Кожен з нас- це історія| Нора Жако| TEDxAvignon

Нора Жако є творцем проекту Human Postcards. Він включає в себе веб-серії 60-секундних відеопортретів, що охоплюють яскраві повідомлення звичайних людей з усього світу. У цій промові Нора розповідає про те, що вона дізналася з інтерв'ю із понад ста людьми з усього світу.

Народилася і виросла Нора у резиденції художників та поетів, тому вміння слухати, дивитися і допомагати митцям розвинулось у Нори досить рано. Це вміння відкрило їй двері до багатьох країн, культур і досвіду та поступово привело її до створення документального кіно. Отримавши ступінь магістра у Сорбонні в Парижі, вона працювала в якості куратора і директора в сфері сучасного мистецтва і кіно в Європі, Китаї та США.

Цей виступ записано на місцевій події TEDx, проведеній у форматі конференції TED, але організованій незалежно місцевою спільнотою. Щоб дізнатися більше, перейдіть, будь ласка, за посиланням: http://ted.com/tedx

Привіт усім,

і так, я тут для того, щоб повідомити
вам особливу річ:

кожен з нас - це історія.

Ти - це історія.

Знаю, це може прозвучати банально,

але це насправді так.

Кожен з нас має щось унікальне,
універсальне,

чим може поділитись і що може
резонувати з усіма в цій кімнаті.

Мене звати Нора, a це Арі.

Ми є творцями проекту під назвою
Human Postcards.

Це серія коротких відеопортретів,

що охоплюють натхненні розповіді
звичайних людей.

Сьогодні я хочу поділитись з вами
тим, що я дізналась,

провівши інтерв'ю з понад ста людьми
з різних куточків світу;

і якщо ви зазирнете глибше,

то зможете віднайти спільну лінію:
думку, почуття чи досвід,

що поєднує нас усіх.

Моя мама є політичним
біженцем з Польщі,

тому я успадкувала велику кількість
чудових навичок,

будучи дочкою імігранта.

Наприклад,

я завжди ношу із собою гроші, заховані
в різних частинах мого одягу чи сумки,

на випадок, якщо мені потрібно буде
купити щось у скрутній ситуації.

Я також знаю, як приготувати залишки їжі
4 рази підряд, і ви навіть не помітите,

як їсте одну і ту ж курку
другий день поспіль.

Я знаю...

Я також вірю в пораду моєї мами,

що єдине, чим я дійсно володію
і що ніхто не може відняти у мене, -

це мої знання.

Це єдине, що є при мені будь-де
та у будь-який момент.

Моя мати часто говорить мені:

„Люди - це джерело знань.

Прислухайся до них якомога більше

і став їм так багато питань,
як тільки можеш".

Саме це я і робила!

Як тільки я зібрала достатньо грошей,

я почала подорожувати світом,

слухати людей,

ставити їм запитання,

вивчати їхній досвід, перспективи
та їхнє унікальне життя.

Таким чином я змогла краще
зрозуміти своє власне.

Як наслідок, метою моїх подорожей
ніколи не були ландшафти

чи пам'ятки архітектури.

Я знайомилася радше з людьми.

І згодом я відчула потребу
поділитися цими зустрічами.

Я захотіла відсилати листівки,

у певній мірі лише для того,
щоб сказати:

„Я зустріла цю людину.

Вона існує.

Це частинка цієї людини.

Життя - прекрасне."

І це почуття привело мене до створення
проекту Human Postcards.

Історія цього проекту починається
з листівки про людину-рекламний щит.

Лиш уявіть: перед нами одна з найбільш
жвавих та людних вулиць Лондона.

Живучи в постійному русі, люди поспішають
з пункту А в пункт Б.

Бачимо людей, що роблять покупки,
квапляться на роботу,

туристів,

людей в автобусах, автомобілях...

І всередині цього постійного руху

є людина, чоловік, що стоїть
на одному місці.

На ньому велика яскраво-зелена рекламна вивіска,
що вказує на магазин для гольфу поблизу.

Я проходила повз нього кожен день.

І кожен день він стояв там годинами,

а ми просто проходили повз

чи ходили навколо нього.

Ми уникаємо його так само, як стовпа,
що трапляється на нашому шляху.

Тому через певний час я почала шукати відповідь
на питання: чи зможу я розповісти його історію

таким чином, щоб привернути увагу
всіх цих зайнятих людей.

Якби ж я могла показати їм цю людину,
що ховається за рекламним щитом.

Тому після того, як спостерігала за ним
протягом декількох днів,

я, нарешті, підійшла до нього.

Я не мала на думці жодного плану,

лиш зняла його на свій телефон
і поставила йому кілька запитань.

Я дізналась, що він з Бангладешу

і до цього часу працював там
шкільним вчителем.

Стоячи посеред цієї вулиці, він часто
читав подумки вірші.

Після нашої розмови я помчала додому,
щоб відредагувати голос і кадри з відео,

та побачивши результат,
я відчула мурашки по тілу.

Бачачи його, що стоїть в натовпі,
майже невидимий,

і чуючи щось схоже
на його внутрішній голос,

я відчувала себе зворушеною і пробудженою.

У цей момент зародився проект Human Postcards.

Він увібрав у себе веб-серії,

що охоплюють надихаючі
та часто могутні повідомлення

звичайних людей з усього світу.

Я започаткувала цей проект у 2015 р. разом
з моїм партнером і нареченим Арі ван дер Поель,

звукорежисером з Нової Зеландії.

Ми створили понад 100 унікальних
«листівок» в 11-ти країнах світу.

Кожна відеолистівка триває одну хвилину

і зосереджена на одному аспекті або одній
ідеї чийогось особистого життя.

Проте понад все, маю визнати, що це просто
чудовий привід для мене,

щоб зустріти нових людей і запитувати
їх стільки, скільки мені хочеться,

як казала мені мама.

Тому я вважаю, що найкращим способом
ознайомити вас з нашим проектом -

це показати вам кілька прекрасних людей,
з якими нам пощастило зустрітися.

Почну з Джейка, чоловіка з трьома
ампутованими кінцівками.

Джейк втратив обидві ноги і руку
під час хуртовини в Гренландії,

де він працював.

Ми задали йому кілька запитань
про його шлях і реабілітацію.

Я хотіла б показати вам
відеолистівку з Джейком.

(Чоловік сміється)

Мені ампутували кінцівки
через обмороження.

І чесно кажучи...

Зараз я не обміняв би їх
ні на що у світі...

Багато людей запитують мене:

"Яким би був твій вибір:
повернути собі ноги чи руку?"

І я, зазвичай, відповідав: "Ох, я б
залюбки повернув собі руку...

Тому що я можу обійтися і без своїх ніг ».

Наразі, я справді щасливий бути таким,

яким я є.

Сподіваюсь, що завдяки цьому випадку
я почав по-новому дивитися на речі,

бо це спонукає почати робити те,
про що колись міг тільки думати.

Як бути хорошою людиною.

Як ходити в туалет у лісі.

Ось такі прості речі, раптом,
стають реальними.

Це не завжди легко зробити.

Але, насправді, легко спробувати.

(Оплески)

Дякую.

Наступна листівка, яку я хотіла б показати,
про 8-річного хлопчика на ім'я Інакі.

Я поставила йому одне з моїх
улюблених запитань:

«Що найпрекрасніше сталося
у твоєму житті?»

І ось відповідь-листівка від Інакі до вас.

(Спів пташок)

Найпрекрасніше, що сталося в моєму житті,
це моє народження.

Ми всі повинні бути вдячні, що ми
народжуємося, інакше ми не були б тут.

Ми не мали б ніякого життя,
ми були б просто нічим...

І навіть не шматком пилу,
що лише літає довкола...

Просто нічим.

Іноді я відчуваю, як це бути
просто нічим і не існувати...

але ж ні... Я - живий, я не є просто ніщо.

Я насправді щось...

Щось живе.

Що може рухатися, відчувати,
розрізняти запахи та смаки,

а також може мислити...

і усе це я можу робити більшу
частину свого життя.

І я є насправді тут, я далеко не ніщо.

Досить показний маленький хлопчик, я знаю.

Тому пам'ятайте, що люди
існують навколо вас,

у вашому повсякденному житті.

Ми всі є звичайними людьми
з незвичайними точками зору,

навіть якщо ми отримали
шанс проявити себе.

За останні 2 роки я з моїм партнером
об'їздила весь світ

тільки з тією метою, щоб брати інтерв'ю
та зняти фільм про людей, яких зустріли.

І коли ми проводили все більше
і більше інтерв'ю,

ми зрозуміли, що слухаючи,
ти не просто щось приймаєш,

як, здавалось мені, казала мені мама,

але також і віддаєш.

Коли ви слухаєте когось,

ви даєте йому простір і час,
щоб виразити себе,

реалізувати свої ідеї.

Ви даєте іншій людині

можливість відчути ваш інтерес,
любов і співчуття.

Сама ця ідея не є дуже новою

і повідомлення з наших листівок
не є новаторськими,

як і багато промов на TED,
які я переглянула.

Я б описала наш проект
як щось схоже на це:

я займаюся йогою щоранку,

і щоранку я не можу повірити в те,
наскільки жорстким є моє тіло.

Мені потрібно нагадувати йому, що воно
може згинатися, рухатися і викручуватись.

Наш розум є таким же,

йому теж потрібно нагадувати.

Великі ідеї - це не єдине, чого
ми повинні прагнути,

тому що кожна ідея має силу,
якщо ви будете слухати з обережністю.

Наприклад,

якщо я скажу вам, що дихання є важливим,

я не контролюватиму ваше дихання,

але, можливо, я змушу вас
дізнатись більше про це.

Зараз чи пізніше...

Більшість "повідомлень",
з найдорожчих мені з усіх цих інтерв'ю,

є найбільш простими і сирими ідеями.

Як, наприклад, від Джеймса.

Він пережив рак,

та він нагадує нам про те,

що проблема може розглядатися
як можливість заново віднайти себе.

Або ж Іб Робін Лім - акушерка в Індонезії.

Вона розповідає матерям, що вони виконують найважливішу роботу в світі.

Ось її слова:

"Ви - світові фахівці миру і на ваших плечах
лежить місія навчити дитину миру".

Або Джордж, 10-річний хлопчик
з маленького містечка.

Він виготовляє художні вироби
з перероблених матеріалів.

Ось які мудрі слова ми почули
від нього:

«Можливо, одного дня, ми не матимемо
шерсті чи бавовни,

тому ми повинні берегти їх,
поки вони є тут.»

Я хотіла б закінчити свою розповідь
на сьогодні, даючи вам просте запитання,

яке ви можете задати наступній
людині, яку зустрінете.

Це може бути хто-небудь, кого ви знаєте,

це може бути людина,
що сидить поруч з вами,

це може бути касир у магазині, якщо нема
нікого в черзі позаду вас...

Запитайте їх: «Що найпрекрасніше
сталося в їхньому житті?»

Ми ставили це запитання у всьому світі,

і можу запевнити вас, що у відповідь
ви почуєте зворушливу історію.

Оскільки кожен - це історія, з якої
ви можете чогось навчитися.

Люди, що сидять зліва чи справа
від вас, є історією.

Якщо ви знайдете трохи вільного часу,
щоб подивитися на них з іншої сторони,

ви, можливо, відкриєте ці надзвичайні історії

людей, які можуть думати, що не мають нічого особливого, чим можуть поділитися,

тим самим зможете розширити ваші
та їхні можливості одночасно.

Дякую.

(Оплески)