Як знайти себе в даних

Джорджіа Лупі використовує дані, щоб розповідати історії людей, додаючи до цифр деталі. У цій чарівній промові вона говорить про те, як долучити до даних особистість, унаочнюючи навіть найзаплутаніші подробиці нашого повсякденного життя й перетворюючи абстрактне та незлічиме на те, що можна побачити, відчути й безпосередньо пов'язати з собою.

Ось як виглядав
мій попередній тиждень.

Що я робила,

з ким була,

основні емоції, які відчувала
протягом кожної години дня...

Чи це відчуття було пов'язане
з моїм батьком,

якого нещодавно не стало,

чи я, навпаки, змогла уникнути
цих хвилювань і тривог.

І якщо ви думаєте,
що я дещо одержима,

ви, мабуть, маєте рацію.

Але очевидно,
що з цієї візуалізації

можна зрозуміти про мене
набагато більше, ніж з оцих

інших зображень,
які вам, мабуть, добре знайомі,

які ви, можливо, маєте
у смартфоні прямо зараз.

Графіки кількості кроків,

секторні діаграми щодо якості сну,

маршрут вашої ранкової пробіжки.

Кожного дня я працюю з даними.

Я очолюю компанію
із візуалізації даних,

ми створюємо й розробляємо
способи зробити інформацію

доступною через візуальне втілення.

Протягом років моя робота
навчила мене,

що для того, аби по-справжньому
зрозуміти дані та їхній потенціал,

іноді нам варто забути про самі дані

і подивитися крізь них.

Бо дані, зазвичай, це лише інструмент,
що відображає реальність.

Дані - лише заміна
чогось іншого,

і справа ніколи не у самих даних.

Але я хочу повернутися до миті,

коли особисто вперше
це зрозуміла.

У 1994 році мені було 13.

Я була тінейджеркою і мешкала в Італії.

Була надто молода,
щоб цікавитися політикою,

але я знала, що бізнесмен
Сільвіо Берлусконі

висуває свою кандидатуру
на пост президента.

Ми жили у дуже
ліберальному місті,

і мій тато був політиком
у демократичній партії.

Я пам'ятаю, як ніхто не вірив,
що Берлусконі можуть обрати -

це взагалі було неможливо.

Але це сталося.

І я дуже добре пам'ятаю це відчуття.

Це стало повною несподіванкою,

мій тато переконував, що в цілому місті
він не знав людей, що голосували за нього.

Це був перший випадок,

коли дані, що в мене були,
створили для мене викривлену реальність.

Власне, мої дані були
досить обмежені й неточні,

тож справа, мабуть, у цьому, -
подумала я; я жила у бульбашці

і просто не мала можливості
побачити, що назовні.

Тепер перенесімося
у 8 листопада 2016

до Сполучених Штатів.

Інтернет-опитування,

статистичні моделі,

усі експерти дійшли згоди
щодо ймовірних результатів виборів.

Здавалося, що цього разу
ми маємо достатньо інформації

і набагато більше шансів поглянути
за межі кола, в якому живемо, -

але нам не вдалося.

Відчуття було дуже схоже.

Я вже відчувала таке.

Думаю, коректно буде сказати,
що дані надурили нас цього разу -

і досить ефектно.

Ми вірили даним,

але от що сталося

навіть з найповажнішими
виданням -

їхні намагання спростити усе
до двох звичайних процентів,

щоб отримати яскраві заголовки,

змусило нас зосередитися
на двох числах, -

і тільки на них.

У спробах спростити зміст

і намалювати красиву,
однозначну червоно-синю мапу

ми загубили головне.

Якимось чином ми забули,
що за цими цифрами

ховаються історії -
звичайні людські історії.

За обставин, які зовнішньо
відрізнялися,

але були схожі за суттю,

моя команда зіткнулася
з особливим викликом від цієї жінки.

Вона прийшла до нас,
маючи безліч даних,

але, зрештою, їй хотілось розповісти
найлюдянішу історію з усіх можливих.

Це Саманта Кристофоретті.

Вона перша італійська
астронавтка,

і зв'язалася з нами
перед тим, як вирушити

у шестимісячну експедицію
на Міжнародну космічну станцію.

Вона сказала: "Я полечу в космос

і хочу зробити щось значуще
з даними, які отримаю під час місії,

щоб з них скористали інші".

Місія на Міжнародній космічній станції

приносить терабайти даних

про все, що ви тільки
можете уявити:

орбіти навколо Землі,

швидкість і положення МКС,

а ще тисячі потоків інформації
наживо з усіх приборів.

Ми мали всі дані,
які тільки могли уявити -

як оті розумники перед виборами, -

але в чому сенс
цих цифр?

Люди не цікавляться даними
заради самих даних,

бо дані - ніколи не головне.

Вони - лише спосіб
досягти мети.

Ми мали розповісти історію про те,

що он там людина
у маленькій коробочці

несеться в космосі
прямо над вашою головою,

і ви, власне, навіть можете її побачити
неозброєним оком ясної ночі.

Тож ми вирішили використовувати дані,
щоб створити зв'язок

між Самантою й іншими людьми,
що дивляться на неї знизу.

Ми вигадали й розробили те,
що отримало назву "Друзі у космосі",

веб-додаток, що дає вам змогу
сказати "Привіт!" Саманті

з того місця, де ви зараз,

і "Привіт!" усім людям онлайн
у цей самий час

по всьому світі.

І всі ці "Привіт!" залишали
видимі позначки на карті,

коли Саманта пролітала повз,

і вона, власне, махала нам у відповідь
кожного дня,

використовуючи Твіттер з МКС.

Ці люди бачать дані місії
з зовсім іншої точки зору.

Неочікувано все це стало історією
про нашу людську природу й цікавість,

а не про технології.

Тож дані стали пальним
цього досвіду,

але людські історії
були його двигуном.

Позитивні відгуки від
тисяч користувачів

наштовхнули мене на важливий висновок:

працювати з даними означає
створювати способи, як

переробити абстрактне
й незлічиме

на щось, що можна побачити,
відчути й напряму пов'язати

з нашим життям та поведінкою.

І цього досить важко досягти,

якщо ми дозволимо одержимості
цифрами й пов'язаним із цим технологіями

вести нас цим шляхом.

Але ми можемо зробити навіть більше,
щоб пов'язати дані й історії за ними.

Ми можемо взагалі
прибрати технології.

Кілька років тому я зустріла іншу жінку -

Стефані Позавек.

Вона дизайнерка в Лондоні й поділяє
мою пристрасть та одержимість даними.

Ми не знали одна одну,

але вирішили зробити
дуже сміливий експеримент,

почавши спілкуватися
лише за допомогою даних,

жодної іншої мови,

і ми вирішили не використовувати
жодних технологій для цих даних.

Власне, єдиним нашим засобом спілкування

стала стара-добра паперова пошта.

Для проекту "Люба інформаціє"
щотижня протягом року

ми використовували наші приватні дані,
щоб познайомитися одна з одною -

особисті дані стосовно
спільних життєвих тем щотижня -

від наших почуттів

до спілкування з нашими коханими,

від компліментів, які нам зробили,
до звуків нашого оточення.

Особисту інформацію
ми малювали від руки

на картці паперу завбільшки
з поштову листівку

і потім надсилали щотижня
з Лондона до Нью-Йорка,

де я живу,

і з Нью-Йорка до Лондона,
де живе вона.

Один бік листівки
містить малюнок з даними,

а зворотний бік

містить поштову адресу,
звісно,

і легенду, щоб інтерпретувати малюнок.

Для найпершого тижня цього проекту

ми обрали досить нейтральну
й не особисту тему.

Скільки разів на тиждень ми перевіряємо,
котра година?

Ось це лицевий бік моєї листівки,

де кожна мала позначка

відображає кожен раз,
коли я перевіряла час,

вони розташовані по днях
і по годинах хронологічно -

нічого складного.

Але потім ви бачите легенду,

де я додала кумедні деталі
щодо цих митей.

Власне, різні типи позначок
вказують, чому саме я перевіряла час -

що я робила?

Чи мені було нудно? Хотілося їсти?

Чи я запізнювалася?

Чи я подивилася на годинник
свідомо чи просто випадково зиркнула?

І в цьому весь сенс:

зображення подробиць
мого дня й моєї особистості

за допомогою моїх даних.

Використання даних як лінзи чи фільтра,
щоб усвідомити та показати, наприклад,

мій нескінченний страх запізнитися,

навіть попри те,
що я завжди приходжу вчасно.

Ми зі Стефані провели один рік,
вручну збираючи власні дані,

щоб змусити себе зосередитися на тому,
чого комп'ютер зібрати не може,

принаймні, поки що не може, -

використовуючи дані для дослідження
власного мислення і власних слів,

не тільки наших справ.

Ось на третьому тижні

ми фіксували всі "дякую" -
які сказали самі й які сказали нам.

І тоді я зрозуміла, що я найчастіше
дякую людям, яких не знаю.

Виявилося, що я так і сиплю "дякую" і "спасибі"
офіціанткам і офіціантам,

але очевидно, що не дякую достатньо
тим, хто мені близький.

Завдяки цьому року

процес активного занотовування
й підрахунку такого типу вчинків

став ритуалом.

Власне, це нас змінило.

Ми набагато краще розуміли себе,

краще усвідомлювали
власну поведінку й оточення.

Після цього року ми зі Стефані
стали дуже близькі

завдяки обміну нашими
щоденниками даних,

але це стало можливо лише тому,
що ми вклали себе у ці цифри,

додали контекст
наших дуже особистих історій.

Це єдиний спосіб
наповнити все це змістом,

зробити відображенням нас самих.

Я не прошу вас
почати малювати власні дані

чи знайти собі друга по листуванню
з-за океану.

Але я прошу вас ставитися до даних -

до будь-якого типу даних -

як до початку бесіди,

а не як до її кінця.

Бо дані самі собою ніколи не дадуть
розв'язання.

І ось чому дані
так сильно нас підводять, -

бо нам не вдається додати
правильну кількість контексту,

щоб вони
відображали реальність -

складну, заплутану,
повну нюансів реальність.

Ми далі дивимося
на ці два числа,

ми одержимі ними,

ми прикидаємося, що наш світ
можна спростити

до пари цифр і перегонів,

тоді як справжні історії,

ті, що дійсно мають значення,

губляться деінде.

Коли ми дивимося на ці історії
тільки крізь моделі та алгоритми,

нам бракує того,
що я зву "гуманізмом даних".

За часів гуманізму епохи Відродження

європейські інтелектуали

помістили людську природу на місце Бога,
у центр їхнього світогляду.

На мою думку, щось подібне має статися

із всесвітом даних.

Сьогодні дані, здається, сприймають
як божество -

як охоронця безпомилкової істини
щодо нашого минулого та майбутнього.

Досвід, про який я розповіла сьогодні,

навчив мене, що для того, аби наші дані
відображали нашу людську сутність,

аби переконатися, що вони не обдурять
нас знов,

ми маємо працювати над способами
долучити емпатію, недосконалість

і людські риси

у процес збирання, обробки,
аналізу та зображення даних.

Я чітко бачу ту мить, коли нарешті

замість використовувати дані
тільки для того, щоб стати ефективнішими,

ми всі використовуватимемо дані,
щоб стати людянішими.

Дякую.

(Оплески)