Для батьків щастя - то зависока планка

Полиці в книгарні з книжками про виховання дітей - це "гігантський кольоровий пам'ятник нашій колективній паніці", каже письменниця Дженніфер Сеніор. Чому батьківство сповнене таких переживань? Тому що мета сучасних батьків, які належать до середнього класу - виховати щасливих дітей - занадто нечітка. У цій щирій промові вона пропонує милосердніші цілі, яких реальніше досягнути.

Коли я народилася,

існувала тільки одна книжка

про виховання дітей.

Її написав доктор Спок.

(Сміх)

Дякую, що підтримали мене.

Я завжди мріяла це зробити.

Ні, то був Бенджамін Спок,

і його книжка називалася
"Дитина і догляд за нею".

За його життя було продано
майже 50 мільйонів примірників цієї книжки.

Сьогодні я, мати шестилітньої дитини,

заходжу до книгарні "Барнз енд Ноубл"

і бачу ось це.

Диву даєшся,

скільки всього можна знайти
на тих полицях.

Там є посібники про те,
як виховати екологічно свідому дитину,

дитину без глютену,

чи дитину, яка ніколи не захворіє,

що, як на мене, звучить трохи моторошно.

Є посібники, які вчать,
як виховати двомовну дитину,

навіть якщо ви розмовляєте вдома
однією мовою.

А ще книжки про те, як виховати
дитину, що тямитиме у фінансах,

дитину-дослідника

та дитя, що обожнюватиме йогу.

Бракує тільки книжки про те, як
навчити свою дитину

знешкоджувати ядерну бомбу,

а всі решта посібники - тут як тут.

Всі ці книжки написані з добрими намірами.

Я впевнена, що багато з них - чудові.

Але коли вони всі стоять укупі - вибачте,

але я не розумію, як мені може стати в пригоді

ота полиця.

Я бачу там стурбованість.

Бачу велетенський кольоровий пам'ятник

нашій колективній паніці,

і тому мене дуже цікавить,

чому виховання дітей

асоціюється з такими стражданнями

і глибоким збентеженням?

Чому ми ніяк не можемо дійти згоди

щодо того єдиного заняття, яким люди

успішно займаються кілька тисячоліть,

задовго до того, як з'явилися форуми для батьків

і рецензовані дослідження?

Чому так багато матерів і батьків

переживають батьківство наче якусь кризу?

Слово "криза" звучить досить жорстко,

але згідно зі статистикою, так і є.

Існує навіть дослідження з такою ж назвою,

"Батьківство як криза", яке вийшло друком 1957 року.

І за 50 років, що минуло відтоді,

чимало науковців

засвідчили існування

батьківських страждань.

Батьки переживають більше стресу,
ніж ті, хто не має дітей.

Вони отримують менше задоволення від шлюбу.

Було проведено багато досліджень

того, як почуваються батьки,

коли проводять час зі своїми дітьми.

Як виявилося, не так вже й чудово вони почуваються.

Торік я розмовляла з науковцем

на ім'я Меттью Кіллінґсворт,

який займається дуже творчим проектом,

що відстежує, наскільки люди щасливі.

Ось що він мені розповів:

"Спілкування з приятелями

ліпше за спілкування зі своїм чоловіком чи дружиною,

що, своєю чергою, краще за спілкування
з іншими родичами.

А те ліпше за спілкування зі знайомими,

що, своєю чергою, краще за спілкування з батьками,

яке є ліпшим за спілкування з дітьми.

А те прирівнюється до спілкування з незнайомцями".

(Сміх)

Але ось що я вам скажу.

Я три роки досліджувала дані,

приховані за цією статистикою.

І проблема не в дітях.

Проблемою є

відчуття батьківства в наш час.

Якщо точніше, то, по-моєму, ми не знаємо,

як має виглядати батьківство.

Вислів "бути батьком"

почав широко використовуватися допіру 1970 року.

Наші ролі матерів і батьків змінилися.

Змінилися і ролі наших дітей.

Тепер ми всі навмання прокладаємо

власний шлях через ситуацію,

для якої не написано сценарію.

Якщо ви талановитий джазовий музикант,

то добре вмієте імпровізувати,

але для решти з нас -

це кризова ситуація.

Як ми дійшли до цього?

Як так сталося, що ми всі блукаємо

світом виховання дітей

без ніяких правил, які б вказали нам шлях?

Перш за все, відбулася

революційна історична зміна.

Ще донедавна

діти працювали - здебільшого на наших фермах,

але також і на фабриках, заводах і шахтах.

Дітей вважали економічним капіталом.

Але під час Ери Прогресу

ми поклали цьому край.

Ми визнали, що діти мають права,

заборонили дитячу працю

і зосередилися натомість на освіті,

зробивши школу новим місцем праці дитини.

І слава Богу, що так трапилося.

От тільки роль батьків

стала ще незрозуміліша.

Хоча колишній звичай і не був цілком етичний,

однак він передбачав взаємні зобов'язання.

Ми забезпечували їжу, одяг, житло

та моральні настанови своїм дітям,

а вони у відповідь приносили заробіток.

Коли діти перестали працювати,

економіка батьківства змінилася.

За словами одного геніального,

і водночас безжалісного соціолога,

діти тепер "економічно гроша не варті, а емоційно - безцінні".

Нині не вони працюють на нас,

а ми працюємо на них,

бо вже за кілька десятків років

стало зрозуміло:

якщо ми хочемо, щоб наші діти були успішні,

школи недостатньо.

Тепер діти мають ще одну роботу - позашкільні гуртки,

але це робота і для нас,

бо це ми возимо їх на футбол.

Ціла гора домашніх завдань -
це ще одна робота для дітей,

але це робота і для нас,

адже ми мусимо їх перевіряти.

Десь три роки тому одна жінка з Техасу

сказала слова,

які дуже мене засмутили.

Вона так, між іншим, зауважила:

"Домашнє завдання - це нова вечеря".

Нині середній клас вкладає увесь свій час,

енергію та ресурси у своїх дітей,

попри те, що середній клас

має цих ресурсів щораз менше.

Матері тепер проводять більше часу зі своїми дітьми,

ніж то було 1965 року,

коли більшість жінок були домогосподарками.

Мабуть, батькам було б легше

виконувати свої нові ролі,

якби вони знали, до чого готують своїх дітей.

Є ще одна річ, яка робить сучасне батьківство

таким заплутаним.

Ми й гадки не маємо, яка частина наших знань
- якщо взагалі хоч якась -

знадобиться нашим дітям.

Світ так стрімко змінюється,

що це неможливо вгадати.

Так само було і за часів моєї молодості.

Коли я була мала, і особливо коли вчилася
в старших класах,

мені казали, що я не знайду собі місця

у новій глобальній економіці,

якщо не знатиму японської мови.

Японці заслуговують на всіляку пошану,

але так не сталося.

Тепер групу батьків, що належать до середнього класу,

запосіла нав'язлива думка - навчити своїх дітей китайської,

може, вони про щось здогадуються,

але ми точно не знаємо.

Отож не маючи змоги передбачити майбутнє,

ми всі, як добрі батьки,

намагаємося підготувати своїх дітей

до всіх можливих видів майбутнього,

сподіваючись, що хоч якась із наших спроб не буде даремна.

Ми вчимо своїх дітей грати в шахи,

міркуючи, що може їм пригодяться аналітичні вміння.

Ми записуємо їх на командний спорт,

бо, може, їм стануть у пригоді навики роботи в команді,

наприклад, коли вони поступлять до Гарвардської бізнес-школи.

Ми стараємось навчити їх розбиратися у фінансах,

любити науку та довкілля,

жити без глютену,

хоча мушу вам сказати,

що в дитинстві я не берегла природу і вживала глютен.

Я слоїками їла пюре з макаронів з м'ясом.

І знаєте що? Зі мною все добре.

Я плачу податки.

Маю постійне місце праці.

Мене навіть запросили виступати на TED.

Але тепер кажуть,

що те, що було добрим для мене чи моїх батьків,

більше не є добрим.

Тому ми всі стрімголов біжимо до тієї полиці,

бо відчуваємо, що ще не все спробували,

що взагалі нічого не робимо,

що занедбали свої обов'язки перед дітьми.

Тому так важко давати раду нашим новим ролям -

матері й батька.

А тепер додайте до цієї проблеми ще одну:

ми намагаємося призвичаїтися до нових ролей

чоловіка та дружини,

адже більшість сучасних жінок працюють.

Це ще одна причина, на мій погляд,

чому батьківство сприймають як кризу.

Ми не маємо ніяких правил, сценаріїв чи норм

про те, що робити, коли з'являється дитина,

а заробляють на життя обидвоє - і мама, і тато.

Про це добре сказав

письменник Майкл Льюїс.

Він сказав, що найдієвіший спосіб

для пари посваритися -

це піти повечеряти з іншою парою,

яка хоч трохи по-іншому

розподіляє між собою обов'язки,

бо по дорозі додому в машині

відбудеться приблизно така розмова:

"То ти зрозумів, що це Дейв

водить їх щоранку до школи?"

(Сміх)

Без сценаріїв, які б поділили, хто що робить

у цьому дивному новому світі, пари сваряться,

а матері й батьки висувають

законні претензії одне до одного.

Мами набагато частіше

займаються кількома справами водночас, коли вони вдома,

а коли вдома татусі,

то вони переважно займаються чимось одним.

Застаньне чоловіка в хаті - і, найімовірніше,

він робитиме щось одне.

Нещодавно Каліфорнійський університет провів дослідження

найтиповішого розташування

членів сім'ї у будинку, що належить середньому класу.

І вгадайте, що вийшло?

Батько на самоті в своїй кімнаті.

Згідно з дослідженням про те, як американці використовують свій час,

матері досі виконують вдвічі більше справ, пов'язаних із доглядом за дітьми, ніж батьки.

Це вже ліпше, ніж було за часів Ерми Бомбек,

але я гадаю, що її слова

й досі актуальні:

"Я з жовтня не була сама в ванні".

(Сміх)

Але ось що я вам скажу: чоловіки теж не сидять, склавши руки.

Вони проводять з дітьми більше часу,

ніж з ними проводили їхні батьки.

Вони, в середньому, працюють більше годин,

ніж їхні дружини,

і справді хочуть бути добрими татусями,

які беруть участь у житті родини.

Нині саме тати, а не мами

скаржаться на дисбаланс між роботою і вільним часом.

До речі,

якщо ви думаєте, що традиційним сім'ям

важко дати раду цим новим ролям,

уявіть, як живеться

нетрадиційним сім'ям:

сім'ям із двома татусями, сім'ям із двома матерями,

одиноким матерям чи батькам.

Вони імпровізують на ходу.

Натомість у прогресивнішій країні -

прошу пробачення за кліше,

але я таки маю на увазі Швецію -

батьки можуть розраховувати

на підтримку з боку держави.

Деякі країни визнають

стурбованість і нові ролі

матерів і батьків.

На жаль, Сполучені Штати Америки до них не належать,

тому якщо вас цікавить, що спільного між США

і Папуа-Новою Гвінеєю та Ліберією,

то знайте:

в нас теж немає оплачуваної відпустки по догляду за дітьми.

Ми є однією із восьми країн, де цього немає.

У цю пору глибокого збентеження

існує лише одна ціль,

яка об'єднує усіх батьків:

суперстрогих мамусь і мам-хіппі,

схильних до гіперопіки і тих, що дають про себе знати час від часу -

найважливішим є щастя наших дітей.

Ось що означає

виховувати дітей у час,

коли вони економічно не варті ні гроша,

але емоційно - безцінні.

Ми всі піклуємося про їхню самооцінку.

Жоден із батьків ніколи не поставить під сумнів одне-єдине заклинання:

"Усе, що я хочу - щоб мої діти були щасливі".

Зрозумійте мене правильно:

я думаю, що щастя - це чудова ціль для дитини.

Але важко визначити, що це таке.

Щастя і впевненість у собі,

навчити цьому дітей - не так просто, як навчити їх

орати поле.

І не так легко, як навчити їх їздити на ровері.

Немає ніякої навчальної програми.

Щастя і впевненість у собі бувають похідними від чогось іншого,

але не можуть бути самоціллю.

Щастя дитини -

це тягар не для батьківських плечей.

І тим більше не для

плечей дитини.

І мушу вам сказати,

що це призводить до незбагненних надмірностей.

Ми так сильно прагнемо

захистити своїх дітей від потворності світу,

що навіть забороняємо їм дивитися "Вулицю Сезам".

Якби ж то це був жарт.

Підіть і купіть

перші кілька епізодів "Вулиці Сезам" на DVD,

як я одного разу зробила через почуття ностальгії,

і на початку побачите застереження

про те, що диск не варто переглядати

дітям.

(Сміх)

Можна я скажу це ще раз?

Програму "Вулиця Сезам" в її оригінальній версії

не рекомендують переглядати дітям.

На запитання репортера "Нью-Йорк Таймс"

продюсер цього шоу навів цілу купу пояснень.

Одне з них: в одній зі сцен

Коржик смалив люльку, а потім проковтнув її.

Погана модель. Не знаю.

Але мені особливо запам'яталися

її слова про те, що вона не впевнена,

чи сьогодні хтось придумав би такого персонажа як Оскар,

бо він занадто депресивний.

Не можу вам передати, як це мене схвилювало.

(Сміх)

Перед вами жінка,

яка повісила на стіні свого кабінету

періодичну таблицю Маппетів.

Ось той Оскар, що всіх ображає.

Це мій син у той день, коли він з'явився на світ.

Я кайфувала від морфію.

Мені зробили незапланований кесарів розтин.

Але навіть із затуманеним поглядом

я спромоглася на одну дуже чітку думку,

коли вперше взяла сина на руки.

Я прошепотіла йому на вушко:

"Я з усіх сил намагатимусь не нашкодити тобі".

То була клятва Гіпократа,

але я й гадки не мала, що це вона.

Але тепер я думаю,

що клятва Гіпократа -

це набагато реалістичніша ціль, ніж щастя.

Насправді - і вам про це скаже будь-яка мама чи тато -

її дуже важко виконати.

Кожен із нас колись казав чи робив щось образливе,

що будь-яким коштом хотів би повернути назад.

Мені здається, що сто років тому

ми не вимагали від себе стільки багато,

і про це важливо пам'ятати

наступного разу, коли в нас тьохне серце

біля тих полиць із книжками.

Я не знаю, як створити нові норми

для цього світу,

але я думаю,

що відчайдушно намагаючись виховати щасливих дітей,

ми беремо на себе не той моральний тягар.

На мою думку, краща ціль -

і, не побоююсь цього слова, благородніша -

виховати дітей, які будуть хотіти розвиватися,

доброчесних дітей,

і просто сподіватися, що вони будуть щасливі

від того, що чинитимуть добрі справи,

від своїх досягнень

і від нашої любові.

Це принаймні одна зі спроб створити якийсь сценарій.

Не маючи нових,

ми просто дотримуємося найстаріших сценаріїв -

порядність, пошана до праці, любов -

а щастя і самооцінка з'являться самі.

Мені здається, що якби ми всі так вчинили,

то з нашими дітьми все було б гаразд,

і з їхніми батьками також,

а, може, навіть ще краще, ніж є зараз.

Дякую.

(Оплески)