Краса того, чого ми ніколи не знатимемо

Майже тридцять років тому Піко Аєр вирушив у подорож до Японії, закохався у цю країну і переїхав туди. Уважний спостерігач за людським духом, Аєр стверджує, що тепер він знає набагато менше про Японію - чи, насправді, майже нічого - ніж те, що він думав, що знав три десятиліття тому. У цій ліричній медитації на тему мудрості Аєр заглиблюється у цікаве відкриття щодо знання, що приходить із віком: що більше ми знаємо, то більше бачимо, як мало ми знаємо.

Одного спекотного жовтневого ранку

я зійшов з нічного потяга

у Мандалаї,

старій королівській столиці Бірми,

тепер - М'янми.

І там, на вулиці, я зустрів групу грубих

чоловіків, котрі стояли біля своїх

велосипедів-рикш.

Один із них підійшов до мене

і запропонував показати мені місцевість.

Ціна, яку він назвав, була сміховинною.

Це було менше, ніж я б заплатив

за шоколадку вдома. Тож я заліз на його

велорикшу, і він почав крутити педалі поміж

палацами і пагодами. Він розповідав, що

приїхав у місто із села. У нього є вища

математична освіта. Він мріє бути вчителем.

Але, звичайно, важко жити під час воєнної

диктатури. Тож поки що це його єдиний

спосіб заробляти на життя. Дуже часто

він спав у своїй велорикші, щоби зловити

перших гостей з нічного потяга.

Дуже швидко ми зрозуміли, що певною

мірою, у нас було так багато спільного -

нам обидвом було за 20, ми обидвоє

захоплювалися іншими культурами - що він

запросив мене до себе додому. Тож ми

звернули з широких людних вулиць і почали

з'їжджати вниз дикими вибоїстими дорогами.

З усіх сторін нас оточували халупи.

Я справді перестав розуміти,
де знаходжусь,

і зрозумів, що тепер будь-що

може трапитися зі мною. Мене

можуть обікрасти або отруїти, чи й гірше.

Ніхто б не знав. Нарешті він зупинився

і завів мене у малесеньку хатину, в якій

була лише одна кімната. Тоді він нахилився

і потягнувся за чимось під ліжко.

Щось у мені завмерло. Я чекав, щоби

побачити, що ж він дістане.

Нарешті він витягнув коробку.

Всередині були усі листи, які він

коли-небудь отримав від гостей з-за кордону,

а на деякі він приклеїв маленькі чорно-білі

зношені фотографії його нових друзів.

Тож коли ми прощалися того вечора,

я зрозумів, що він також показав мені

секретну мету подорожей, а саме:

пірнати, іти всередину стільки ж, скільки

й назовні, у місця, в які б ти ніколи не

пішов за інших обставин, вирушати у

невідомість, неоднозначність, навіть страх.

Вдома буває до небезпечного

просто вірити, що у нас

все під контролем. Назовні, у світі, ми

щохвилини отримуємо нагадування, що це не

так, і що добратися до суті речей не так

вже й просто. "У всьому світі

"люди хочуть, щоби все було вирішено",

нагадує нам Ральф Валдо Емерсон,

"та лише доти, поки все не вирішено,

у нас є будь-яка надія".

На цій конференції нам пощастило почути

про чудові ідеї та відкриття, а також про

шляхи, якими знання просуваються вперед.

Але у певний момент знання відступають.

І саме в цей момент вирішується життя:

ви закохуєтеся,

втрачаєте друга,

вимикається світло.

І саме тоді, коли ви розгублені чи

стурбовані, або почуваєтеся не в

своїй тарілці, ви дізнаєтеся, хто ви є.

Я не вірю, що незнання - це благо.

Наука, безсумнівно, зробила наші життя

яскравішими, довшими і здоровішими.

І я назавжди вдячний вчителям, які

показали мені закони фізики і звернули мою

увагу на те, що три на три буде дев'ять.

Я можу порахувати це на пальцях

у будь-який час дня чи ночі.

Але коли математик каже мені, що

мінус три на мінус три буде дев'ять,

це такий вид логіки, який дуже схожий на

довіру. Іншими словами, протилежність

знання - не завжди незнання.

Це може бути цікавість.

Або загадка.

Можливість.

Я дізнався, що речі, яких я не знаю,

підіймають і штовхають мене вперед

значно більше, ніж речі, які я знаю.

І ці самі речі, яких я не знаю, часто

зближували мене з людьми навколо.

Нещодавно, вісім років
поспіль у листопаді я

подорожував Японією з Далай-Ламою.

І кожного дня він казав одну річ, що

найбільше заспокоювала і запевняла людей:

"Я не знаю".

"Що буде з Тибетом?"

"Коли вже нарешті настане мир у світі?"

"Як найкраще виховувати дітей?"

"Чесно кажучи, - казав цей

розумний чоловік, - я не знаю".

Лауреат Нобелівської премії з економіки

Даніель Канеман досліджував людську поведінку

протягом 60 років і дійшов висновку, що

ми завжди набагато впевнененіші у

тому, що ми думаємо, що знаємо, ніж

нам слід бути. У нас є, як він каже,

"безмежна здатність ігнорувати власне незнання".

Ми знаємо, наприклад, що наша команда виграє

на цих вихідних - і пригадуємо це знання

тільки у тих рідкісних випадках,
коли ми маємо рацію.

Більшість часу ми - у темряві. І ось тут

знаходиться справжня близькість.

Чи знаєте ви, що ваш коханець робить завтра?

Чи хочете ви знати? Наші предки - дехто їх

називає Адамом і Євою -

могли жити вічно, допоки

їли з дерева життя. Але як тільки вони почали

під'їдати з древа пізнання добра і зла,

їхня невинність випарувалася.

Вони стали зніяковілими і примхливими,

невпевненими в собі.

І вони дізналися - можливо, трохи запізно -

що є деякі речі, які нам точно варто знати,

але існує набагато більше тих, які краще

залишити в спокої.

Коли я був малим, я все знав, звичайно.

Я провів 20 років в аудиторіях, збираючи

факти, я працював в
інформаційному бізнесі,

пишучи статті для журналу "Time".

Тоді я вперше поїхав до Японії на два

з половиною тижні і повернувся з есе на 40

сторінок, яке пояснювало кожну деталь

японських храмів, моди, бейсбольних ігор,

кожну деталь душі Японії.

Але під цим усім, щось, чого я не міг

зрозуміти, настільки зворушило мене

із причин, які я поки що не можу пояснити,

що я вирішив переїхати до Японії.

І тепер, коли я прожив там 28 років,

я не можу вам дуже багато розповісти

про мій прийомний дім.

І це прекрасно,

тому що це означає, що щодня я роблю якесь

нове відкриття, а в процесі я

зазираю за ріг і бачу сотні тисяч

речей, яких я ніколи не знатиму.

Знання - це безцінний дар.

Але ілюзія знання може бути

небезпечнішою, ніж незнання.

Враження про те, що ви начебто знаєте

вашого коханця чи ворога, може

бути більш віроломним, ніж усвідомлення,

що ви ніколи їх не знатимете.

Кожного ранку в Японії, коли сонце заливає

нашу маленьку квартиру, я страждаю,

але не перевіряю прогноз погоди.

Бо якщо я подивлюся, моя свідомість

буде зайнята і захмарена, навіть якщо

надворі ясний день. Я пишу 34 роки.

Я зрозумів, що перетворення приходить,

коли я не керую, коли я не знаю, що буде

далі, коли я не можу припускати, що я -

більший, ніж усе навколо мене.

Те саме стосується любові чи кризи.

Раптом ми знову у цій велорикші,

з'їжджаємо з широких, добре освітлених

вулиць і згадуємо перше правило

подорожей - а, значить, і життя -

ми сильні настільки,
наскільки ми готові здатися.

Зрештою, можливо,

бути людиною

набагато важливіше,

ніж знати все.

Дякую.

(Оплески)