Наша історія зґвалтування та примирення

В 1996 між Тордіс Ельвою та Томом Стрейнджером, студентом з обміну, зав'язався підлітковий роман. Після шкільного танцю Том зґвалтував Тордіс, після чого вони не бачили одне одного чимало років. В цій незвичайній промові Ельва та Стрейнджер проходять крізь багаторічну хронологію сорому та мовчання та пропонують нам новим, чесним шляхом обговорити повсюдну глобальну проблему сексуального насильства. Для питань до промовців відвідайте сайт: go.ted.com/thordisandtom.

[Ця розмова містить опис
сексуального насильства.

Перегляд на розсуд глядача]

Том Стрейнджер: В 1996,
коли мені було 18 років,

я отримав чудову можливість взяти участь
в програмі міжнародного обміну.

Як іронічно, я австралієць,
якому подобається крижана холодна погода,

тож я був і схвильований, і готовий
розплакатись, коли приземлився в Ісландії,

щойно попрощавшись із моїми батьками
та друзями.

Мене радісно прийняли в домі
прекрасної ісландської сім'ї,

вони взяли мене подорожувати

і допомогли мені отримати уявлення
про мелодійну ісландську мову.

Певний час я сумував за домом.

Після школи я катався
на сноуборді

і чимало спав.

Дві години уроку хімії мовою,
яку ти не цілком розумієш,

можуть бути досить гарним
снодійним.

(Сміх)

Мій вчитель порадив спробувати себе
в шкільній п'єсі,

щоб стати трохи соціально активнішим.

Як виявилось, мені не вдалось
зіграти в п'єсі,

та завдяки цьому я зустрів Тордіс.

У нас був прекрасний підлітковий роман,

ми зустрічались в перервах на обід,
щоб триматись за руки

і гуляти по старому місту Рейк'явіку.

Я познайомився з її дружньою сім'єю
і вона познайомилась з моїми друзями.

Трохи більше місяця наші стосунки
лише зароджувались,

до проведення Різдвяного балу.

Тордіс Ельва: Мені було 16,
я вперше закохалась.

Прийти разом на Різдвяний бал

було загальним підтвердженням
наших стосунків,

я почувалась
найщасливішою дівчиною у світі.

Вже не дитиною, а молодою
жінкою.

На підйомі у моїй щойно відкритій
зрілості,

я відчула, що також було природньо
вперше випити ром тієї ночі.

Це була погана думка.

Мені стало дуже погано,

я втрачала свідомість
та поверталась до тями

між спазмами блювоти.

Охорона хотіла викликати
швидку,

але Том повівся як мій лицар
в сяючих обладунках

і сказав їм, що відведе мене додому.

Це було як казка,

його сильні руки обіймають мене,

вкладаючи до ліжка.

Та вдячність до нього
швидко обернулась жахом,

коли він продовжив знімати з мене одяг
та ліг на мене.

Моя голова прочистилась,

та моє тіло було ще слабким,
щоб опиратись,

мене засліпив біль.

Здавалось, мене розірвали на дві частини.

Щоб залишитись при своєму
розумі,

я мовчки рахувала секунди
на своєму будильнику.

І з тієї ночі,

я запам'ятала, що у двох годинах
є 7200 секунд.

Незважаючи на шкутильгання протягом днів
та ридання протягом тижнів,

це не вписувалось в мої уявлення про
зґвалтування, що було на телебаченні.

Том не був озброєним божевільним;

він був моїм хлопцем.

Це не сталось на відлюдній вулиці,

це сталось в моєму власному ліжку.

До того часу, коли я чітко визначила,
що була зґвалтованою,

він завершив програму з обміну

та повернувся до Австралії.

Я сказала собі, що безглуздо
звертатись із тим, що сталось.

І крім того,

це, певним чином, було моєю помилкою.

Я виросла у світі, де
дівчатам говорять,

що їх ґвалтують через причини.

Їх спідниця занадто коротка,

усмішка занадто широка,

у їх диханні відчувається алкоголь.

Я була винна за всі ті речі,

тож сором падав на мене.

Потрібні були роки
щоб усвідомити,

що лише одна річ могла врятувати
мене від зґвалтування того вечора,

це не була моя спідниця,

не моя усмішка,

це не була моя дитяча наївність.

Єдиним, що могло врятувати мене
від зґвалтування тієї ночі,

це чоловік, який зґвалтував мене --

якби він зупинився.

Т.С.: У мене досить нечіткі спогади
про той день:

наслідки алкоголю,

певна порожнеча,
яку я намагався здавити.

І більше нічого.

Та я не з'явився перед
дверима Тордіс.

Потрібно сказати,

що я не бачив ту подію
такою, якою вона була насправді.

Слово "зґвалтування" не лунало
в моїй голові, як повинно було бути,

я не катував себе спогадами
про минулу ніч.

Це не було схоже на свідому відмову,

це було ніби визнання,
що реальність заборонена.

Моє визначення моїх дій цілком
спростило будь-яке визнання

тієї величезної травми,
яку я завдав Тордіс.

Чесно кажучи,

я заперечував весь акт опісля,

як і коли вчиняв його.

Я відрікся від правди, переконавши себе,
що то був секс, а не зґвалтування.

Це була брехня,
за яку мене гризло відчуття провини.

Я кинув Тордіс через пару днів,

і потім бачив її кілька разів,

протягом решти мого року
в Ісландії,

відчуваючи різкий удар в серце
кожного разу.

Глибоко всередині я знав, що зробив
щось неймовірно неправильне.

Але не плануючи такого,
я глибоко заховав свої спогади,

прив'язавши до них камінь.

Потів йшов дев'ятирічний період,

для якого найкращий заголовок буде:
"Відмова та втеча."

Коли я отримав можливість визначити
справжню шкоду, яку я заподіяв,

я не чекав, що зможу
це зробити.

Чи через відволікання,

чи через вживання препаратів,

жагу гострих відчуттів,

чи детальний контроль
моєї внутрішньої мови

я відмовився від бездіяльності
та мовчання.

Разом з цим підґрунтям

мені було важко в інших
сферах мого життя

створити картину себе справжнього.

Я був серфером,

студентом-соціологом,

другом хороших людей,

люблячим братом та сином,

гідом з відпочинку на природі

і, врешті, молодим працівником.

Я вчепився за просте визначення,
що я не був поганою людиною.

Я не думав, що це було
моєю суттю.

Я думав, що зроблений
з чогось іншого.

В моєму вихованні

уся моя любляча сім'я та рольові моделі,

близькі люди були добрими
та щирими

у своїй повазі до жінок.

Мені потрібно було чимало часу,
щоб поглянути на свою темну сторону

і поставити їй питання.

Т.Е.: Через 9 років після
Різдвяного танцю

мені було 25 років

і все рухалось прямо до мого
нервового зриву.

Моя самоцінність була похована глибоко
під принизливим тягарем мовчання,

яке ізолювало мене від кожного,
хто був мені небайдужим,

мене пожирали ненависть та гнів,
які були не на своєму місці,

бо я взяла провину на себе.

Одного дня я вилетіла із дверей
зі сльозами

після сутички із коханим,

я зайшла в кафе,

і попросила ручку в офіціантки.

При мені завжди був записник,

щоб записувати ідеї
в момент натхнення,

та насправді, мені постійно
потрібно було ворушитись,

бо коли я не рухалась,

я помічала, що знову починаю
рахувати секунди.

Та того дня я з подивом спостерігала,
як слова виходили з-під мого пера,

створюючи найважливіший лист,
який я коли-небудь писала,

лист Томові.

Разом із описом насильства, яке він
вчинив наді мною,

слова "Я хочу знайти прощення"

дивились на мене,

здивувавши навіть мене саму.

Та глибоко в душі я усвідомила,
що це був мій вихід зі страждань,

бо незалежно від того, чи заслужив він,
чи ні моє прощення,

я заслуговувала на спокій.

Моя ера сорому прийшла до кінця.

Перед тим, як відправити лист,

я підготувала себе до всіх
негативних відповідей

або того, що я вважала найбільш
імовірним: жодної відповіді.

Єдиним результатом, до якого
я була неготова,

було те, що я отримала,

лист від Тома, повний обеззброючого
жалю.

Як виявилось, він також всі ці роки
був у клітці мовчання.

І це дало початок
8-річній переписці,

лише один Бог знає,
наскільки вона була нелегкою,

але завжди чесною.

Я звільнила себе від тієї ноші,
яку помилково поклала на свої плечі,

він, в свою чергу, від щирого серця
прийняв те, що зробив.

Наша письмова переписка
стала місцем

для розбирання наслідків тієї ночі,

це було все -- від душевного болю

до зцілення за завісою слів.

Та все ж, це не принесло мені
полегшення.

Можливо тому, що електронний формат
не є достатньо особистим,

можливо тому, що легко бути хоробрим,

коли ти ховаєшся за завісою комп'ютерного
екрану на іншій стороні планети.

Та ми розпочали діалог,

я відчувала, що необхідно
дізнатись абсолютно все.

Тож після 8-ми років переписки

і близько 16-ти років
після тієї жахливої ночі,

я набралась сміливості та запропонувала
дику ідею:

щоб ми зустрілись особисто

та стали з нашим минулим
обличчям до обличчя.

Т.С.: Ісландія та Австралія
географічно розташовані таким чином.

Посередині між ними Південна Африка.

Ми зупинились на місті Кейптаун

і за тиждень ми там зустрілись.

Саме місто виявилось приголомшливо
сильним середовищем,

щоб зосередитись
на примиренні та прощенні.

Більше ніде зближення та зцілення
так не випробовувались,

як в Південній Африці.

Як нація, Південна Африка намагалась
встановити істинність свого минулого

та вислухати деталі своєї історії.

Це тільки збільшило ефект
Кейптауну на нас.

За той тиждень

ми буквально переповідали
наші історії життя одне одному,

від початку до кінця.

Це був аналіз нашої власної історії.

Ми слідували чіткому правилу
бути чесними,

це відбулось завдяки певному
викриттю,

відкритій вразливості.

Ми витягували зізнання

та моменти, де просто
не могли цілком зрозуміти

досвід іншої людини.

Сейсмічні наслідки насильства
були вимовлені вголос та відчуті,

обличчям до обличчя.

В інших випадках, однак,

ми відчули піднесену ясність

та навіть зовсім неочікуваний
та вивільнюючий сміх.

Коли справа дійшла до цього,

ми зробили все можливе,
щоб уважно слухати одне одного.

Наші окремі реальності
наповнилися чистотою,

яка не могла не полегшити душу.

Т.Е.: Бажання помститись -
це дуже людська емоція --

навіть, інстинктивна.

Я роками бажала

поранити Тома, так само глибоко,
як він поранив мене.

Та якби я не знайшла виходу
з ненависті та злості,

я не впевнена, чи стояла б
сьогодні перед вами.

Це не означає, що мене не долали
сумніви.

Коли літак зайшов на посадкову смугу
в Кейптаун,

я пам'ятаю, що думала:

"Чому б мені просто не піти до психолога
чи випити алкоголю,

як зробила б звичайна людина?"

(Сміх)

Іноді, наші пошуки
розуміння в Кейптауні,

здавались непрохідним квестом,

все, що я хотіла, це здатись

і піти додому до мого люблячого
чоловіка, Відіра

та нашого сина.

Та незважаючи на всі ці складнощі,

наша подорож завершилась
відчуттям перемоги,

тим світлом, яке тріумфувало
над темрявою,

чимось конструктивним, що можна
було збудувати із руїн.

Я прочитала десь,

що потрібно намагатись і бути людиною,
якою варто бути, коли ви молодші.

Повертаючись до того часу, коли
я була підлітком,

мені потрібно було знати,
що цей сором не належить мені,

що після зґвалтування існує надія,

що ви можете навіть знайти щастя,

яке я розділяю сьогодні
зі своїм чоловіком.

Після мого повернення із Кейптауну
я почала гарячково писати,

що завершилось книгою
у співавторстві з Томом,

яка, як ми сподіваємось, може бути
корисною для обох кінців

шкали "злочинець-постраждалий."

Це ніщо інше,

як історія, яку нам варто було почути,
коли ми були молодші.

З огляду на характер нашої історії,

я знаю, що її неминуче
супроводжуватимуть слова --

жертва, ґвалтівник --

ярлики - це спосіб створювати
поняття,

але їх контекст може бути
дегуманізуючим.

Як тільки когось зарахували до жертв,

набагато легше буде відкинути його,
як когось пошкодженого,

знеславленого,

вторинного.

Так само, якщо когось затаврували
як ґвалтівника,

то набагато легше буде називати
його монстром --

нелюдом.

Та як нам зрозуміти,
що це в людському суспільстві,

яке створює насильство,

якщо ми відмовимось визнати людяність
того, хто спричиняє його?

І як --

(Оплески)

Як ми можемо дати сили постраждалим,
якщо робимо їх другосортними?

Як нам обговорювати рішення
для однієї з найбільших загроз

життю жінок та дітей
по всьому світу,

якщо ті кілька слів, які ми використовуємо,
є лише частиною проблеми?

Т.С.: З того, що я зараз знаю,

мої дії в ту ніч були
егоїстичним оволодінням.

Я відчував, що заслуговую на тіло Тордіс.

Я мав позитивний соціальний вплив

та приклади обґрунтованої
поведінки навколо мене.

Та в тому випадку

я вирішив спиратися на негативні.

Ті, які розглядають жінок як таких,
що мають меншу внутрішню цінність,

і чоловіків, як тих, хто має мовчазну
та символічну претензію на їхнє тіло.

Ці впливи, про які я говорю,
для мене були зовнішніми.

В тій кімнаті вибір стояв
лише за мною,

ніким іншим.

Коли ви привласнюєте щось

і розплачуєтесь із вашим почуттям провини,

я вважаю, що відбувається неймовірне.

Це те, що я зву парадоксом власності.

Я думав, що зігнусь
під вагою відповідальності.

Я вважав, що мій сертифікат людяності
можна буде спалити.

Замість цього мені запропонували
прийняти повністю те, що я зробив,

і я дізнався, що це не займає
всю мою сутність.

Простіше кажучи,

те, що ви зробили, не має становити
суму того, ким ви є.

Шум в моїй голові вщух.

Поблажливому жалю до себе
не вистачило кисню,

його замінили чистим повітрям
прийняття --

прийняття того, що я зробив боляче
прекрасній людині, яка стоїть поруч;

прийняття того, що я частина великої
і шокуюче буденної групи чоловіків,

які були сексуально насильницькими
до своєї пари.

Не варто недооцінювати силу слів.

Сказавши Тордіс, що я зґвалтував її,
змінило моє згоду із самим собою,

так само, як і її.

Та важливіше,

звинувачення перейшло від Тордіс
на мене.

Занадто часто

відповідальність присвоюють
жертвам-жінкам сексуального насильста,

а не чоловікам, які вчиняють його.

Занадто часто,

заперечення та втеча відкидають обидві
сторони занадто далеко від правди.

Зараз відбувається дійсно
публічне обговорення,

і, як більшість людей,

ми раді, що тепер є менше втечі

від цього складного,
проте важливого обговорення.

Я відчуваю своїм обов'язком
долучити і наші голоси до нього.

Т.Е.: Те, що ми зробили, не є формулою,
придатною для інших.

Ніхто не має право говорити комусь-ще,
як справитись із найглибшим болем

чи найбільшою помилкою.

Прорватися крізь мовчання
ніколи нелегко,

в залежності від вашого місця
у світі,

говорити про насильство може бути іноді
смертельно.

Я усвідомлюю, що навіть
найбільш травматична подія мого життя

є свідченням моїх привілеїв,

бо я можу говорити про це,
і мене не піддадуть остракізму,

і не вб'ють.

Та з правом на голос

приходить відповідальність
за його використання.

Це найменший мій борг колегам-постраждалим,
які не можуть говорити.

Історія, яку ми розказали, унікальна,

і все ж сексуальне насильство стало
глобальною пандемією.

Але це не має так бути.

Одна з корисних речей, які я знайшла
в моїй подорожі до зцілення,

це навчання себе
про сексуальне насильство.

Як результат,
я читаю, пишу

і говорю про цю проблему
вже більше десяти років,

приїжджаю на конференції
по всьому світу.

На моїй пам'яті

всі відвідувачі таких подій
майже без винятку жінки.

Але час припинити вважати сексуальне
насильство проблемою жінок.

(Оплески)

Більшість сексуального насильства
проти чоловіків та жінок

здійснюється чоловіками.

Та все ж їх голоси катастрофічно
мало представлені в цій дискусії.

Ми всі потрібні там.

Тільки уявіть, стільки страждань
ми могли б зменшити,

якби наважились вирішувати
цю проблему разом.

Дякую.

(Оплески)