Чому Британія вирішила вийти з ЄС і що робити далі

На превеликий сором, ми не усвідомлюємо, як сильно розділені наші суспільства, і Брекзіт - наслідок глибокого, недослідженого розриву між тими, хто боїться глобалізації, і тими, хто вітає її, каже соціолог Александр Беттс. Як подолати цей страх і щораз глибше розчарування в політиці та політиках, не піддавшись при цьому ксенофобії і націоналізму? Беттс розповідає про чотири кроки, які треба зробити після Брекзіт, щоб створити по-справжньому інклюзивний світ.

Я - британець.

(Сміх)

(Оплески)

Фраза "Я - британець" ще ніколи
не викликала стільки співчуття.

(Сміх)

Я родом з острова, де багато
мешканців вірять,

що останні сто років
у нас панує стабільність.

Ми часто нав'язували
історичні зміни іншим,

але самі зробили набагато менше.

Тому я був шокований,

коли прокинувся вранці 24 липня

і зрозумів, що моя країна проголосувала
за вихід з Європейського Союзу,

прем'єр-міністр подав у відставку,

а в Шотландії відбувся референдум,

який може покласти край існуванню
Об'єднаного Королівства.

Це шокувало мене

й багатьох інших людей,

але протягом декількох днів
відбулося ще дещо -

в моїй країні настала

повна політична криза.

Відбулись заклики до
другого референдуму:

так наче ми на футбольному матчі

й можемо попросити противника
зіграти ще раз.

Всі звинувачували одне одного.

Люди звинувачували
прем'єр-міністра в тому,

що він узагалі скликав
референдум.

А лідера опозиції в тому,
що боровся надто мляво.

Молоді звинувачували старих.

Освічені - малограмотних.

Кризу загострило

ще одне жахливе явище:

вияви ксенофобії та расизму
на вулицях Британії

сягнули небаченого в моєму житті

рівня.

Тепер люди говорять про те, чи
моя країна стає Маленькою Англією,

чи, як висловився один із моїх колег,

ми скоро станемо тематичним парком
у стилі 1950-х,

що плаває в Атлантичному океані.

(Сміх)

Але найдужче мене цікавить ось що:

чи мали ми бути аж такі шоковані
тим, що сталося?

Чи була то несподіванка, яка
сталася за одну ніч?

Чи, може, існують інші, глибші
структурні чинники, які призвели до такої ситуації?

Що ж, я хочу повернутись назад і поставити
два важливих запитання.

По-перше, що означає
вихід Британії з ЄС?

Не лише для моєї країни,

а й для всіх людей у цілому світі?

По-друге, що ми можемо зробити
з цього приводу?

Як ми повинні реагувати?

Отже, перше: що означає
вихід Британії з ЄС?

Добре, що ми завжди можемо
озирнутися назад і зробити висновки.

Брекзіт розповідає нам чимало всього
про наше суспільство

й суспільства в цілому світі.

Він підкреслює, що ми,
на превеликий сором, і гадки не маємо,

яке розділене наше суспільство.

Виборці поділилися на групи за віком,
освітою, соціальним класом і місцем проживання.

Багато молодих людей
не прийшли проголосувати,

але ті, хто прийшов, проголосував
за те, щоб залишитись.

Люди похилого віку дійсно хотіли
покинути Європейський Союз.

З погляду географії найсильніше бажання
залишитися в ЄС

виявили Лондон і Шотландія,

тоді як у інших частинах країни
панувала глибока невизначеність.

Ми мусимо визнати й серйозно
поставитися до такого суспільного поділу.

Але найголовніше, що це
голосування засвідчує,

якою є сучасна політика.

Сучасна політика - це не лише
праві та ліві.

Не лише податки й витрати.

Йдеться про глобалізацію.

Лінія розлому в сучасній політиці пролягає
між тими, хто підтримує глобалізацію,

і тими, хто її боїться.

(Оплески)

Якщо подивитись на тих,
хто підтримав вихід з ЄС -

ми називаємо їх "Вихідці"
на противагу до "Залишенців" -

в даних соціологічних досліджень
ми побачили два чинники,

які справді мали значення.

Перший - це імміграція,
а другий - суверенітет,

і це свідчить про те, що люди хочуть
самотужки управляти власним життям

і відчувають, що політики погано
представляють їхні інтереси.

Крім того, це свідчить про
страх і відчуження.

Про відступ назад до
націоналізму і кордонів,

у спосіб, який не сподобається
багатьом із нас.

Я хочу сказати, що картина -
складніша, ніж здається,

що ліберальні інтернаціоналісти,

до яких належу і я,

мусять повернутися до цієї
реальності,

щоб зрозуміти, як ми дійшли
до такого.

Коли ми дивимося на результати
голосування по всій Великобританії,

то бачимо явний поділ.

Сині ділянки - "Залишенці",

а червоні - "Вихідці".

Побачивши це,

я був приголомшений,
як мало часу

я провів у червоній зоні.

Я раптом зрозумів, дивлячись на
топ-50 британських округів,

де мало не всі проголосували за вихід,

що провів у тих районах
аж чотири дні свого життя.

У деяких з цих місць

я навіть не знав, як називаються
виборчі округи.

Я був справді шокований

і припустив, що інші люди, які
- так само як і я -

вважають себе неупередженими,
відкритими й терпимими,

цілком можливо, не знають власної країни
та суспільства -

хоч уперто вірять,
що добре знають.

(Оплески)

І тут виникає проблема:
знайти новий спосіб,

як розповісти про глобалізацію цим людям,

визнати, що тим, хто не
вчився в університеті,

не мав змалку доступу до інтернету,

не має змоги часто подорожувати,

можуть видатися непереконливими

наші ліберальні погляди.

(Оплески)

Це означає, що ми повинні більше
спілкуватися з цими людьми й зрозуміти їх.

Ті, хто голосував за вихід, піддалися
політиці страху й ненависті,

брехні й недовіри.

Наприклад, вони повірили,
що голосування проти Європи

скоротить кількість біженців
і прохачів притулку, які прибувають у Європу,

тоді як насправді голосування щодо виходу
не мало нічого спільного з імміграцією

з-поза меж Європейського Союзу.

Але переважна більшість "Вихідців"

розчаровані політиками.

Багато з них голосували
на знак протесту,

вони відчували, що їх ніхто не представляє

і не змогли знайти
політичної партії, яка б це зробила,

і тому висловили своє
незадоволення у такий спосіб.

Те ж саме відбувається по всій Європі і в більшості
країн ліберально-демократичного світу.

Ми бачимо, яким популярним стає
Дональд Трамп у США,

бачимо націоналізм
Віктора Орбана в Угорщині

та ріст популярності
Марін Ле Пен у Франції.

Привид Брекзит блукає
всіма нашими країнами.

І друге запитання,
на яке треба знайти відповідь:

як ми повинні колективно відреагувати?

Ми всі - всі, хто прагне створити
ліберальне, відкрите, терпиме суспільство -

терміново потребуємо нового бачення,

бачення більш толерантної,
всеохопної глобалізації,

такої, що об'єднає людей з нами,
а не залишить їх позаду.

Таке бачення глобалізації

починається з розуміння
її переваг.

Економісти сходяться на тому,

що вільна торгівля, рух капіталу,

рух людей через кордони

кожному приносять користь.

Дослідники в галузі міжнародних відносин
стверджують, що

глобалізація творить
взаємозалежність,

що, своєю чергою, призводить до
співпраці та миру.

Однак глобалізація також
впливає на перерозподіл ресурсів.

Як наслідок, маємо
переможців і переможених.

Розгляньмо як приклад міграцію:

імміграція - в цілому позитивне
явище для економіки,

майже за будь-яких обставин.

Але треба розуміти,

що вона призводить до
перерозподілу,

що низькокваліфікована імміграція

може призвести до зниження заробітної
плати для найбідніших громадян,

а також чинити тиск на ціни на житло.

Це не применшує позитивного
впливу глобалізації,

але означає, що про ці переваги
потрібно якомога більше

інформувати людей.

У 2002 році колишній Генеральний секретар
Організації Об'єднаних Націй Кофі Аннан

виступив з промовою
у Єльському університеті

на тему інклюзивної глобалізації.

Це була промова,
в якій він придумав цей термін.

Він сказав - а я перефразую:

"Теплиця глобалізації
має бути відкрита для всіх,

якщо ми хочемо гарантувати безпеку.

Фанатизм і невігластво -

потворне обличчя упередженої та
ворожої глобалізації".

Ідея інклюзивної глобалізації на якийсь час
відродилася у 2008 році

на конференції з питань
прогресивного управління,

в якій брало участь багато лідерів
європейських країн.

Однак на тлі жорсткої економії і
фінансової кризи 2008 року

це поняття майже безслідно зникло.

Глобалізацію взяли на озброєння
неоліберали.

Її сприймають як щось, що приносить
користь еліті,

а не всім людям.

Глобалізація має стати
інклюзивнішою,

ніж є сьогодні.

Отож, запитання звучить так:
як нам досягти цієї мети?

Як ми можемо, з одного боку,
боротися зі страхом і відчуженням,

а з іншого - категорично

не піддаватися ксенофобії і націоналізму?

Це запитання стосується всіх нас.

Як соціолог, я вважаю,

що соціологія може запропонувати
кілька рішень для початку.

Зміни мають стосуватися як ідей, так і
матеріальних умов.

І я хочу поділитись з вами чотирма ідеями,
від яких можна відштовхнутися.

Перша з них пов'язана з ідеєю
громадянської освіти.

Брекзіт виявив

розрив між суспільним сприйняттям та
емпіричною реальністю.

Виявилося, що ми перейшли до
пост-фактичного суспільства,

де докази й істина
більше не мають значення,

а брехня має такий же статус,
як чіткі докази.

Отож, як ми можемо ...

(Оплески)

Як ми можемо відновити повагу до істини
й доказів у нашій ліберальній демократії?

Потрібно розпочати з освіти,

але найперше треба визнати,
що існують величезні прогалини.

У 2014 році соціологічна компанія
Ipsos MORI

опублікувала опитування
про ставлення до імміграції,

яке показало, що паралельно з тим,
як зростає кількість іммігрантів,

росте і занепокоєння громадськості
щодо імміграції,

хоча це явно не
причинно-наслідковий зв'язок,

адже в цьому винна не так статистика,

як політичний і медійний дискурс
довкола цієї теми.

Те ж саме опитування виявило

величезну суспільну дезінформацію

й нерозуміння імміграції як такої.

Наприклад, у Великобританії

громадськість вважає, що
шукачів притулку

значно більше серед іммігрантів,
ніж насправді,

а освітніх мігрантів -

значно менше серед загальної
кількості мігрантів,

ніж це є насправді.

Отож, ми повинні
спростувати цю дезінформацію,

заповнити прірву між сприйняттям і реальністю
ключових аспектів глобалізації.

І це завдання не можна покласти на плечі
самої лише школи,

хоча на цю тему потрібно говорити змалку.

До цього мусить долучитися громадськість,

її треба заохочувати до цього.

По-друге, я вважаю, що потрібно

налагоджувати тісніший зв'язок
між різними громадами.

(Оплески)

Коли я аналізую
ставлення до мігрантів

у Великобританії, мене вражає,

що- як не дивно -
ті регіони моєї країни,

які найбільш толерантні до іммігрантів -

це ті, де їх проживає найбільше.

Так, наприклад, у Лондоні і
на південному сході найбільше іммігрантів,

і саме ці регіони - найтолерантніші.

Натомість ті райони, які мають
найнижчі рівні імміграції,

найбільш ворожі й
нетерпимі щодо іммігрантів.

Тому ми мусимо
підтримувати програми обміну.

Треба гарантувати, що старше
покоління, яке не має змоги подорожувати,

має доступ до інтернету.

Необхідно сприяти
на місцевому та національному рівні

активнішому руху й участі,

тіснішій взаємодії з людьми,
яких ми не знаємо

і з чиїми поглядами не погоджуємося.

По-третє, дуже важливо, на мою думку,

справді критично важливо -

гарантувати, що кожен
усвідомлює

переваги глобалізації.

Ця ілюстрація з Financial Times
після голосування справді вражає.

Вона показує, що люди, які проголосували
за вихід із Європейського Союзу -

це ті, хто насправді має найбільшу
матеріальну вигоду

від торгівлі з Європейським Союзом.

Але проблема в тому,
що ці люди

не усвідомлювали цієї вигоди.

Вони не вірили, що справді
мають доступ

до матеріальних благ завдяки вільнішій торгівлі
й мобільності у всьому світі.

Здебільшого я займаються
проблемами біженців

і активно пропагую одну ідею,

головним чином, у країнах,
що розвиваються:

щоб сприяти
інтеграції біженців,

ми не можемо дбати
лише про біженців -

ми також мусимо подбати
про те, що турбує місцевих жителів.

І тому серед іншого

маємо подбати про

набагато кращі освітні заклади,
медичні установи,

доступ до соціальних послуг

у тих регіонах, де мешкає
багато іммігрантів,

щоб заспокоїти
місцеве населення.

Ми пропагуємо такий підхід
у країнах, що розвиваються,

але самі нічому не вчимося

й не робимо цього у власному суспільстві.

Ба більше: якщо ми хочемо
справді гарантувати,

що люди усвідомлюють економічну вигоду,

нашим підприємствам і корпораціям
потрібна модель глобалізації,

яка дасть вигоду не тільки їм,
а й людям.

Четверта і остання ідея, якою
я хочу поділитися -

нам потрібна
відповідальніша політика.

Існує небагато соціологічних досліджень,

які б порівнювали погляди
щодо глобалізації.

Але наявні опитування засвідчують

в різних країнах

у різні проміжки часу

різні погляди й рівень терпимості

на такі питання як
міграція та мобільність,

а також вільна торгівля.

Ці дані наштовхують на одне припущення:

поляризовані суспільства
набагато менш терпимі до глобалізації.

Натомість країни на кшталт
Швеції у минулому

чи сучасної Канади,

де є центристська політика,

де праві й ліві працюють разом,

заохочують доброзичливе
ставлення до глобалізації.

Сьогодні в світі ми бачимо
жахливу поляризацію,

нездатність крайніх політичних
сил вести діалог,

неспроможність досягнути
ліберального компромісу,

що б стимулював спілкування
і взаєморозуміння.

Наразі ми не змогли цього досягти,

але принаймні мусимо закликати
політиків і ЗМІ

відмовитися від мови страху й бути
терпимішими одне до одного.

(Оплески)

Наразі це тільки припущення,

які потрібно перетворити на інклюзивний,
колективний проект.

Я все ще британець

Я все ще європеєць.

Я все ще громадянин світу.

Ми - ті, хто вірить,

що наші ідентичності
не взаємовиключні -

мусимо працювати всі разом,

щоб гарантувати, що
глобалізація стосуватиметься всіх

і нікого не залишить позаду.

Тільки тоді ми справді примиримо
демократію і глобалізацію.

Дякую.