Неймовірні фото болота Еверґлейдс, яке перебуває під загрозою

Століттями люди дивилися на болота й трясовини, як на перепони, яких варто уникати. Але для фотографа Мака Стоуна, який документує історії дикого життя в Еверґлейдс, болото - не перепона, а національне багатство. Своїми неймовірними фотографіями Стоун дає змогу по-новому поглянути на недооцінену, давню та важливу дику природу. Його послання: вибирайтесь на вулицю й досліджуйте самостійно. "Просто зробіть це -- занурте ноги у воду, - говорить він. - Болото змінить вас, я обіцяю".

Я отримав чудову нагоду

подорожувати до неймовірних місць,

фотографувати ці віддалені ландшафти
та далекі культури

по всьому світу.

Я люблю свою роботу.

Та люди вважають, що це
низка прозрінь,

світанків та веселок,

коли в реальності, це більше
схоже на таке.

(Сміх)

Це мій офіс.

Ми не можемо дозволити собі чудового місця
для нічлігу

і як правило, спимо на відкритому повітрі.

Коли ми сухі,

це бонус.

Ми не можемо дозволити собі
модних ресторанів.

Тому їмо все, що є
в місцевому меню.

Якщо перебуваєте в еквадорському Парамо,

то ви будете їсти
великого гризуна, який зветься куй.

(Сміх)

Наш досвід є трохи іншим

і дещо унікальнішим,
ніж досвід звичайної людини,

через те, що нас завжди щось гризе
в голові,

навіть в найтемніші моменти
і в часи відчаю

ми думаємо: "Ей, там може буде
зображення, яке можна сфотографувати,

може бути історія, яку можна розповісти".

Чому так важливо розповідати історії?

Що ж, це допомагає встановити зв'язок
з нашим культурним та природнім спадком.

На Південному Сході

існує тривожний розрив
між народом

та природними зонами, що і дало
нам змогу опинитись там.

Ми - візуальні істоти,

тому використовуємо побачене нами,
щоб навчити тому, що ми знаємо.

Більшість з нас не йде
з видимою охотою

до болота.

Тож як ми можемо очікувати,
що ті ж самі люди потім виступатимуть

за їхній захист?

Ми не можемо.

Тож моя робота - це використання фотографії
як способу спілкування, щоб

допомогти подолати бар'єр
між наукою та естетикою,

щоб люди заговорили,

щоб вони задумались,

і сподіваюсь, врешті-решт,

почали піклуватись.

Я почав робити це 15 років тому
тут, у Ґейнсвіллі,

прямо на своєму подвір'ї.

Я закохався
в пригоди та відкриття,

ходив досліджувати
різноманітні місця,

які були в хвилинах ходьби
від мого порогу.

Можна було знайти
чимало гарних місць.

Попри всі роки, що вже минули,

я досі дивлюсь на світ
очима дитини

і намагаюсь показати
це почуття подиву

і цікавості
на моїх фотографіях

якомога частіше.

Нам досить пощастило,
тому що тут, на Півдні,

ми маємо досить незаповнене полотно,

до якого можемо додати власні
найкращі пригоди

та неймовірні переживання.

Це лиш справа того, як далеко
заведе нас уява.

Погляньте, чимало людей
дивляться і кажуть:

"О, так, вау, це чудове дерево".

Та я бачу не лише дерево --

я дивлюсь на нього і бачу можливість.

Я бачу цілий вікенд.

Тому що, коли я був дитиною,
це були якраз ті картини,

що змушували злізти з дивану
та надихали досліджувати,

надихали мене піти в ліси

та занурити голову під воду
і побачити, що там.

Люди, я фотографував
по всьому світу

і кажу вам:

те, що ми маємо на Півдні,

те, що ми маємо в Сонячному Штаті,

затьмарить все, що я коли-небудь бачив.

Та поки що наша туристична індустрія
зайнята тим, що рекламує неправильні речі.

Більшість дітей, яким 12 років,
бували в Діснейленді

більше разів, ніж у каное

чи в наметі під зоряним небом.

Я не маю нічого проти Діснея
чи Міккі: Я теж ходив туди.

Але вони втрачають ті
фундаментальні зв'язки,

які дають справжнє відчуття
гордості та відповідальності

за те місце, яке вони звуть домом.

І це ще більше ускладнюється тим,
що ландшафти,

які є нашим природнім спадком

та живлять
наш водоносний горизонт,

вважаються страшними,
небезпечними та моторошними.

Коли сюди прийшли наші предки,

то попередили, "Остерігайтесь
цих земель, тут полюють.

Вони повні злих духів та привидів".

Не знаю, чому їм
це спало на думку.

Але це, власне, призвело
до справжнього розриву,

негативного менталітету,

який змушував людей бути
мовчазними, незацікавленими,

так що, врешті-решт, наше
середовище опинилося під ризиком.

Ми - штат, оточений
та обумовлений водою,

і ще протягом століть,

болота та трясовини розглядатимуться,

як перешкоди, які потрібно подолати.

Ми ставились до них
як до екосистем другого сорту,

тому що вони мають
дуже низьку цінність в грошах

і, звичайно, горезвісні тим,
що там ховаються алігатори та змії --

котрі, мушу визнати, не найбільш
приємні з представників фауни.

(Сміх)

Тож почало вважатись, що
гарним болотом є

лише висушене болото.

До речі,

висушення боліт, щоб дати дорогу
сільському господарству та розвитку,

не так давно вважалось головним завданням
охорони природи.

Та зараз ми даємо хід назад,

бо що більше ми дізнаємося
про ці просочені вологою ландшафти,

то більше таємниць відкриваємо

про міжвидові зв'язки

та відносини мешканців
вододілів та повітряних шляхів.

Взяти за приклад цю пташку:

лимонного співуна.

Мені подобається ця пташка,
це болотяна пташка,

наскрізь болотяна пташка.

Вони гніздяться, розмножуються
та виростають в цих багатовікових болотах,

у цих затоплених лісах.

Після приходу весни,
вже як вони виростили молодь,

вони летять тисячі кілометрів
над Мексиканською затокою

до Центральної та Південної Америки.

І потім після зими

настає весна,
і вони повертаються знов.

Летять тисячі кілометрів
над Мексиканською затокою.

І куди вони летять? Де вони приземляються?

Прямо на те ж саме дерево.

Це ж божевілля.

Ця пташечка завбільшки
з тенісний м'ячик --

чисте божевілля!

Я використовував GPS, щоб дістатись
сьогодні сюди,

а це моє рідне місто.

(Сміх)

Дивина та й годі.

Що ж відбувається, коли ця пташка
летить над Мексиканською затокою

до Центральної Америки взимку

а тоді, з приходом весни
летить назад,

а повертається ось до чого:

свіжо задернованого поля для гольфу?

Це розповідь
про те, що занадто часто відбувається

у цьому штаті.

А це природній процес,
що відбувався тисячі років,

і ми лише зараз дізнаємося про нього.

Тож можете уявити, що ще ми маємо
дізнатись про ці ландшафти,

якщо ми просто збережемо їх.

Незважаючи на багате життя,
яке рясніє в цих болотах,

вони все ще мають погану славу.

Багатьом людям стає не по собі
від думки про перехід вбрід

по чорних водах Флориди.

Я їх розумію.

Але я виріс
у Сонячному Штаті,

і мені змалку подобалось,
що так багато з нас

живе з прихованим,
але дуже відчутним страхом,

що коли ми зануримо ноги в воду,

то виявимо там щось набагато давніше

та набагато пристосованіше, ніж ми самі.

Знати, що ви - не господар становища,
як на мене, це вартий того дискомфорт.

Як часто в нашому сучасному,
міському та цифровому віці

ви дістаєте шанс
відчути себе вразливим,

чи поміркувати, що світ, можливо,
створений не лише для нас?

Останні 10 років

я шукаю місцевості,
де на зміну бетону приходить ліс,

а сосни змінюються кипарисами.

Я дивився на всіх цих
москітів і рептилій,

відчував дискомфорт,

як підтвердження, що я знайшов
справжнє дике життя.

І це мені подобається.

Для фотографа, що бореться за захист довкілля
і захоплюється стоячою водою,

було цілком логічно опинитися

в найвідомішому болоті:

Еверґлейдс.

Я виріс на півночі Центральної Флориди,

і мене змалку зачаровували ці назви:

Локсахачі та Факахачі,

Коркскру, Біґ Сайпрес (Великий Кипарис).

Я розпочав проект,
який, зрештою, тривав п'ять років,

сподіваючись представити
Еверґлейдс у новому світлі,

у більш натхненному світлі.

Але я знав, що це буде важке завдання,
тому що у вас є площа,

яка, приблизно, втричі більша
за Флориду, вона величезна.

І коли я кажу Еверґлейдс,

більшість відповідає:
"О, так, національний парк".

Та Еверґлейдс - не просто парк,
це цілий вододіл,

який бере початок з Кіссімі,
ланцюжка озер на півночі.

Коли влітку починають йти дощі,

вода стікає
до озера Окічобі,

озеро Окічобі заповнюється,
і вода виходить з берегів

і тече на південь, повільно,
заповнюючи весь рельєф,

і дістається до трав'яної річки,
до прерій меч-твари,

потім до зарослів кипарису,

потім далі на південь,
до мангрових боліт,

і нарешті -- нарешті --
дістанеться до затоки Флориди,

смарагдових самоцвітів Еверґлейдс,

величезного гирла ріки,

площею 1300 квадратних метрів.

Звісно, що національний парк -
це найпівденніша точка цієї системи,

але унікальною її роблять
всі оті потоки прісної води,

які беруть початок
160 кілометрів на північ звідси.

Тож жодні ідеї політичних
чи невидимих кордонів

не захистять парк від забрудненої
чи непридатної води.

І, на жаль, саме це
ми й зробили.

За останні 60 років

ми висушили, забудували дамбами,
вичерпали Еверґлейдс.

Лише третина тієї маси води,
яка досягала затоки раніше,

дістається сюди зараз.

Отож, історія, на жаль,
не така прекрасна.

На гірше чи на краще,

та історія Еверґлейдс
нерозривно пов'язана

з піками та спадами
ставлення людства

до світу природи.

Я покажу вам
ці прекрасні світлини,

вони допоможуть вам усе зрозуміти.

І доки ви дивитесь сюди,
я можу розповісти вам справжню історію.

Ми беремо це

і продаємо за це

із загрозливою швидкістю.

Люди не розуміють

масштабів проблеми,
яку ми зараз обговорюємо.

Тому що Еверґлейдс не тільки
постачає питну воду

для семи мільйонів людей з Флориди;

він також забезпечує нею
сільськогосподарські поля,

щоб помідори й апельсини цілий рік

потрапляли на стіл понад
300 мільйонів американців.

Саме ця пульсація води
в літній сезон

створила трав'яну річку
6 тисяч років тому.

Як не дивно, сьогодні, вона ж поповнює
більш ніж півмільйона гектарів

нескінченної річки цукрової тростини.

Це поля, через які

в басейн системи викидають
величезну кількість добрив,

назавжди змінюючи систему.

Але щоб ви не тільки зрозуміли,
як ця система працює,

а й особисто до неї приєднались,

я вирішив розділити історію
на кілька різних частин.

Хочу почати свою розповідь
з озера Окічобі,

живого серця системи Еверґлейдс.

Для цього я вибрав представника -

легендарний вид.

Це равликовий шуліка.

Чудова пташка,

колись вони тисячами гніздилися

на півночі Еверґлейдс.

Сьогодні їх кількість скоротилась
до 400 пар.

Чому так?

Що ж, вони мають лише одне
джерело харчування, яблучного равлика,

водяного молюска, завбільшки з
м'ячик для пінґ-понґу.

Оскільки ми почули будувати дамби
в Еверґлейдс,

обкопувати озеро Окічобі
та висушувати болота,

то втратили середовище існування равлика.

І таким чином популяція
шулік зменшилась.

Я хотів зробити фото,
що б розповіло про ці відносини

між болотами, равликами та птахами,

а ще розказало,

якими неймовірними є ці відносини,

і якими важливими вони є,
розповіло про залежність

цих здорових боліт та цих пташок.

Для цього я зайнявся мозковим штурмом.

Почав накидати план,
щоб зробити фото,

і відіслав його до біолога-дослідника
дикої природи в Окічобі --

ця птаха під загрозою зникнення,
тож вимагає особливого дозволу.

Я збудував цю занурену платформу,

на ній равлики тримались би
прямо над водою.

Я місяцями планував цю божевільну ідею.

Спустив цю платформу
на озеро Окічобі

і провів приблизно тиждень на воді,

по пояс у болоті,
9-годинні зміни від світанку до заходу сонця,

щоб отримати зображення, яке
змогло б донести повідомлення.

І ось в той день це нарешті спрацювало:

[Відео: (Мак Стоун розповідає)
Встановивши платформу,

я озирнувся і побачив шуліку,
який вилетів із очерету.

Я побачив, як він роздивляється навкруги.

І пролітає прямо над пасткою,

я бачу, що він побачив її.

Він наближається,
летить прямо до пастки.

І в той момент,
всі ці місяці планування, очікування,

всі опіки, укуси комарів --

раптом були вигороджені.

(Мак Стоун на відео) О, Господи,
я не можу в це повірити]

Можете уявити, як я був схвильований,
коли це сталось.

Але ідея була в тому,

щоб хтось,
ніколи не бачивши цього птаха,

і не маючи причини захищати його,

побачив ці фото, цей новий ракурс,

і дізнався більше про всього
лиш один вид,

який робить вододіл
таким неймовірним, цінним і важливим.

Та я не можу прийти
сюди в Ґейнсвілл

та розповідати вам про тварин
в Еверґлейдс,

не згадавши про алігаторів.

Я люблю алігаторів,
змалку їх любив.

Мої батьки завжди говорили,
що я мав нездорові стосунки з алігаторами.

Але мені в них подобається те,

що вони ніби прісноводний
еквівалент акул.

Їх бояться, їх ненавидять,

на превеликий жаль, їх не розуміють.

Тому що це унікальний вид,
вони не просто головні хижаки.

В Еверґлейдс

вони є архітекторами
Еверґлейдс,

тому що, коли вода витікає
з річок взимку,

під час сухого сезону,

вони починають рити ями,
які звуть алігаторськими.

Вони роблять це,
бо як тільки стікає вода,

ями залишаються вологими,
і вони можуть полювати.

Але це зачіпає не лише їх,

інші тварини також залежать
від цих стосунків,

тож вони стали ключовим видом.

Тож як вам показати головного хижака,
древню рептилію,

яка домінує в системі

та, водночас, виглядає вразливою?

Що ж, треба заритись в яму,
де їх близько 120,

а потім сподіватись,
що прийняли правильне рішення.

(Сміх)

У мене досі є всі пальці, це класно.

Та я розумію, я знаю,
я не збиратиму вас, хлопці, разом,

я не збиратиму військо для походу:
"Врятуємо Еверґлейдс для алігаторів!"

Це не станеться тому,
що вони всюдисущі,

ми бачимо їх зараз,

вони- одна з найбільших історій успіху США.

Але в Еверґлейдс є ще один вид,
який, не має значення хто ви,

ви також не можете не любити,
це рожева чапля.

Це чудові птахи, які переживають
дійсно тяжкі часи в Еверґлейдс,

тому що на початку тисячі пар
гніздились у затоці Флориди,

та коли настало 20 століття,

їх залишилось тільки дві --
дві пари для гніздування.

А чому?

Тому що жінкам здавалось, що
ці пташки краще виглядають на капелюхах,

ніж у небі.

Тоді ми заборонили торгівлю пір'ям,

і їхнє число почало зростати.

Коли їх побільшало,

науковці звернули на них увагу,

почали вивчати цих птахів.

І виявили те,

що поведінка цих птахів
нерозривно пов'язана

з річним циклом відпливу води
в Еверґлейдс,

з явищем, яке визначає
вододіл Еверґлейдс.

Вони побачили,

що ці птахи починають гніздуватись взимку,
коли вода спадає,

тому що вони тактильні тварини,
вони мають доторкнутися до того, що їдять.

Вони чекають на водойми з рибою,

щоб прогодувати молодняк.

Тож ці птахи стали іконою Еверґлейдс --

видом, який є показником
всього здоров'я системи.

І коли їхня кількість почала зростати
всередині 20 століття --

до 900, 1000, 1100, 1200 --

як тільки це почалось, ми почали
висушувати південну частину Еверґлейдс.

Ми спинили дві третини води,
що рухались на південь.

І це мало радикальні наслідки.

Як тільки їхня кількість почала
сягати піку -

на жаль, сьогодні
справжня історія рожевої чаплі,

справжнє фото, як вона виглядає,
більше схоже на це.

Сьогодні в затоці Флорида
гніздується 70 пар,

бо ми багато разів
порушували систему.

Численні організації кричать:

"Еверґлейдс тендітний! Він на межі!"

Це не так.

Він еластичний.

Тому що, незважаючи на все, що брали,
попри все, що ми зробили - висушили,

збудували греблі, перекопали його,

його частини досі тут,
чекають на повернення назад.

Саме це мені подобається
у південній Флориді -

що в одному місці
сила людства, якої не зупинити,

зустрічає непорушний об'єкт
тропічної природи.

І це новий кордон,
який ми змушені оцінити.

Чого варта незаймана природа?

Чого коштує біорізноманіття,
чи наша питна вода?

На щастя,
після десятків років переговорів,

ми нарешті починаємо діяти
з цих питань.

Ми поволі беремо на себе ці проекти,

щоб доставити більше свіжої води
назад до затоки.

Але це залежить від нас - жителів,
громадян, розпорядників.

Ми повинні слідкувати, щоб обрані чиновники
виконували свої обіцянки.

Як же ми можемо допомогти?

Це так легко.

Вийти надвір, вийти звідси.

Візьміть своїх друзів, дітей,

свою сім'ю.

Найміть гіда з рибальства.

Покажіть штату, що захист природи

має не тільки екологічний сенс,
а й економічний.

Це весело, просто зробіть це --
занурте ноги у воду.

Болото змінить вас, я обіцяю.

Всі ці роки ми були такі щедрі

з іншими ландшафтами
по всій країні -

робили їх об'єктами американської гордості,

місцями, які, на нашу думку, визначають нас:

Великий каньйон, Йосеміті, Єллоустоун.

Ці природні парки,
ці природні ландшафти

для нас наче маяки,
наче культурні компаси.

Сумно, що Еверґлейдс зазвичай

залишається поза увагою.

Та я вірю, що він
такий же знаковий та символічний

для нас, як країни,

як і будь-яка інша дика природа.

Це просто інший вид дикої природи.

Та я залишаюсь оптимістом,

бо можливо, ми нарешті
починаємо приходити до тями,

адже те, що вважалось
болотяним пустищем,

сьогодні - об'єкт Світової спадщини.

Це болотяні угіддя
міжнародного значення.

Ми пройшли довгий шлях
за останні 60 років.

Це найбільший та найамбітніший
проект відновлення болотяних угідь у світі,

тож міжнародна увага тепер прикута
до нас, до Сонячного штату.

Якщо ми зможемо вилікувати систему,

це стане взірцем
для відновлення болотяних угідь

по всьому світі.

Нам вирішувати, яка спадщина
варта нашого прапору.

Кажуть, що Еверґлейдс -
наше найбільше випробування.

Якщо ми пройдемо його,
то утримаємо планету.

Мені подобаються ці слова,

тому що це виклик, це поштовх уперед.

Чи нам це під силу? Чи ми це зробимо?

Ми маємо, ми мусимо.

Та Еверґлейдс - не просто випробування.

Це також дар,

та, врешті-решт, наша відповідальність.

Дякую за увагу.

(Оплески)