Дівчина, котра вимагала школи.

Какенья Нтайя уклала договір зі своїм батьком: вона пройде через традиційний ритуал племені Масаї, ритуал жіночого обрізання, якщо він відпустить її вчитись в університеті. Нтайя розповідає безстрашну історію про подальше навчання в коледжі, про роботу зі старшинами свого села задля побудови школи для дівчат у її общині. Це освітня мандрівка людини, яка змінила долі 125 молодих жінок (знято на TEDxMidAtlantic).

В Кенії є одна група людей.

Люди перетинають океани, щоб побачити їх.

Ці люди високі.

Вони високо стрибають. Вони носять червоне.

І вони вбивають левів.

Вам, мабуть, цікаво: хто ці люди?

Це плем'я Масаї.

А знаєте, що круто? Власне, я одна з них.

У племені масаї хлопців виховують як воїнів.

А дівчат як майбутніх матерів.

Коли мені було п'ять років,

я дізналася, що заручена,

і мала вийти заміж
щойно досягну статевої зрілості.

Моя мама, бабуся, тітки -

вони постійно казали мені:

"Ось пройшов твій чоловік".

(Сміх) Круто, правда?

І все, що я мала робити з тієї хвилини -

це готуватися стати ідеальною жінкою у 12 років.

Мій день починався о 5 годині ранку.

Я доїла корів, замітала в хаті,

готувала для своїх братів та сестер,
приносила воду та дрова.

Я робила все, що повинна була робити,

аби стати ідеальною дружиною.

Я пішла до школи не тому,
що жінки або дівчата масаї

ходили до школи,

а тому, що моїй мамі відмовили в освіті,

і вона постійно нагадувала мені
і моїм братам та сестрам, що

вона б не хотіла для нас такого життя, як у неї.

Чому вона так казала?

Мій батько працював полісменом у місті.

Він приходив додому раз на рік.

Інколи ми не бачили його навіть по два роки.

А коли він приходив додому, все було по-іншому.

Мама важко працювала в полі,

вирощувала крупи, щоб ми могли їсти.

Вона розводила корів та кіз,

щоб дбати про нас.

Але коли приходив батько, він зазвичай продавав корів,

продавав продукти, які в нас були,

йшов з друзями до бару і напивався.

Через те, що моя мати була жінкою,

їй не дозволялося мати жодної власності.

Все, що було в сім'ї, автоматично належало батькові,

тому в нього були всі права.

А якщо мама інколи питала його, чому він це робить,

він бив її, обзивав, і це справді було важко.

Коли я пішла до школи, у мене з'явилась мрія.

Я хотіла стати вчителем.

Вчителі гарно виглядали.

Вони носили гарні сукні, туфлі на підборах.

Пізніше я зрозуміла, що це незручні туфлі,
але я їх обожнювала.

(Сміх)

Але перш за все, вчитель просто писав на дошці.

"Це легка робота, порівняно з тим, що я роблю в полі", -

ось що я думала.

Отож я хотіла стати вчителем.

Я дуже старалася в школі, але у восьмому класі

моя мрія була найсильнішою мотивацією.

За нашими традиціями, існує церемонія,

яку дівчата повинні пройти, аби стати жінками,

це обряд переходу від дівчинки до жінки.

Тоді я всього лише закінчувала восьмий клас,

і тоді я якраз мала переходити у старшу школу.

Я опинилася на роздоріжжі.

Якщо я пройду обряд, то скоро стану дружиною.

Тоді моя мрія стати вчителем ніколи не збудеться.

Тоді я поговорила - я мусила скласти план,

щоб розрахувати всі можливості.

Я поговорила з батьком. Я зробила те,
чого не робила більшість дівчат.

Я сказала батькові: "Я пройду через церемонію

лише, якщо ти дозволиш мені повернутися до школи".

Головним важелем впливу був той факт,

що, якби я втекла, на батькові б лягло клеймо,

його б кликали батьком дівчини,
яка не пройшла церемонію.

Клеймо було б соромом на все життя.

Тому він подумав і сказав: "Ну що ж, добре,

ти підеш до школи після церемонії".

І я пішла. Церемонія відбулася.

Вона проходить цілий тижень.

Людям подобається церемонія.

За день до самої церемонії

ми танцювали, розважалися,

і не спали цілу ніч.

Прийшов той самий день, ми вийшли з будинку,

в якому танцювали. Так, ми танцювали і танцювали.

Ми вийшли на площу - і там чекала група людей.

Вони стояли в колі.

І в той час як ми танцювали і танцювали,

ми наближалися до кола жінок;

жінки, чоловіки, діти - усі були там.

В центрі кола сиділа жінка,

і вона чекала, щоб тримати нас.

Я йшла першою. Там ще були
мої сестри та кілька інших дівчат.

Коли я наблизилась до неї,

вона глянула на мене, і я сіла.

Я сіла і розсунула ноги.

Коли я розсунула ноги, підійшла інша жінка,

в якої був ніж.

Несучи ніж, вона підійшла до мене,

взяла в руки мій клітор і вирізала його.

Як ви можете уявити, я стікала кров'ю.

За кілька хвилин я знепритомніла від втрати крові.

Через це багато дівчат -

я щаслива, що не померла - помирає.

Обряд проходить без будь-якого наркозу,
старим іржавим ножем,

і це дуже важко.

Мені пощастило також тому, що мама зробила те,

чого не робить більшість жінок.

Через три дні, коли всі розійшлися по домах,

моя мама привела медсестру.

Про нас подбали.

Через три тижні мене вилікували, і я повернулась до вищої школи.

Тепер я прагнула стати вчителем,

щоб змінити ситуацію в сім'ї.

Поки я вчилась у вищій школі, дещо сталось.

Я зустріла юнака з нашого села,

який навчався в університеті Орегону.

У нього була біла футболка, джинси, фотокамера,

білі кросівки - і зараз я говорю про білі кросівки.

Думаю, вся справа в одязі та взутті.

Це були кросівки, а в нашому селі

навіть немає асфальтованих доріг.
Це було досить привабливо.

Я сказала йому: "Хм, я хочу піти з тобою туди, де ти вчишся".

Все тому, що хлопець виглядав щасливим,
і мені це дуже подобалось.

Він відповів:

"Що ти маєш на увазі?

Хіба на тебе не чекає чоловік?"

Я сказала: "Не переживай про це.

Просто скажи, як доїхати".

Цей хлопець допоміг мені.

Також, поки я вчилася у вищій школі, захворів мій тато.

У нього стався інсульт, і він був насправді дуже хворий,

він не міг порадити мені, що робити далі.

Але проблема в тому, що мій батько - не єдиний батько, який у мене є.

Кожен чоловік нашої общини такого віку, як мій батько,

автоматично вважається моїм батьком -

мої дядьки, кожен з них - і всі вони
вказують, яким має бути моє майбутнє.

Отож, прийшли новини, я подала
документи у навчальний заклад,

і мене прийняли у жіночий коледж Рендольф-Мейкона у Лінчберзі, в штаті Вірджинія.

Я не могла поїхати без підтримки села,

бо мені потрібно було зібрати гроші на авіаквиток.

Я отримала стипендію, але повинна була сама доїхати туди.

Мені потрібна була підтримка села,

але коли чоловіки почули,

і всі люди почули, що жінка
отримала можливість навчатися,

вони сказали: "Яка втрачена можливість,

стипендію мали дати якомусь хлопцю.
Ми не можемо цього дозволити".

Отож я повернулася і мусила жити далі за традиціями.

Між нашими людьми існує повір'я,

що ранок приносить хороші вісті.

Тому вранці я мусила придумати якийсь план,

адже все хороше стається зранку.

У нашому селі є один старий чоловік.

Якщо він дає дозвіл, всі погоджуються з ним.

Тому я пішла до нього рано-вранці, як тільки зійшло сонце.

Перше, що він побачив, коли відчинив двері, була я.

"Дитино моя, що ти тут робиш?"

"Тату, мені потрібна допомога. Чи можеш
підтримати мене у поїздці до Америки?"

Я пообіцяла йому, що буду найкращою дівчиною,

що, коли повернуся, зроблю все, що вони захочуть,

зроблю для них все.

Він відповів: "Але я не можу прийняти рішення самостійно".

Він дав мені список ще 15 чоловіків -

ще 16 чоловіків - до яких я ходила щоранку,

ходила до них в гості.

Вони всі прийшли разом.

Село, жінки, чоловіки - всі прийшли разом,

щоб підтримати мене в моєму намірі здобути освіту.

Я прилетіла в Америку. Як ви думаєте, що я тут знайшла?

Я знайшла сніг!

Я знайшла супермаркет Вол-Март, порохотяги

і багато їжі в кафетеріях.

Я була в краю достатку.

Мені все подобалося, але за той час, поки я тут жила,

мені відкрилося багато речей.

Я дізналася, що церемонія, яку я пережила,

коли мені було 13, називається жіночим обрізанням.

Я дізналася, що вона була протизаконною у Кенії.

Я дізналася, що я не повинна
була торгувати частиною свого тіла,

щоб отримати освіту. У мене були права.

І поки я зараз говорю, три мільйони дівчат

в Африці знаходяться під ризиком цього обрізання.

Я дізналася, що у моєї мами
було право володіти майном,

Я дізналася, що вона не мусила терпіти насильство

лише тому, що вона жінка.

Такі речі розізлили мене.

Я хотіла щось зробити.

Коли я поверталася, щоразу

я дізнавалася, що сусідські дівчата виходили заміж.

Їх обрізали, а я,

закінчивши університет, працювала в ООН,

згодом повернулась до навчання,
щоб закінчити наукову роботу,

і постійно перед очима стояли невпинні крики цих дівчат.

Я мусила щось зробити.

Повернувшись, я говорила з чоловіками,

з цілим селом, з матерями, я сказала їм:

"Я хочу віддячити вам так, як і обіцяла,

я ж обіцяла повернутись та допомогти.
Що вам потрібно?"

Коли я розмовляла з жінками, вони розповіли мені:

"Знаєш, чого нам треба? Нам
насправді потрібна школа для дівчат".

Адже тоді не існували жодної школи для дівчат.

Вони хотіли цього, бо

якщо дівчину ґвалтують, коли вона йде до школи,

у цьому вважають винною матір.

Якщо дівчина вагітніє до того, як вийде заміж,

в цьому звинувачують і карають матір.

Її б'ють.

Вони казали: "Ми хочемо, щоб наші дівчата були в безпечному місці".

Далі, розмовляючи з батьками,

я почула - як ви думаєте, що?

"Ми хочемо школи для хлопців".

Я відповіла: "З мого села декілька чоловіків

вийшли у світ і отримали освіту.

Чому вони не можуть побудувати школи для хлопців?

А я збудую школу для дівчат".

Я мала рацію. Вони погодились.

І я сказала їм, що хочу від них якогось знаку зобов'язання.

І вони його показали. Вони дали землю, на якій ми побудували школу для дівчат.

Ми це зробили.

Хочу, аби ви познайомились із однією
з дівчат з тієї школи.

Ангеліна прийшла, щоб навчатися у школі,

але не відповідала жодному нашому критерію.

Вона сирота. Так, вже за це ми могли б її прийняти.

Але вона була старша. Їй було 12 років,

а ми набирали дівчаток в 4 клас.

Ангеліна переходила з місця в місце -

вона була сиротою, у неї не було ні батька, ні матері -

тому вона переїжджала від одної бабусі до іншої,

від тіток до тіток. В її житті не було стабільності.

Глянувши на неї, пам'ятаю той день,

я побачила щось більше в Ангеліні.

Так, вона була старша, аніж діти в 4 класі.

Ми дали їй можливість відвідувати уроки.

П'ять місяців по тому - ось вона, Ангеліна.

В її життя прийшли зміни.

Ангеліна хоче стати льотчиком, щоб літати навколо світу,

та змінити його.

Вона не була найкращою ученицею, коли ми прийняли її.

Зараз вона найкраща учениця, і не тільки в нашій школі,

але в цілому відділі, частиною якого ми є.

Це Шерон. П'ять років по тому.

Це Евелін. П'ять місяців по тому, ось які зміни ми робимо.

До моєї школи прийшов світанок нового дня,

новий початок.

Поки ми зараз тут говоримо, 125 дівчат
ніколи не будуть обрізані.

Сто двадцять п'ять дівчат не вийдуть заміж
у віці 12 років.

Сто двадцять п'ять дівчат створюють та
досягають своїх мрій.

Ось що ми робимо -

даємо їм можливості, з якими вони можуть зростати.

Поки ми тут говоримо, жінок не б'ють

через революції, які ми розпочали в нашій общині.

(Оплески)

Сьогодні я хочу кинути вам виклик.

Ви слухаєте мене, бо ви тут,

і ви дуже оптимістичні.

Ви - хтось дуже пристрасний.

Ви - хтось, хто хоче бачити кращий світ.

Ви - хтось, хто хоче бачити кінець війни, кінець бідності.

Ви - хтось, хто хоче щось змінити.

Хтось, хто хоче зробити наше завтра кращим.

Сьогодні я хочу закликати вас стати першими,

адже люди підуть за вами.

Будьте першими. Люди підуть слідом.

Будьте мужніми. Встаньте. Будьте безстрашними. Будьте впевненими.

Рухайтесь, адже, поки ви змінюєте світ,

змінюєте свою громаду,

поки ми віримо, що впливаємо на життя
однієї дівчинки, однієї сім'ї,

одного села, однієї країни за раз.

Ми змінюємо щось, отож якщо ви зміните світ,

ви зміните і свою спільноту,

зміните свою країну,

подумайте про це. Якщо ви і я це зробимо,

то чи не створимо ми кращий світ для наших дітей,

для ваших дітой, для наших онуків?

І ми житимемо у дуже мирному світі. Дуже дякую.

(Оплески)