Чому ти робиш саме цю роботу?

Чому тобі потрібно до неї повертатись?"

Моя відповідь була простою:

Якби я здався,

це б означало, що мої викрадачі виграли.

Вони б відібрали мою душу

і мою людяність.

Дякую.

(Оплески)