Перша таємниця дизайну - ... помічати

Ми - люди, і дуже швидко звикаємо до того, "як усе влаштовано". Але для дизайнерів, це можливість ... Чи можна щось якось покращити? Як саме? Під час цього кумедного, жвавого виступу чоловік, який брав участь у розробці дизайну iPod і термостату Nest радить, як помічати - й творити - зміни.

У "Братах Блюз", чудовому фільмові з 80-х,

є сцена, де Джон Белуші вперше заходить
в гості у квартиру Дена Ейкорда в Чикаго.

Вона крихітна і завалена непотребом,

а до залізничної колії лише три фути.

І от, коли Джон сидить на ліжку Дена,

повз будинок мчить поїзд,

так що всі речі в кімнаті хитаються.

Джон питає: "І як часто
тут проїжджають поїзди?"

А Ден каже: "Так часто,
що їх навіть не помічаєш".

Після цього щось звалюється зі стіни.

Усі ми знаємо,
що він має на увазі.

Як людські істоти, ми звикаємо
до деталей повсякденності

Дуже швидко.

Моє завдання як виробничого дизайнера -
помічати ці деталі,

Відчувати їх і спробувати покращити.

Наприклад, бачите цей фрукт?

Бачите цю маленьку наклейку?

Вона не була тут, коли я був малим.

Але роки минали, і якось

комусь у голову прийшла ідея -
наклеїти на фрукт етикетку.

Навіщо?

Бо так нам легше

розрахуватись в овочевому магазині.

Ну це чудово,

ми можемо взяти і швидше вийти з магазину.

Але виникає інша проблема.

Ось ми вдома і голодні.

Бачимо цей стиглий соковитий фрукт,

його хочеться взяти і з'їсти.

Тільки от тепер нам потрібно
шукати цю маленьку наклейку.

Відколупувати її нігтем,
пошкоджуючи м'якоть,

тді скрутити наклейку -

ви знаєте, що я маю на увазі -

а тоді спробувати
відліпити її від пальців.

(Оплески)

Це не весело.

взагалі.

Але відбувається дещо цікаве.

Бачите, коли ви робили це вперше,
то, мабуть, відчували це.

Ви хотіли з'їсти фрукт,

були засмучені.

Ви просто хотіли вп'ястись зубами.

Але на десятий раз

це засмутило вас менше,

І ви просто зчистили етикетку.

На сотий раз, принаймні мені,

це стало досить нудно.

Я просто брав цей фрукт.

відколупував наклейку,
відліплював її від пальців,

а тоді ще згадував:

"Стоп, а тут була наклейка?"

То чому це відбувається?

Чому ми звикаємо до повсякденних речей?

Ми - люди, і наш мозок має
обмежені ресурси.

Тож наш мозок формує із наших
щоденних справ звички.

Так ми можемо звільнити простір
для вивчення нового.

Цей процес називається
звикання,

і це один із основних способів навчання.

Отож, звикання - це не завжди погано.

Пам'ятаєте, як вчитись водінню?

Впевнений, що так.

Ваші руки вхопили кермо в положенні
за десять хвилин друга,

ви роздивляєтесь абсолютно все навколо:

автомобілі, світлофори, пішоходів.

Нерви на межі.

Настільки, що я навіть
не міг говорити із пасажирами,

не міг навіть музику слухати.

Але тоді трапилось дещо цікаве.

Минали тижні,
а водити ставало щораз легше.

Це стало вашою звичкою.

Це стало приємним,
стало вашою другою природою.

І тоді ви знову змогли говорити з друзями

і слухати музику.

Отже, є причина звикання -

якби його не було, ми б помічали
кожну крихітну деталь

постійно.

Це б страшенно втомлювало,

і ми б не мали часу вивчати нове.

Але часом звикання - це не добре.

Через нього ми перестаємо
помічати проблеми навколо нас,

а це поганенько.

А якщо ми не бачимо
й не розв'язуємо цих проблем,

то це дійсно погано.

Коміки знають це.

Уся кар'єра Джеррі Сайнфелда
була побудована на помічанні цих деталей,

маленьких ідіотських речей,
які ми робимо щодня і не запам'ятовуємо.

Він розказує про те, як відвідував друзів

і хотів прийняти звичайний комфортний душ.

Він дотягнувся до ручки і легесенько
повернув убік -

вода була надто гаряча, градусів 100.

Тоді він повернув у інший бік, і вода
була надто холодна, мінус 100 градусів.

Він просто хотів прийняти душ.

Отже, ми всі там були,

Просто не пам'ятаємо цього.

Але Джеррі запам'ятав це,

це і є завдання коміка.

Але, дизайнери, інноватори, підприємці,

Наше з вами завдання не лише
помічати ці речі,

а й піти на крок далі і виправити їх.

Погляньте, ця людина -

Мері Андерсон.

У 1902 вона відвідувала Нью-Йорк.

То був холодний, вологий і сніжний день,
але вона їхала в теплі в трамваї.

Коли вона вже збиралась виходити,
то помітила, що водій відчиняє вікно,

щоб зчистити налиплий сніг,
щоб їхати безпечно.

Відчинивши вікно, він впустив всередину
весь цей холод, вологе повітря,

всім пасажирам це створювало дискомфорт,

але, мабуть, більшість з них подумали:

"Це правда життя, він повинен
відчиняти вікно і чистити його.

Так воно є".

Але Мері думала інакше.

Що, якби водій
міг чистити скло зсередини,

щоб залишатись в безпеці,
продовжуючи вести трамвай,

щоб пасажири залишались в теплі?

Вона в ту ж мить взяла свій блокнот

і почала малювати те,
що стало першим у світі склоочисником.

Як виробничий дизайнер, я намагаюсь
вчитись у таких людей, як Мері,

бачити світ таким, яким він дійсно є,

а не таким, яким ми його звикли вважати.

Чому?

Тому що легко розв'язати проблему,
яку бачать усі.

Але важко впоратись з тією,
яку майже ніхто не помічає.

Деякі люди думають, що ти
або народжуєшся з цією здатністю,

або ні.

Так, ніби Мері Андерсон була прошита
при народженні, щоб бачити світ ясніше.

У моєму випадку це було не так.

Мені довелось попрацювати.

Коли я працював на "Apple",

Стів Джобс змушував нас
щодня, приходячи на роботу,

дивитись на наші продукти
очима клієнта,

нового клієнта,

з його страхами і, можливо,
розчаруванням

і повною надій схвильованістю,
що новий пристрій

міг би працювати для них
вже зараз.

Він називав це "залишатись новачками",

І хотів бути певним, що ми фокусуємось
на тих крихітних деталях,

щоб зробити їх менш помітними, легшими,
швидшими для покупців.

Я пам'ятаю це з найперших днів iPod.

Тоді, у 90-х,

я, як справжній маніяк,
коли йдеться про гаджети,

вривався в магазини, аби купити
щонайновіший гаджет.

Я витрачав час, щоб добратись до магазину,

розрахуватись, повернутись додому,
розпакувати.

А після цього -
ще одна маленька наклеєчка,

на якій писало:
"Зарядити перед використанням".

Що?!

Не можу повірити!

Я витратив стільки часу,
аби купити це, а тепер

маю ще заряджати перед використанням.

Я маю чекати цілу вічність
щоб покористуватись цією жаданою іграшкою.

Божевілля.

Але знаєте, що?

Тоді майже кожен продукт був таким.

Якщо там була батарея,

її треба було зарядити
перед використанням.

Стів помітив це

і сказав:

"Ми не допустимо, щоб це сталось
з нашою продукцією".

То що ми зробили?

Зазвичай продукти із жорстким диском

перевіряють на фабриці близько 30 хвилин,

щоб переконатись, що жорсткий диск
працюватиме ще багато років

для покупця після того, як він витягне
його з коробки.

Що ми зробили натомість?

Ми перевіряли його більше двох годин.

Навіщо?

Перш за все, це дало змогу створити
якісніший продукт,

легше тестувати,

переконатись, що він чудово
підійде покупцеві.

Але найважливіше те, що

він був повністю заряджений,
готовий до користування

одразу.

Так що схвильований покупець

може просто почати користуватись.

Це було чудово, і це спрацювало.

Людям сподобалось.

Сьогодні майже кожен товар з батареєю,
що ви купуєте, заряджений.

Навіть якщо він не має жорсткого диску.

Але тоді ми помітили цю деталь -
і виправили її,

і тепер всі роблять так само.

Жодних "Зарядити перед використанням".

То чому я розповідаю вам про це?

Помічати невидимі проблеми,

а не лише очевидні, - це важливо,

і не лише у виробничому дизайні,
а й у інших сферах.

Бачите, нас оточують невидимі проблеми.

І їх можна розв'язати,

але спершу їх потрібно побачити, відчути.

І я хотів би дати декілька підказок

із неврології та психології.

Звісно, у спільноті TED є
значно досвідченіші люди, ніж я,

що знають більше, ніж я будь-коли знатиму.

Та все ж дозвольте поділитись
кількома своїми секретами

боротьби зі звиканням,
які усі ми можемо використовувати.

Перша підказка - дивитись ширше.

Коли ви беретесь за якусь проблему,

деколи до рішення є багато кроків.

Якщо ви зробите крок назад і
подивитесь ширше,

можливо, зможете змінити шлях

до розв'язку проблеми.

Може, вдасться скомбінувати,

щось вилучити, щоб покращити.

Наприклад, термостати.

У 1900-х, коли вони тільки-но з'явились,
користування було дуже простим.

Лише дві функції: ввімкнути і вимкнути.

Людям це було зрозуміло.

Однак у 1970-х,

коли сталась енергетична криза,

покупці почали задумуватись
про збереження енергії.

Отже, що трапилось?

Виробники термостатів вирішили
додати нову функцію.

Замість вмикати і вимикати,

потрібно було запрограмувати пристрій.

Вказати, яку температуру
ви хотіли б у певний час.

Це здається чудовим.

Цю функцію почали додавати
до кожного термостата.

Але, як виявилось, при цьому ніхто
не зберіг ніякої енергії.

Чому?

Люди не могли передбачати майбутнє.

Вони просто не знали, як змінюватимуться
їх тижні залежно від сезону

чи року.

Ніхто не зекономив енергії.

І що трапилось тоді?

Виробники термостатів
повернулись до креслень

І зосередилися на програмуванні.

Створили кращий інтерфейс,

кращу документацію.

Але досі, роки потому,
люди не економили енергії,

тому що не могли передбачити майбутнє.

Тож що ми зробили?

Ми заклали у пристрій
запам'ятовувальний алгоритм,

що просто слідкує за тим,
коли ви вмикаєте і вимикаєте,

які температури вам комфортніші,
коли ви прокидаєтесь

чи виходите з дому.

І знаєте, що?

Це спрацювало.

Люди економлять енергію
без жодного запрограмовування.

Неважливо, що ви робите.

Якщо ви зробите крок назад
і оглянете ситуацію в цілому,

може, знайдеться шлях вилучити
або скомбінувати елементи так,

що ви зможете
значно спростити процес.

Це моя перша підказка:
дивіться ширше.

Друга звучить так:
дивіться зблизька.

Одним із моїх найкращих вчителів
був мій дідусь.

Він навчив мене всього про світ.

Розказав, як створено речі
і як їх полагодити,

Які інструменти необхідні
для створення успішного проекту.

Я пам'ятаю,
як він розказував про гвинтики

І те, як потрібен правильний гвинтик
Для певної цілі.

Є багато різних гвинтиків:

для дерева, металу, бетону, анкерні,

і список продовжувався.

Наше завдання - створити продукт,
що легко встановити

покупцям самостійно,
без допомоги професіоналів.

То що ми зробили?

Пам'ятаючи історію,
яку розповів мені дідусь,

ми подумали:

скільки видів гвинтів
можна покласти в коробку?

Два, три, чотири, п'ять?

Є ж стільки різних видів стін.

Тож ми подумали про це, оптимізували

і вирішили класти три типи гвинтів.

Ми думали, що це розв'яже проблему.

Але, як виявилось, не розв'язало.

Ми доставляли продукт,

але люди не були задоволені.

То що ж ми зробили?

Ми повернулись до чернетки,

щойно з'ясували, що допустили помилку.

І придумали особливий
користувацький гвинт,

немало засмутивши інвесторів.

Вони такі: "Чому ви витрачаєте
стільки часу на маленький гвинтик?

Виходьте і продавайте більше!"

А ми сказали: "Ми продаватимемо більше,
якщо зробимо це правильно".

І, як виявилось, у нас це вийшло.

З одним маленьким гвинтиком,
єдиним у коробці,

Так що його було легко вмонтувати.

Отже, ми сфокусувались
на крихітних деталях, які важко помітити,

дивились на них і казали:

"Чи це важливо?

Чи ми просто завжди так робили?

Чи є можливість позбутись цього?"

І моя остання порада -
мислити молодо.

Кожного дня я стикаюсь із
цікавими питаннями моїх трьох малих дітей.

Вони задають питання на кшталт:

"Чому автомобілі не можуть
літати над дорогою?"

Або "Чому мої шнурівки
не можна замінити липучками?"

Деколи ці питання кмітливі.

Якось син підійшов до мене,
і я попросив його:

"Збігай до поштової скриньки, перевір,
чи не прийшла пошта".

Він задумано подивився на мене і сказав:

"Чому поштова скринька не може сама
перевіряти і повідомляти, коли є лист?"

І я такий: "Дуже хороше питання".

Тож вони задають масу питань,

і часом ми розуміємо,
що не можемо відповісти.

Ми кажемо:
"Сину, просто так влаштований світ".

Отже, що більше ми стикаємось з чимось,

то більше звикаємо до цього.

Але діти живуть ще не настільки довго,

щоб встигнути звикнути.

Тому вони вникають у проблеми,

Намагаються негайно їх розв'язати

і деколи знаходять кращий шлях,

значно кращий.

Отож моя порада -
набирати до команди молодих людей

або тих, що мислять молодо.

Завдяки ним

кожен у кімнаті мислить молодо.

Пікассо сказав якось:
"Кожна дитина - художник.

Проблема - залишитись художником
коли вона виросте".

Усі ми бачимо світ ясніше,
коли бачимо його вперше,

до того, як сформуються звички.

Наш виклик - повертатись туди,

відчувати розчарування,

бачити крихітні деталі,

дивитись ширше,

дивитись зблизька

І мислити молодо,

аби залишатись початківцями.

Це нелегко.

Для цього потрібно відштовхнути

один з найосновніших
способів сприйняття життя.

Та якщо це зробити,

можна побачити багато дивовижних речей.

Для мене це, сподіваюсь,
кращий виробничий дизайн.

Для вас це може бути щось інше,
щось важливе.

Наш виклик - прокидатись щоранку, кажучи:

"Як я можу зробити світ кращим?"

І якщо ми зробимо це,
то можливо, тільки можливо,

позбудемось
цих дурнуватих маленьких наклеєчок.

Дуже вам дякую.

(Оплески)