Сара Кей: Якщо я матиму дочку...

"Якщо я матиму дочку, замість Мам, вона буде кликати мене Точка Б..." починає поет розмовного жанру Сара Кей виступ, що зірвав дві овації стоячи на ТЕД2011. Вона розповідає історію видозмін - від підлітка з широко відкритими очима, що просотується поезією в New York's Bowery Poetry Club - до вчителя, що налагоджує зв'язок між дітьми та силою самовираження через Проект V.O.I.C.E. - і дає два виступи, що перехоплюють подих "Б" та "Хіросіма".

Якщо я матиму доньку,

замість "Мам",

вона зватиме мене "Точка Б",

тому що відтак вона знатиме - що б не трапилося,

принаймні, вона завжди зможе знайти свій шлях до мене.

І я збираюся намалювати сонячні системи на звороті її долонь,

так, щоб вона мусила вивчити цілий Всесвіт

перш, ніж вона зможе сказати: "О, я знаю це, як свої п'ять пальців".

І вона вивчить,

що це життя боляче битиме в обличчя,

чекаючи, доки ти підведешся - тільки щоб штурхнути тебе в живіт.

Але вибити з тебе подих

- це єдиний спосіб нагадати твоїм легеням,

як сильно їм подобається смак повітря.

Існує такий біль,

який не можна зцілити перев`язками чи поезією.

Тож вперше, коли вона усвідомить,

що Диво-Жінка не прийде,

я переконаюсь, що вона знає,

що не мусить вдягти цей плащ сама.

Тому, що незалежно від того, наскільки широко ти розчепіриш свої пальці,

твої руки завжди будуть замалі

щоб охопити весь біль, що ти хочеш загоїти.

- Повір, я намагалася.

"І, дитятко", скажу я їй,

- не тримай свій ніс ось так по вітру

- я знаю, цей трюк, я робила так мільйон разів.

Ти просто винюхуєш дим,

щоб прослідкувати його аж до палаючого будинку,

й знайти хлопчика, що втратив все у вогні,

щоб побачити, чи ти зможеш його врятувати.

Або ж, передусім - щоб знайти хлопчика, що запалив пожежу,

щоб побачити, чи ти можеш змінити його ".

Але я знаю, що вона все одно буде,

тож натомість я завжди триматиму посилений запас

шоколаду та дощових черевиків поруч,

тому що немає такого розбитого серця, що не може виправити шоколад.

- Добре, є певні, що шоколад виправити не може.

Але це те, для чого потрібні гумаки.

Тому, що дощ змиє все, якщо ти дозволиш.

Я хочу, щоб вона дивилася на світ

через прозоре дно субмарини,

роздивлялася крізь мікроскоп

галактики, що існують

на самому вістрі людського розуму,

бо так моя мама навчила мене.

Що будуть дні, як цей.

♫ Ще будуть дні як цей, казала моя мама. ♫

Коли ти відкриєш свої руки, щоб впіймати

та закінчиш самими пухирями й синцями,

коли ти вийдеш з телефонної будки, намагаючись злетіти

і ті самі люди, яких ти хочеш вберегти

- вони ж стоятимуть на твоєму плащі;

коли твої черевики наллються дощем,

і ти будеш по коліна в розчаруванні.

- То будуть саме ті дні, коли ти матимеш найбільше підстав сказати "Дякую".

Тому що немає нічого красивішого

ніж те, як океан відмовляється припинити цілувати берег,

байдуже скільки разів його відкинуто й змито.

Ти додаси вітру у свою привітність, втратиш трохи з неї.

Ти вкладеш зорі

у свої нові й нові спроби.

І не важливо, скільки мін вибухатиме щохвилини,

- переконайся, що помічаєш

осередки краси у цьому кумедному місці під назвою життя.

І - так, за шкалою від одного - до віри в усе підряд,

я таки до біса наївна.

Але я хочу, щоб вона знала, що цей світ зроблений з цукру.

Він може розсипатись так легко,

але не бійся висолопити язика і скуштувати його.

"Крихітко", скажу я їй: "Пам'ятай, що твоя мама - воїн,

а твій татусь - воїн,

а ти - дівча з маленькими рученятами і великими очима,

що завжди вимагатиме більше. "

Пам'ятай, що хороші речі стаються по три

- так само й погані речі.

І завжди перепроси, коли вчинила щось погане.

Але не смій вибачатись,

за те, що твої очі відмовляються втрачати свій блиск.

Твій голос малий, але ніколи не припиняй співати.

І коли тобі завдадуть страждань,

коли підіпхнуть ворожість та ненависть в щілину під твоїми дверима

і коли тобі пропонуватимуть агітки

на роздоріжжі цинізму і поразки,

- скажи їм, що їм справді доведеться мати справу з твоєю мамою.

Дякую. Дякую.

(Оплески)

Дякую!

(Оплески)

Спасибі.

(Оплески)

Дякую!

(Оплески)

Гаразд, отже я хочу, щоб ви зупинились на мить,

і я хочу, щоб ви подумали про три речі

що ви вважаєте правдою.

Вони можуть стосуватись чого забажаєте -

технологій, розваг, дизайну,

вашої родини, того, чим ви поснідали.

Єдине правило - не думати надто натужно.

Отже, готові? Почали.

Добре.

Тож - ось три речі, які, я переконана - є правдою:

Я знаю, що Жан-Люк Годар був правий,

кажучи , що "Гарна історія

має початок, середину і кінець,

хоча і не обов'язково саме в такому порядку. "

Я знаю, що я неймовірно схвильована і захоплена бути тут,

що значно погіршує мою здатність триматись круто.

(Сміх)

І я знаю,

що я прочекала весь тиждень, щоб розповісти цей жарт.

(Сміх)

Чому опудало запросили на TED?

- Тому що воно стояло ззовні / вирізнялося (гра слів) на своєму полі.

(Сміх)

- Вибачте.

Отже, ці три речі, які я переконана - є правдою.

Але є безліч речей, з розумінням яких я маю труднощі.

Тож, я пишу вірші, щоб збагнути речі.

Іноді я знаю єдиний спосіб, щоб пройти через щось -

- написавши вірша.

І часом я дістаюся кінця вірша

і озираюся, і тоді: - "Овва, ось це все до чого."

А іноді вірш закінчується

і не вирішує нічогісінько,

але принаймні з цього я маю новий вірш.

Усна поетика - це мистецтво поетичної вистави.

Я кажу людям, що це є творенням такої поезії

що просто не хоче лишитись на папері

- в ній є щось, що вимагає бути висловленим вголос і почутим,

чи побаченим на власні очі.

Коли я була в дев`ятому класі,

Я була живою електромережею нервових гормонів.

І я була недорозвиненою

і надмірно збудливою.

І, незважаючи на страх

перебувати будь-коли під пильною увагою надто довго,

я була зачарована ідеєю розмовної поезії.

Я відчувала, що два мої таємні закохання - поезія та театр

зійшлися, народили маля,

маля, що я мала пізнати.

Тож я вирішила спробувати.

Мій перший розмовний вірш,

нафаршований всією мудрістю 14-річної,

був про несправедливість

коли тебе сприймають нежіночною.

Вірш був дуже обуреним,

і загалом - перебільшеним,

але єдиний розмовний вірш, що я бачила до того часу

і був здебільшого обуреним,

тож я подумала, що це те, що від мене очікували.

Коли вперше я виступила,

аудиторія підлітків гула та викрикувала своє співчуття,

і коли я зійшла зі сцени - мене трусило.

Я відчула цей дотик до мого плеча,

і я обернулася, щоб побачити

цю гігантську дівчину в сорочці-балахоні, що вийшла з натовпу.

Вона була зростом може вісім футів

і видавалося що вона могла побити мене однією лівою,

але натомість вона лише кивнула мені

і сказала: "Гей, я дійсно відчувала це. Дякую."

І вдарила блискавка.

Я бувла вражена.

Я розвідала цей бар на Нижньому Іст-Сайді Манхеттена

, що проводив щотижневі відкріти поетичні виступи,

і мої здивовані, але підтримуючі батьки відвели мене

просякнутись кожною унцією сказаного, що я могла.

Я була наймолодшою, меншою принаймні на десятиліття,

але чомусь поети Bowery Poetry Club

, не здавались стурбованими, 14-річним дівчам, що там вешталось -

направду, вони прийняли мене.

І саме тут, слухаючи цих поетів, що ділилися своїми історіями

- я дізнався, що розмовна поезія не мусить бути обуреною,

вона може бути смішною чи болісною

або серйозною, або дурнуватою.

Bowery Poetry Club став моєю класною кімнатою і моєю домівкою.

І поети, що виступали

заохочували мене поділитись також і моїми історіями.

Не зважаючи на той факт, що мені було 14 -

вони казали мені: "Напиши про те, як бути 14-річною".

Так я і зробила, і стояла вражена щотижня

коли ці блискучі, дорослі поети

сміялася зі мною і стогнали від співчуття

і плескали, і казали мені: - "Гей, я дійсно відчував це теж".

Тепер я можу розділити свою подорож розмовним жанром

на три етапи.

Першии кроком був момент, коли я сказала:

"Я можу. Я можу це зробити".

І це було завдяки дівчині в балахоні.

Кроком другий був момент, коли я сказла:

"Я буду. Я буду продовжувати.

Я люблю розмовну поезію. Я буду повертатися тиждень за тижнем ".

А третій етап розпочався

коли я зрозуміла, що я не мушу писати буремні вірші,

якщо це не те, чим я була.

Були речі, що були властиві мені,

і чим більше я зосереджувалася на тих речах,

тим дивнішою ставала моя поезія,

але тим більше вона відчувалася як моя.

Це не просто приказка "пиши те, що знаєш",

- йдеться про зібрання всього знання та досвіду

що ти одержала аж до зараз,

щоб допомогти тобі порнути в речі, яких ти не знаєш.

Я використовую поезію, щоб розібратись з тим, чого я не розумію,

але я повстаю перед кожним новим віршем

з рюкзаком, сповненим

звідусіль де я вже була.

Коли я потрапила в університет, я зустріла товариша поета

що розділяв мою віру в магію розмовної поезії.

І насправді, Філ Кей і я

випадково ділимо також однакове прізвище.

Коли я навчалася в середній школі я створила проект V.O.I.C.E.

як спосіб заохотити моїх друзів створювати розмовну поезію зі мною.

Але Філ і я вирішили перевинайти проект V.O.I.C.E. -

цього разу змінивши його місію

до використання розмовної поезії як способу розважити,

просвітити та надхнути.

Ми лишалися студентами денної форми навчання, але споміж того - ми подорожували,

виступаючи та викладаючи

аудиторії від дев'ятирічних і до кандидатів в МЗС ,

від Каліфорнії до штату Індіана, до Індії

до державної середньої школи, просто вгору по вулиці від університетського кампусу.

І ми бачили, знову і знову

яким чином розмовна поезія

трощить, відкриває замки.

Але, виявляється, іноді,

поезія може бути по-справжньому лякаючою.

Виявляється, іноді,

що ти маєш заманити підлітків до розмовної поезії.

Тож я вийшла з перекліками. Кожен може скласти перелік.

І перший перелік, що я доручаю

це "10 речей, які, я переконана, є правдою".

І ось що відбувається, і ось те, що ви також виявили-б

якби ми всі почали ділитися нашим переліками вголос.

У певний момент, ви усвідомлюєте,

що хтось має точно те саме,

або дуже подібне,

до чогось у вашому переліку.

І тоді хтось інший

має щось повністю протилежне вашому.

По-третє, хтось має щось, про що ви ніколи навіть не чули досі.

І по-четверте, хтось має щось, про що ви гадали - знаєте все,

але вони пропонують новий кут сприйняття цього.

І я кажу людям, що це те місце, звідки розпочинаються величні історії -

ці чотири перетини

того, чим ви захоплені

і те, в що, можливо вкладаються інші.

І більшість людей відповідають дуже добре на цю вправу.

Але одна з моїх студенток, першокурсниця на ім`я Шарлотта,

не була переконана.

Шарлотта була дуже здібною в складанні переліків, але вона відмовлялася писати буль-які вірші.

"Місс", вона б сказала: "Я просто не цікава.

Я не маю нічого цікавого, щоб висловити. "

Тож я призначала їй перелік за переліком,

і одного дня я доручила їй перелік

"10 речей, які я мусила-б вивчити до тепер."

Номером три в переліку Шарлотти було,

"Я повинна була-б тричі навчитись не западати на хлопців

в моєму віці ".

Я запитала її, що це означає,

І вона сказала: "Місс, це ніби довга історія."

І я сказав: "Шарлотто, це звучить доволі цікаво для мене."

І так вона написала свій перший вірш,

любовний вірш, відмінний від будь-якого, що я колись чула раніше.

І вірш починався,

"Андерсон Купер - шикарний мужчина".

(Сміх)

"Ви бачили його на шоу 60 Minutes,

змагаючись з Майклом Фелпсом в басейні -

не прикритого нічим окрім плавок -

поринаючим у воду, сповненим рішучості перемогти цього чемпіона за плавання?

Після зманання, він відкинув мокре, хмарково-біле волосся

і сказав: "Ти бог".

Ні, Андерсон, ти - бог. "

(Сміх)

(Оплески)

Тепер я знаю, що правило номер один, щоб бути крутою

це здаватися байдужою,

ніколи не визнавати, що будь-що лякає тебе

вражає або хвилює.

Хтось якось сказав мені:

це наче ось так так прогулюватись життям.

Ти захищаєш себе

від усіх несподіваних страждань чи болю, що можуть трапитись.

Але я намагаюся йти по життю ось так.

І так, це означає нахапатись всіх цих стражданнь і болю,

але це також означає, що, коли красиві, дивовижні речі

просто падають з неба,

я готова, зловити і їх.

Я використовую розмовну поезію, щоб допомогти моїм студентам

знову відкрити для себе чудо,

боротися зі своїми інстинктами бути спокійним і байдужим

і, натомість, сповідувати активне занурення в усе, що відбувається довкола них,

, щоб вони могли інтерпретувати це, і створювати щось з цього.

Не те, щоб я думала, що розмовна поезія

є ідеальною формою мистецтва.

Я завжди намагаюся знайти найліпший спосіб розповісти, кожну історію.

Я пишу мюзикли, я роблю короткометражні фільми, поруч з моїми віршами.

Але я викладаю розмовну поезію

тому що вона доступна.

Не кожен може читати ноти

чи має камеру,

але кожен може в певний спосіб спілкуватися,

і в кожного є історії

, з яких решта нас може повчитись.

Крім того, розмовна поезія робить можливим негайний зворотній зв`язок.

Це не рідкість для людей - почуватись одинаками

або, що ніхто не розуміє їх,

але розмовна поезія вчить,

що якщо у вас є можливість заявити про себе

і мужність, презентувати ці розповіді і думки,

- ви можете бути винагороджені

кімнатою ваших однолітків,

або вашою громадою, що слухатиме.

А може - навіть і гігантською дівчиною в балахоні,

що матиме зв’язок з тим, чим ви поділились.

І це дивовижне усвідомлення,

надто, коли вам 14.

Крім того, тепер з YouTube,

той зв`язок навіть не обмежений цією аудиторією.

Мені так пощастило, що є цей архів виступів

яким я можу поділитися зі своїми учнями.

Це відкриває навіть більше можливостей

для них, знайти поета чи вірш

пов`язаний з ними.

Це принадливо - щойно ви зрозуміли це

- є спокуса - продовжувати той самий вірш,

чи продовжувати розповідати ту ж історію, знову і знову,

після того як ви з'ясували, що він здобуде вам оплески.

Цього не достатньо, просто навчити, що ти можеш виражати себе,

ти маєш рости та досліджувати

і йти на ризик і кидати собі виклик.

І це крок третій:

сповнити справу що ти робиш

особливостями, що роблять тебе тобою,

навіть тоді, коли ці речі постійно змінюються.

Тому що третій етап ніколи не закінчується.

Але ти не розпочнеш третього етапу,

доки не подолаєш перший: "Я можу".

Викладаючи я багато подорожую,

і я не завжди можу спостерігати як всі мої студентіи, досягають їх третього етапу,

але мені дуже пощастило з Шарлоттою,

, подорож якої я спостерігала весь час, доки вона розгорталася.

Я спостерігала як вона зрозуміла,

, що вкладаючи речі, в правдивість яких вона вірить, в те що вона робить,

вона може створювати вірші, які може написати тільки Шарлотта --

про очні яблука і ліфти, і Дослідницю Дору.

І я намагаюся розповідати історії, що тільки я можу розповісти -

як цю історію.

Я провела багато часу, вигадуючи найкращий спосіб розповісти цю історію,

і я роздумувала, чи кращий спосіб

має бути презентацією PowerPoint чи короткометражним фільмом -

і де саме був початок або середина, чи завершення?

І я думала, чи я нарешті дістанусь кінця цієї промови,

і, зрештою, чи розберусь я в цьому всьому, чи ні.

І я завжди гадала, що мій старт відбувся в Bowery Poetry Club,

але цілком можливо, що це було набагато раніше.

При підготовці до TED,

я відшукала цю сторінку щоденника в старому журналі.

Гадаю, 54-те грудня, ймовірно, мало бути 24-тим.

Очевидно, що коли я була дитиною,

Я безумовно йшла життям на кшталт цього.

Я думаю ми всі так йшли.

Я хотіла б, допомогти іншим знов відкрити це диво -

хотіти зайнятись цим, хотіти навчатись,

хотіти ділитись тим, чому вони навчилися,

тим, що вони виявили правдивим

і тим, що вони досі з'ясовують.

Тож я б хотіла закінчити цим віршем.

Коли вони бомбили Хіросіму,

вибух сформував малу супернову,

так що кожна жива тварина, людини чи рослина

, які зазнали прямого контакту

з променями цього сонця

- миттєво перетворилися на попіл.

І те, що залишилося від міста незабаром відправилось слідом.

Тривале ураження ядерним випромінюванням

спричинило те, що все місто і його населення

перетворились на порох.

Коли я народилася, казала мама, я роздивилася лікарняну кімнату

з поглядом, що промовляв: "Це? Я вже це проходила".

Вона каже, що я маю старі очі.

Коли мій дідусь Генджі помер, мені було всього п'ять років,

але я взяла маму за руку і сказала їй:

"Не хвилюйся, він повернеться немовлям".

І все ж, для того, хто ніби-то вже це проходив,

я ще досі нічого не зрозуміла.

Мої коліна все ще підгинаються щораз, коли я опиняюсь на сцені.

Моя самовпевненість може бути виміряна

чайними ложками, вмішаними мою поезію

що досі завжди смакує смішно на моєму язику.

Але в Хіросімі, деякі люди були начисто витерті,

лишивши по собі тільки годинники чи сторінки щоденників.

Тому байдуже, що я маю перепон вдосталь , щоб напхати всі мої кишені,

- я все намагаюся,

сподіваючись, що одного разу я напишу вірш

який я зможу гордо залишити на музейній експозиції

як єдиний доказ того, що я існувала.

Мої батьки назвали мене Сара,

що є біблійним ім'ям.

В первинній історії Бог сказав Сарі, що вона може зробити щось нездійсненне,

і вона засміялась,

тому що перша Сара,

- вона не знала, що робити з неможливим.

А я? - Ну, я теж не знаю,

але я бачу неможливе щодня.

Неможливе - це намагатись об`єднатись в цьому світі,

силуючись втриматись за інших, доки все вибухає довкола вас,

знаючи, що доки ти говориш,

вони не просто чекають своєї черги говорити - вони чують тебе.

Вони відчувають саме те, що ти відчуваєш,

в той самий час, що й ти.

Це те, чого я прагну щораз, коли відкриваю рота -

цього неможливого зв`язку.

Там у Хіросімі э шматок стіни,

, який був суцільно випалений дочорна радіацією.

Але спершу людина, що сиділа там

блокувала камінь від потрапляння випромінювання.

Єдине, що залишилося зараз

є перманентна світла напівтінь.

Після бомби,

фахівці заявили, що знадобиться 75 років

щоб на уражених радіацією грунтах Хіросіми

коли-небудь будь-що виросло знову.

Але тієї весни нові пуп’янки з’явилися з землі.

Коли я зустрічаюся з вами - в той момент

я більше не частина вашого майбутнього.

Я починаю швидко долучатись до вашого минулого.

Але в цю мить, я розділяю ваше сьогодення.

А ви - ви розділяєте зі мною моє.

І це найбільший дарунок з усіх.

Тож якщо ви скажете мені, що я можу зробити неможливе,

я певно з вас посміюся.

Я ще не знаю, чи я можу змінити світ,

бо я так багато ще не знаю про нього -

і я не так багато знаю також про реінкарнацію,

але якщо ви змушуєте мене сміятись достатньо гучно,

інколи я забуваю в якому сторіччі я знаходжуся.

Це не перший мій раз тут. І це не останній мій раз тут.

Це не останні слова якими я поділюся.

Але, про всяк випадок, - я з усіх сил намагаюся

зрозуміти все вірно вже цього разу.

Дякую!

(Оплески)

Дякую!

(Оплески)

Дякую!

(Оплески)