Чому важливо усамітнюватися

Ґлен Ґрінвальд є одним із перших журналістів, які побачили і прокоментували записки Едварда Сноудена про нечувану програму масового спостереження за громадянами США. У своїй запальній промові Ґрінвальд аналізує, чому нам потрібно цінувати усамітнення, навіть якщо вам нема чого приховувати.

Існує ціла рубрика з YouTube відео,

присвячена випадкам, що,

на моє переконання, траплялися
із кожним в цьому залі.

Це про тих, хто,

гадаючи, що вони самі,

починають неадекватно поводитись -

дико співати, танцювати до запаморочення,

виявляти певну сексуальну активність -

а, як виявляється, вони не самі,

виявляється, що за ними приховано стежать,

від чого вони негайно

припиняють те, що робили, і їх кидає

в холодний піт.

На їхньому обличчі --

почуття сорому і приниження.

Це щось типу цього:

"Ось, що я схильний робити,

якби тільки ніхто не підглядав".

І в цьому вся суть роботи,

на якій я повністю зосередився

впродовж останніх 16 місяців:

питання про те,
чому самотність важлива.

Це питання виникло

в контексті глобальної дискусії,

уможливленої відкриттями Едварда Сноудена,

що США і їхні партнери,

без відома усього світу,

перетворили інтернет,

колись проголошений
безпрецедентним знаряддям

лібералізації та демократизації,

в безпрецедентну зону

масового, безладного нагляду.

Побутує дуже поширена думка,

що випливає з цієї дискусії,

навіть серед людей, які ніяковіють

перед масовим наглядом, суть думки

в тому, що немає ніякої реальної шкоди

від цього широкомасштабного вторгнення,

тому що тільки тим, хто чинить погано

хочеться усамітнитись

і заглибитись у своє приватне життя.

Цей загальний погляд беззастережно

обґрунтовують тим, що на світі
існує два види людей,

хороші та погані.

Погані люди – це ті, хто
організовує теракти

або є невиправними злочинцями,

а, отже, мають підстави
приховати те, чим займаються,

мають підстави на своє усамітнення.

З іншого боку, хороші люди –

це ті, які ходять на роботу,

повертаються додому, виховують дітей,
дивляться телевізор.

Їм потрібен Інтернет не для запуску бомб,

а для читання новин
чи обміну кухонними рецептами,

або для планування ігор
Малої Ліги для своїх дітей.

Відтак ці люди не роблять
нічого поганого,

а, отже, їм нема чого приховувати

і немає причин боятися

контролю уряду.

Ті, хто насправді так говорять,

причетні до дуже радикального

явища самознищення.

Ось, що вони кажуть насправді:

"Я погоджуюсь бути

такою безневинною, незагрозливою

і незацікавленою особою, що ніяк не боюся,

щоб уряд знав, чим я займаюся".

Такий підхід, на мою думку,

найкраще втілився

в інтерв'ю 2009 року із

генеральним директором Google
Еріком Шмідтом, який,

на запитання про різні способи втручання

його компанією в приватне життя

сотень мільйонів людей в цілому світі,

сказав таке: Він сказав:

"Якщо ви робите те, про що іншим

не слід знати,

можливо, вам не слід це робити взагалі".

Взагалі, про такий менталітет

можна добрати багато коментарів,

один з них: ті, хто каже, що усамітнення

у приватному житті
насправді неважливе,

насправді самі не вірять в це,

і самі ж себе видають,

говорячи, що усамітнення
не має значення,

а самі ж вживають всіх заходів,

щоб захистити своє приватне життя.

Вони ставлять паролі
на електронну пошту

і в своїх соцмережах,

вони вмонтовують замки у спальнях

і в дверях ванних кімнат,

роблять все, щоб заборонити іншим

доступ до свєї приватної царини

і знають, що вони
приховують від інших людей.

Той же ж Ерік Шмідт,
генеральний директор Google,

наказав своїм працівникам Google

припинити розмови з онлайн

інтернет-журналом CNET

після того, як CNET опублікував статтю

про Еріка Шмідта

на основі особистої, приватної інформації,

отриманої виключно
через пошукові сервери Google

та з допомогою інших
інновацій Google. (Сміх)

Те саме можна простежити

з генеральним директором Facebook,
Марком Цукербергом,

який у сумнозвісному інтерв'ю в 2010 році

виголосив, що конфіденційність вже не є

"соціальною нормою".

Торік, Марк Цукерберг
разом зі своєю новою дружиною,

придбали не тільки власний будинок,

але і всі чотири сусідні будинки
в Пало-Альто

на загальну суму
30 мільйонів доларів

для того, щоб забезпечити собі
комфортну зону приватного життя,

і тим самим не дати іншим людям доступу

до свого особистого життя.

Впродовж останніх 16 місяців, коли я
обговорював це питання у всьому світі,

кожного разу, коли хтось мені говорив:

"Мені справді нічого турбуватися
про вторгнення в моє приватне життя,

бо я не має що приховувати".

Я завжди кажу таким людям одне.

Виймаю ручку, записую свою електронну адресу

і кажу: "Ось моя електронна пошта.

Що я хочу від вас – як прийдете додому,

вишліть мені паролі до усіх ваших

облікових записів електронної пошти,

і не тільки ваш іменний афішований запис,

а й усі решта,

бо я хочу просто безперешкодно
слідкувати за тим,

що ви робите в мережі,

хочу читати що заманеться і
опубліковувати що мене зацікавить.

Зрештою, якщо ви непогана людина,

якщо за вами ніяких поганих вчинків,

вам нема чого приховувати".

Ніхто не підтримав цю пропозицію.

Я перевіряю і - (Оплески)

Я сумлінно перевіряю
свою електронну пошту весь час.

Це дуже невтішне місце.

А причина в тому,

що ми, як людські істоти,

навіть ті, хто на словах

заперечує важливість невтручання
в приватне життя,

підсвідомо розуміють

наскільки воно важливе.

Дійсно, як людські істоти,
ми – соціальні тварини,

що породжує потребу в інших людях,

щоб знати, що ми робимо,
говоримо і думаємо,

і тому ми добровільно виставляємо
інформацію про себе в Інтернеті.

Але для того, щоб стати вільною і

повноцінною людською істотою,

треба мати те місце, де можна

відпочити від осудливих
очей решти.

В цьому прагненні є підстава,

і нашою підставою є те, що всі ми -

не тільки терористи і злочинці, а всі ми -

маємо що приховувати.

В наших діях і думках є багато такого,

що ми готові розповісти нашому лікарю,

юристу, психологу, чоловіку чи дружині,

чи найкращому другу, але ревно

берегли б від стороннього ока.

Кожен день ми виносимо суд

тому, що говоримо, думаємо і робимо,

ми готові відкрити певним людям

те, що говоримо, думаємо і робимо,

але приховати це від інших.

На словах можна дуже просто стверджувати,

що приватне життя не цінується,

та своїми вчинками ми доводимо протилежне.

Отже, є підстава обміркувати,
чому усамітнення

так інстинктивно жадають усі.

Це не просто рефлекс,

як дихання чи пиття.

Суть в тому, що в стані,

коли нас можна
контролювати і спостерігати,

наша поведінка різко змінюється.

Допустимі варіанти поведінки

різко зменшуються, коли ми знаємо,

що за нами стежать.

Це просто факт людської природи,

визнаний в соціальній науці,

в літературі і в релігії

і практично в кожній науковій сфері.

Десятки психологічних досліджень

доводять, що коли хтось знає,

що за ним можуть стежити,

їхня поведінка

є нормативнішою і більш догідливою.

Ганьба — дуже потужний стимул,

як і бажання її уникнути,

і це причина того, чому люди

під наглядом приймають рішення,

що не є результатом їх власних зусиль,

а те, що очікують

від них інші,

або що нав’язують суспільні норми.

Усвідомленням цього найбільш прагматично

скористався філософ XVIII ст. Є. Бентам,

який взявся за розв'язання
важливої проблеми

індустріальної епохи,

де вперше заклади

настільки розрослися і скупчилися,

що вже не могли перевіряти,

а, отже, контролювати
своїх окремих членів,

і його рішенням

була архітектурна розробка,

початково призначена
для застосування в тюрмах,

те, що він назвав паноптикумом,

основною рисою якого стало зведення

величезної вежі в центрі установи,

де наглядач міг в будь-яку мить

спостерігати за ув'язненими,

хоча не за всіма і не весь час.

І вирішальним в цій розробці

було те, що в'язні фактично не могли

заглянути в паноптикум, у вежу,

і тому ніколи не знали,

чи за ними стежать і коли.

Це відкриття захопило його тим,

що в'язням здавалося б,

що за ними стежать

кожну мить,

що врешті примусить їх

до покори і догідливості.

Французький філософ ХХ ст. Мішель Фуко

зрозумів, що цю модель можна застосувати

не тільки в тюрмах, але в кожній установі,

що прагне контролювати поведінку людини:

в школах, лікарнях, на заводах, на роботі.

За його словами, цей задум,

це вирішення, що відкрив Бентам,

було головним важелем
громадського контролю

для сучасного західного суспільства,

якому більше не потрібні

неприхована зброя тиранії - покарання

чи ув'язнення або страта інакодумців,

або законом насаджена лояльність до певної партії -

тому що масове спостереження створює

ментальну в'язницю,

що є набагато витонченішим

однак і набагато дієвішим способом

контролювати дотримання соціальних норм

або загальноприйнятих поглядів,

набагато ефективнішим,

ніж будь-яка брутальна сила.

Найбільш знаковий літературний твір
про спостереження

і конфіденційність - роман Джорджа Оруелла "1984",

який ми всі вивчаємо в школі, а
тому він майже став стереотипним.

Насправді, щоразу, коли виникає
дискусія про нагляд,

ми моментально відкидаємо його

як недоречний, коментуючи, що

"Знаєте, в романі '1984,' нагляд було
встановлено у будинках людей,

спостереження велось постійно,

і це цілком відмінне від
сучасного державного спостереження".

По суті, ми нехтуємо принциповим

застереженням Оруела в романі "1984".

Застереженням не про

наглядацький устрій,

що не спускає з усіх ока,

а устрій, де люди усвідомлюють,

що їх можуть контролювати
в будь-який момент.

Ось як оповідач Оруела, Вінстон Сміт,

описав систему відеоспостереження,

з якою вони зіткнулися:

"Звичайно, ніяк не можна було знати

чи за вами стежать
в будь-який момент".

І далі:

"У всякому разі, вони могли включити

вашу камеру, коли їм заманеться.

Вам треба було жити, і ви дійсно жили,

за звичкою, яка стала інстинктом,

усвідомлюючи, що кожен ваш звук

прослуховувався і, крім як в пітьмі,

кожен рух ретельно відслідковувася".

Авраамічні релігії теж висувають постулати,

що є невидима, всезнаюча влада,

яка, в силу свого всевідання,

завжди спостерігає за тим, що ви робите,

а це значить, що ви ніколи
не залишаєтесь наодинці,

первинний примус

для слухняності своєму диктату.

Всі ці, здавалося б, різні твори

доходять до висновку,

що суспільство, в якому людей

можна контролювати в будь-який час,

це суспільство, що породжує конформізм,

слухняність і покору,

і саме тому кожен тиран,

від малого до великого,

жадає такої системи.

З іншого боку, і що важливіше,

це сфера приватного життя,

можливість усамітнитись там,
де ми можемо мислити,

аналізувати, взаємодіяти і говорити

невидимі для осудливих очей інших,

там, де безперешкодно панують творчість,

дослідження та інакомислення,

і з цієї причини, коли ми даємо волю

на існування суспільства,

де нас можуть постійно контролювати,

ми підриваємо саму суть

людської свободи.

Останнє, що хочу зауважити про цей підхід,

про думку, що тільки людям, які
чинять зло, є що приховувати,

а тому є причини, щоб піклуватися про
недоторканність приватного життя,

є те, що він закріплює дві дуже руйнівні ідеї,

два руйнівних уроки,

перший з яких полягає в тому,

що тільки ті, яким потрібна
цілковита самотність,

що тільки ті,
які намагаються усамітнитись,

є, без сумніву, поганими людьми.

Це той висновок, якого ми повинні

всіляко уникати,

а надто тоді, як говоримо,

"той, хто чинить зло,"

напевно, маємо на увазі щось на кшталт
планування теракту

або участь у насильницькій злочинності,

значно вужче поняття

від того, що люди при владі мають на увазі

коли говорять, "чинити зло".

Для них " чинити зло", як правило, означає

робити те, що завдає значних перешкод

для здійснення нашої влади.

Інший, дійсно руйнівний

і, думаю, навіть підступніший урок,

що випливає з примирення з таким підходом,

це прихована угода про те,

що є люди, які приймають цей підхід,

і що угода про наступне:

Якщо ви готові поводити себе

достатньо невинно,

достатньо нешкідливо

з тими, у кого в руках політична влада,

тоді і тільки тоді вас можуть звільнити

від небезпечного спостереження.

І тільки дисиденти є тими,

хто кидає виклик владі,

і в кого є про що турбуватися.

Є всеможливі причин, чому ми
охоче нехтуємо і цим уроком.

Ви можете бути людиною, яка, саме зараз,

не хоче мати нічого спільного
з такою поведінкою,

але в майбутньому могла б.

Навіть якщо ви належите
до тих, хто гадає,

що ви ніколи не хочете,

той факт, що є інші люди,

які готові і здатні протистояти

і не коритися тим, хто при владі -

дисиденти та журналісти

та активісти і цілий ряд інших -

це те, що приносить нам всі колективні блага,

які нам слід зберегти.

Не менш вирішальним є те, що мірою того,

наскільки вільне суспільство,

є не те, як воно ставиться до своїх добрих,

послушних, догідливих громадяни,

а те, як воно ставиться до своїх дисидентів

і тих, хто чинить опір нормі.

Але найважливіша причина – це те,

що система масового спостереження

пригнічує нашу власну свободу
всякими шляхами.

Вона обмежує

всю нашу можливу поведінку

без нашого найменшого відома про це.

Відома соціалістична активістка
Роза Люксембург

якось сказала: "Той, хто не рухається

не помічає своїх кайданів".

Можемо спробувати зробити кайдани

масового спостереження
невидимими або невідчутними,

але його обмеження аж ніяк

не втрачають своєї сили.

Щиро дякую. ¶

(Оплески) ¶

Дякую. ¶

(Оплески) ¶

Дякую. ¶

(Оплески) ¶

Бруно Джуссані: Ґленн, дякую. ¶

Мушу визнати, це досить переконливо,

та хочу повернутися на 16 місяців назад

та до Едварда Сноудена

на декілька запитань, якщо ви не проти.

Перше запитання для Вас буде особистим.

Ми всі читали про арешт вашого партнера,

Девіда Міранда, в Лондоні, та інші труднощі,

але я припускаю,

з погляду зору особистої участі та ризику,

що утиски на вас не прості, щоб

кинути виклик найбільшим
повновладним організаціям у світі.

Розкажіть нам трохи про це.

Ґленн Ґрінвальд: Думаю, одним
з аспектів того, що коїться,

є те, що мужність людей в цьому плані

помножується,

і тому, хоча я та інші журналісти,
з якими я працював,

звичайно, знали про ризик -

США і надалі залишаються
наймогутнішою країною в світі

і їм не подобається, коли ви

розміщуєте тисячі їхніх таємниць

в інтернеті на ваш розсуд -

про звичайну 29-річну людину,

яка виросла у дуже звичайному середовищі,

тримається з такою непохитною мужністю,

з якою ризикував і Едвард Сноуден, знаючи

що він сяде
у в'язницю на все своє життя

або що його життя прояснить,

і надихатиме мене та інших журналістів,

надихатиме людей у всьому світі,

в тому числі майбутніх інформаторів,

щоб усвідомити, що вони також можуть
долучатися до такої поведінки.

БД: Мені цікаво, які ваші
стосунки з Едом Сноуденом,

тому що ви багато з ним спілкувались,

і, звичайно, спілкуєтесь і надалі,

але у вашій книзі, ви жодного разу
не назвали його Едвардом,

чи Ед, ви говорите "Сноуден". Як так?

ҐҐ: Знаєте, я переконаний, що

це має дослідити команда психологів.
(Сміх)

Я справді не знаю. Я думаю, що

однією з важливих цілей,
які він ставив перед собою,

одна з його, гадаю,
найважливіших тактик,

було те, що він знав: один із способів

відвернути увагу від
предмету його відкриттів

було б спробувати зосередити увагу на ньому,

і з цієї причини він уникав ЗМІ.

Він намагався ніколи не виставляти своє

особисте життя на осуд інших,

і тому, гадаю, у вживанні лише
прізвища Сноуден,

проявився спосіб простого звернення до нього як цього важливого історичного актора,

а не намагання персоналізувати його таким чином,

що могло б відвернути увагу від суті.

Модератор: Так що його одкровення, ваш аналіз,

робота інших журналістів,

дійсно розгорнули дебати, і багато урядів,

наприклад, вже відреагували,

зокрема Бразилія, з проектами та програмами

дещо переглянути формат Інтернету і т.д.

Багато робиться в цьому плані.

Але мені цікаво, для вас особисто,

що є фінальною сценою?

У який момент ви вважатимете,

що, нам насправді вдалося
зрушити з мертвої точки?

ҐҐ: Ну, думаю, що фінальна сцена
для мене як журналіста

дуже проста, тобто переконатися,

що кожен без винятку документ,

який заслуговує на оприлюднення,

треба оприлюднити, а таємниці,

які ніколи не повинні
були б замовчуватися

будуть все одно розголошені.

Для мене, це суть журналістики

і я це неухильно виконую.

Як людина, для якої масове спостереження
є ненависним

з усіх причин, про які я щойно згадував
і багато іншого,

маю на увазі, для мене ця робота
ніколи не закінчиться,

поки уряди у всьому світі

вже не будуть в змозі
піддавати все населення

моніторингу та нагляду,

якщо не переконають
якийсь суд або інші інстанції,

що підозрювана ними особа

насправді вчинила зло.

Для мене це спосіб відродити
приватне невтручання.

БД: Отож Сноуден є дуже,
як ми бачили на TED’і,

дуже красномовним,

зображуючи себе захисником

демократичних цінностей.

Але тоді багатьом людям справді
важко повірити,

що це його єдині мотиви.

Їм складно повірити,

що справа тут не в грошах,

що він не продавав своїх таємниць,

навіть в Китай і Росію,

які явно не найкращі друзі

Сполучених Штатів саме зараз.

І я впевнений, що багатьох людей
в цьому залі

хвилює те саме питання.

Чи вважаєте ви за можливе, що існує

та грань Сноудена, якої ми ще не бачили?

ГГ: Ні, я вважаю, що це абсурд та ідіотизм.

(Сміх) Якщо б ви хотіли,

а я знаю, що ви навмисне доскіпуєтесь,

але якби ви хотіли

продати таємниці іншій країні,

що він міг би зробити і добряче,

добряче заробити на цьому,

то останнє, що б ви
зробили, це взяти ці таємниці

і дати їх журналістам і
попросити їх опублікувати,

адже це знецінить самі таємниці.

Люди, які хочуть розбагатіти,

роблять це нишком, продаючи
таємниці уряду,

але я думаю, не можна пропустити
одного важливого моменту,

а саме, що обвинувачення ідуть від

людей в уряді США,

від прихильників цих різних урядів

в засобах масової інформації,

і я часто думаю, що коли люди
так звинувачують інших -

"О, він насправді не може цього робити

через непохитні переконання,

у нього, напевно, корупційні, підлі причини"-

вони видають набагато більше про себе

ніж про мішень своїх обвинувачень,

тому що - (Оплески) -

ті, хто кидають таке звинувачення,

самі ніколи не діють

з інших, окрім корумпованих мотивів,

тому вони вважають,

що всі інші заражені тією самою хворобою

бездуховності, як і вони,

таке ось припущення.

(Оплески)

БД: Ґленн, щиро дякую.
ҐҐ: Щиро дякую. ¶

БД: Ґленн Ґрінвальд. ¶

(Оплески)