Ризик як складова успішної політики

Тероризм, соціальна нерівність, політичний безлад – це проблеми світового масштабу, розв'язати які досить важко, проте це не означає, що ми повинні припинити наші спроби їх подолати. Насправді, на думку журналіста Джонатана Теппермена, при бажанні навіть наші думки можуть стати ризиковішими. Він подорожував світом, вивчаючи досвід світових лідерів у розв'язанні глобальних проблем. Йому вдалося віднайти три вражаючі історії, з яких він почерпнув три способи залагодження глобальних проблем.

Сьогодні побутує думка про сучасний світ -

ніби це час жахливого занепаду.

І це не дивно, враховуючи погані новини

про бойовиків ІДІЛ, соціальну нерівність,

політичний клієнтелізм, зміну клімату,

Брекзит і так далі.

Проте є одна річ, яка може здатися дивною.

Насправді я не вірю цим зловісним байкам

і вважаю, що вам теж не варто.

Дивіться, річ не в тім, що я не бачу проблем.

Я читаю ті ж самі новини, що й ви.

Але багато людей спираються на ці факти,

тобто цей вплив відчуваємо всі ми,

бо розв'язку для цих проблем не існує,

а наші уряди, на жаль, недолугі.

Чому я говорю про це?

Я не є якимось особливим оптимістом.

Проте потік інформації від ЗМІ,

де основними є питання, а не відповіді,

насправді завжди мене бентежив.

Тому я вирішив,

я є журналістом,

чи зможу я зробити щось краще,

подорожуючи світом і питаючи людей,

чи подолали вони і як саме

свої економічні та політичні труднощі.

І те, що я дізнався, вразило мене.

Виявляється, що чудові ознаки
прогресу існують,

і часто в найменш очікуваних місцях,

і вони переконали мене, що наші проблеми

можуть і не бути настільки нерозв'язними.

Не лише через теоретичні
шляхи розв'язання,

які, по суті, вже були випробувані.

Вони спрацювали.

І це дає надію решті з нас.

Я покажу вам те, що маю на увазі,

розповівши, як три з відвіданих мною країн

- Канада, Індонезія та Мексика

подолали три нібито неймовірні проблеми.

Їхній досвід важливий і
корисний для інших,

зокрема, не тільки для тих проблем,

а також для багатьох інших.

Коли хтось думає про мою
батьківщину, Канаду,

якщо взагалі хтось думає про неї,

на думку відразу спадають
холод, нудьга, ввічливість.

І наше "вибачте", ще й з кумедною вимовою.

І все це правда.

(Сміх)

Вибачте.

(Сміх)

Але Канада відіграє важливу роль

також завдяки тріумфу над проблемою,

яка в наші дні шматує багато інших країн.

Ця проблема - імміграція.

Нині - це одна з найбільш гостинних націй,

серед інших відкритих для імміграції країн.

Тут коефіцієнт імміграції на душу

вищий ніж у Франції в 4 рази,

а народжуваність резидентів-іноземців

вдвічі перевищує
аналогічні дані Швеції.

Водночас, Канада дала притулок

минулого року сирійським біженцям

в 10 разів більше ніж США.

(Оплески)

І нині Канада приймає ще більше.

Однак якщо ви спитаєте канадців,

чим саме вони гордяться в своїй країні,

серед пріоритетів "багатонаціональність",

образливе слово для багатьох,

перебуває на другому місці

після хокею.

Хокею.

(Сміх)

Тоді як інші

шалено будують бар'єри,

щоб тримати іноземців якнайдалі,

канадці хочуть ще більше іммігрантів.

А зараз дійсно цікава деталь.

Канада не завжди була такою, якою є тепер.

До середини 1960-х років, Канада проводила

відверту расистську політику.

Яка мала назву "Біла Канада".

і, як ви розумієте, йшлося не про сніг.

Отже, що насправді змінило Канаду?

Все, що скаже вам моя мама в Онтаріо,

не має нічого спільного з істиною.

В жодному разі канадці не кращі за інших.

Справжнє пояснення в чоловікові,

який став канадським лідером в 1968 р.

П'єр Трюдо-батько діючого прем'єра Канади.

(Оплески)

Що ми повинні знати про першого Трюдо, це

те, що він відрізнявся від попередників.

Розмовляв французькою у країні,

де дуже довго домінувала англійська еліта.

Інтелектуал.

Навіть певною мірою традиційних поглядів.

Маю на увазі, дійсно, він займався йогою.

Проводив час із Бітлз.

(Сміх)

І як і інші денді теж інколи гнівався.

Але попри все він зміг здійснити

одну з найбільш прогресивних змін.

Його формула складається з двох частин.

Канада відмінила старі правила імміграції

і замінила їх новими, без расових упереджень,

виділяючи освіту, досвід, мовні навички.

Реалізоване суттєво збільшило можливості

для тих, хто б зробив внесок в економіку.

Далі - Трюдо створив першу в світі систему

офіційного мультикультуралізму, як ідеї,

що є ключем до самобутності канадців.

Сьогодні Отава продовжує це пропагувати,

тоді як пересічні канадці, швидше,

бачать економічні вигоди від цього.

І з часом ці два фактори були поєднані,

щоб створити воістину неупереджену Канаду.

Тепер черга іншої країни
і ще складнішої проблеми -

ісламський екстремізм.

Індонезія, 1998 р. - люди вийшли на вулиці

і скинули давнього диктатора Сухарто.

Це був надзвичайний момент,

який водночас жахав.

Нараховуючи 250 мільйонів жителів,

Індонезія -найбільша мусульманська країна.

Величезна, буйна і там завжди спекотно,

до її складу входять 17 000 островів,

де розмовляють близько тисячею мов.

Сьогодні Сухарто - це диктатор минулого,

один із кривавих диктаторів.

Але він був також досить успішним тираном

і вмів розділяти релігію від політики.

Тому експерти боялися, що без його впливу

Індонезія спалахне чи

релігійні екстремісти захоплять її

і перетворять в тропічну версію Ірану.

Це те, що мало б відбутися насамперед.

В процесі перших вільних виборів 1999 р.

ісламістські партії отримали 36 % голосів,

а заколоти та терористичні акти

принесли островам тисячі людських смертей.

Але Індонезія здійснила
дивовижний поворот.

Звичайні люди стали більш набожними.

Недавно я побачив більше хусток на головах,

ніж десять років тому.

Політика країни змінила свій напрямок.

Нині Індонезія - цє демократична держава.

І все ж, вплив партій ісламістів слабне -

з 38 % голосів в 2004 р. до 25 % в 2014 р.

До речі, тероризм став вкрай рідкісним.

Хоча деякі індонезійці вступили до ІДІЛу,

але ця кількість мізерна,

набагато менше, ніж кількість бельгійців

в розрахунку на душу населення.

Спробуйте згадати іншу мусульманську

країну, яка мала б такий же вплив.

У 2014 р. я був в Індонезії, щоб запитати

в діючого президента, Йоко Відодо:

"Чому Індонезія процвітає, тоді як

інші мусульманські країни занепадають?"

Відповідь була така:
"До того, як боротися

з тероризмом, ми зайнялися нерівністю".

Наші релігійні партії такі як і будь-де,

так само борються з бідністю і корупцією.

Це і є справою Йоко та його попередника,

які тим самим зменшують
загрозу ісламістів.

Також проти них вживалися суворі заходи,

але індонезійські демократи засвоїли урок

з часів існування диктатури, а саме те,

що репресії тільки посилюють екстремізм.

То ж вони воювали неабияк тактовно.

Замість армії була використана поліція,

яка затримувала лише за наявними доказами.

Суди проводилися публічно.

Вони ув'язнили навіть імамів-лібералів,

щоб запевнити джихад, що терор - не іслам.

І все це було виправдано створенням такої

країни, про яку 20 років тому і не мріяли.

Що ж, я сподіваюся, що на даному етапі

мій оптимізм має трохи більше сенсу.

І імміграцію, і тероризм можна подолати.

Приєднуйтесь до моєї останньої поїздки,

цього разу - це Мексика.

Певно ця історія здивувала мене найбільше,

оскільки ви всі знаєте, що

ця країна все ще має дуже багато проблем.

Втім, кілька років тому Мексика зробила

те, про що багато
інших країн - від Франції

до Індії та США - можуть тільки мріяти.

Вони подолали тривалий політичний параліч.

Щоб це зрозуміти, повернемося в 2000 р.,

коли Мексика зрештою стала демократичною.

Але замість боротьби за реформи, вільна

Мексика отримала боротьбу між політиками.

Конгрес зайшов у глухий кут, а проблеми -

наркотики, бідність,
злочинність, корупція -

вийшли з-під контролю.

Все настільки погіршилося, що в 2008 р.

Пентагон застеріг Мексику щодо дефолту.

В 2012 р., цьому хлопцю Енріке Пенья Ньєто

вдалося виграти вибори президента.

Пенья спочатку майже не вселяв довіри.

Так, він був привабливим,

але належав до корумпованої партії, ІРП,

та ще й з репутацією бабія.

Так, він здається легковажним красунчиком,

якого жінки назвали "солоденьким" під час

передвиборних мітингів.

Однак цей "солоденький" здивував всіх,

досягнувши миру між трьома

ворогуючими партіями країни.

І в наступні 18 місяців вони затвердили

досить значний пакет реформ

та зруйнували вплив монополій Мексики.

Зняли обмеження з енергетичного сектору.

Провели реструктуризацію шкіл та інше.

Щоб оцінити маштаб цих досягнень, уявіть

як приймаються Конгресом США реформи:

імміграційна, банківська

з фінансування виборів. А тепер уявіть, що

це все робиться Конгресом одночасно.

Саме так Мексика зробила.

Недавно я спитав Пенью,
як йому це вдалося.

Він посміхнувся своєю
славнозвісною посмішкою

(Сміх)

і відповів коротко - завдяки копромісу.

Звичайно ж, я наполіг на деталях,

і довга відповідь, яку я отримав,
звучала так -

компроміс, компроміс і тільки компроміс.

Пенья завчасно знав, що потрібна довіра,

і одразу після виборів почав перемовини.

Щоб уникнути тиску зацікавлених осіб,

його зустрічі були короткими і таємними,

а пізніше я дізнався від багатьох, що саме

ця приватність, вкупі з текілою,

допомогли зміцнити довіру.

Цей факт і призвів до одностайних рішень,

і Пенья заради інтересів інших партій

поступався власними.

Опозиційний сенатор Сантьяго Кріл сказав:

"Послухай, ніхто з нас не є особливим, але

особливим був саме той гурт".

Докази?

Коли Пенья дав присягу, угода діяла,

і вперше за багато років пішов рух вперед.

Чудово.

Отже тепер ми бачимо, як ці три країни

подолали три зі своїх найбільших проблем.

І це дуже добре для них, чи не так?

Але що хорошого це дає решті з нас?

Вивчаючи ці та інші історії успіху, про

єдність Руанди після громадянської війни

чи зменшення Бразилією нерівності, або

економічний розвиток Південної Кореї, який

є швидшим ніж розвиток інших країн,

я помітив кілька спільних напрямків.

Перед тим, як їх описати,
мушу дещо зауважити.

Авжеж, я усвідомив унікальність цих країн.

Те, що було результативним в одній країні,

не обов'язково спрацює так само і в іншій.

І ці рішення не завжди ефективні.

При зміні обставин їх треба переглядати.

Однак, аналізуючи сутність цих історій,

все ж можна виділити кілька методів,

які будуть ефективними і в інших країнах,

в залах засідань,

а також у низці інших ситуацій.

Перше, використання надзвичайних ситуацій.

У всіх історіях, які ми проглянули,

порятунок з'явився в момент загрози.

І в цьому нема жодного збігу.

Канада: Трюдо стикнувся з двома загрозами.

По-перше, величезна, малонаселена країна

вкрай потребувала муніципалітетів,

наймаючи, переважно, білошкірих з Європи,

яка щойно оговталася

після війни, припинивши їх експорт раніше.

По-друге, холодна війна між французькою

та англійською комунами - стала гарячою.

Квебек був під загрозою відокремлення,

а канадці вбивали канадців через політику.

Країни весь час стикаються з кризами.

Нема нічого особливого.

Але Трюдо усвідомив, що канадські кризи

усунули перешкоди, які блокували реформу.

Жодного вибору, Канада мусила відкритися.

Мусила переглянути свою ідентичність.

І, знову ж таки, не маючи вибору.

І це дало Трюдо єдиний за всю історію шанс

замінити старі правила новими.

І він цим досить розумно скористався.

Друге, нешаблонне мислення є потужним.

Спільною якістю людей, здатних ефективно

розв'язувати проблеми є
також прагматизм.

Будь-звідки вони поцуплять найкращі ідеї,

і не дозволять партії чи

ідеології стати завадами на їхньому шляху.

Демократи Індонезії були досить розумні,

присвоївши ісламістські виборні обіцянки.

Деяких радикалів навіть взяли в коаліцію.

Це шокувало багатьох мирян Індонезії.

Проте, вимушені допомагати уряду, радикали

проявили власну суцільну некомпетентність,

через яку потрапляли в брудні компроміси

і мали зневагу, що є буденним в політиці.

І їхній імідж був безнадійно зруйнований.

Третє,

час від часу варто робити для людей добро.

Криза дарує лідерам унікальні свободи.

Але часто тут однієї мужності замало.

Прийняття рішень має ще й певні обмеження,

звісно, це останнє, що хочеться робити.

Візьмімо Трюдо, який прийшовши до влади,

насамперед призначав би свій електорат,

який є французькою спільнотою Канади.

Чи задобрював би тільки певних людей.

Пенья міг би і далі атакувати опозицію,

як це було прийнято в Мексиці.

Натомість, він обрав співпрацю з ворогами,

одночасно схиляючи своїх до компромісу.

Трюдо поклав край племінному сприйняттю

людей за кольором їхньої шкіри чи мовою,

а мультикультуралізм став сутністю Канади.

Жоден із них не отримав всього, що хотів,

але достатньо в межах цих домовленостей.

Отже, в цю мить ви певно думаєте:

"Гаразд, Теппермен,

Якщо це панацея від бід,

то чому інші країни не вдаються до цього?"

Не те щоб ці методи вимагали певної влади.

Маю на увазі, що ці лідери не супергерої.

Вони нічого не досягли власними силами,

і кожен із них мав купу недоліків.

Наприклад, перший демократичний президент

Індонезії Абдуррахман Вахід.

Йому настільки бракувало харизми,

що він якось заснув
під час власної промови.

(Сміх)

Це реальний випадок.

Він нам говорить, що реальна завада не

у власному таланті чи обставинах.

Це щось набагато простіше.

Великі зміни вимагають великих ризиків,

а великі ризики лякають.

Подолання страху вимагає мужності,

і, як всі ви знаєте,

безстрашні політики це щось дуже рідкісне.

Але це не означає, що ми,
виборці, не можемо

вимагати від політичних лідерів мужності.

Маю на увазі, що ми даємо їм владу.

А ситуація в світі не дає іншого вибору.

Відповіді існують,

але тепер залежить саме від нас

політичний вибір жінок і чоловіків, які

будуть достатньо мужніми, щоб знайти ці

відповіді чи запозичити їх

та змусити їх працювати.

Дякую вам.

(Оплески)