Чому я наражаю себе на небезпеку, щоб розповісти про події у Ґазі

Коли Амера Гароуда чує звуки снарядів чи бомб, вона поспішає їм назустріч. "Я хочу бути там першою, бо ці про ці події слід розповісти", -- говорить перша у Ґазі жінка-"зв'язкова". Завдяки цій ролі вона вводить журналістів в хаотичні воєнні сценарії, що розвиваються на її батьківщині, яку вона все одно любить, попри жахливу ситуацію. Дізнайтесь, що мотивує Гароуду передавати страждання жителів Ґази, у цій незабутній промові.

Вітаю!

Це моя перша подорож,

вперше в житті я виїхала за межі Ґази.

Дуже тішуся, що я тут.

(Оплески)

Я завжди мріяла бути пілотом,
керувати літаком,

вільно літати у небі,
торкаючись хмар.

Проте я ним не стала.

Просто я живу у Ґазі, де немає аеропорту.

Кордони закриті зі всіх сторін.

Ми живемо в одній із
найбільших в'язниць світу.

Я можу лише підіймати голову
і дивитись у небо.

Бувають дні, коли нам
щастить, і електроенергію вмикають

на чотири або п'ять годин.

Аби врятуватися від холоду, ми розпалюємо
багаття перед нашими будинками чи на даху.

Іноді ми так готуємо собі їжу.

На батьківщині я займаюся підготовкою
усього необхідного до приїзду журналістів,

які хочуть розповісти світові
про події у Ґазі.

Нерідко мені доводилося зранку
їхати до прикордонного району,

аби зустрітися із журналістом.

Якщо з ним щось трапиться

або до преси потрапить інформація,

яку старанно приховує наш уряд, --

це може погано закінчитися.

Прокладати шлях журналістам,
операторам, репортерам у своїй країні --

це моя професія.

Я вважаю, що мій успіх напряму залежить
від того, як я будуватиму відносини,

але не лише із представниками ЗМІ,

а й з населенням Сектору Ґази.

Є громади, які не хочуть,
аби про них розповідали,

та я ніколи не вбачаю в них
лише матеріал або цифри.

Вони -- насамперед люди,
такі ж, як і я.

Мені вдалося знайти спільну мову
із багатьма за останні 10 років.

І знаєте що?

Завдяки цьому я маю шанс
стати ближчою до людей,

почути історії, що більше
нікому не розказують.

В певних ситуаціях я відчуваю,
що, як жінка, маю перевагу.

Багато чоловіків-журналістів
із мого оточення

прагнуть висвітлити проблему
наркозалежності у моїй країні.

Вона вперше виникла, коли у Ґазі
розпочали будівництво тунелю.

Під час облоги у Секторі Ґази

через тунелі постачали усе,
що потребувало населення,--

їжу, будівельні матеріали
та інші предмети першої необхідності.

Та лише до певного часу,
тому що єгиптяни їх затопили,

і ми не можемо їх більше використовувати.

Наркотики перевозили контрабандою,

тож багато молодих людей
також стали наркозалежними.

Згідно із палестинським звичаєм

чоловікам заборонено заходити
в чуже помешкання.

Тож жоден чоловік-журналіст
не може зібрати матеріал для публікації.

Проте я можу.

У мене дивовижний чоловік;

він завжди підтримує мене,

незважаючи на критику з боку суспільства.

Зараз він вдома разом із
двома нашими дітьми,

а ще одне дитя я зараз ношу ось тут.

(Оплески)

Під час роботи я телефоную
йому кожні дві години,

тож він знає: якщо від мене немає звістки,

у мене є помічник,

котрий допомагає мені здобути інформацію,

і котрому я, власне, довіряю.

Якось у Ґазі викрали
британського журналіста Алана Джонстона,

і американське видання попросило мене

організувати зустріч із викрадачами,
і я це зробила.

Мені та журналісту,
який відповідав за репортаж,

призначили зустріч за межами його готелю.

Вони приїхали, забрали нас чорним фургоном
із чорними вікнами;

вони були у масках.

Потім вивезли нас далеко-далеко в поле.

Тоді забрали наші мобільні,

і ми брали інтерв'ю
безпосередньо у викрадача

посеред того поля.

Мені було так страшно того дня,

дня, який я ніколи не забуду.

Отож, чому я це роблю?

Я роблю це, бо вважаю,
що, якби не моя праця,

значна частина життя Ґази
зосталася б невідомою.

Є ще багато інших історій про мою країну,
які б я могла розповісти.

І не всі вони погані.

Я люблю її, попри жахливу ситуацію,
в якій ми живемо, --

облогу, бідність і безробіття,

проте там є життя.

Є мрійники, є й прекрасні люди,
сповнені енергії.

В нас чудова музика
і хороша музична школа.

Також є паркуристи,
які тренуються на руїнах свого будинку.

А ще Ґаза -- єдине місце
в арабському світі,

де мусульмани і християни живуть
в тісному братерстві.

(Оплески)

Під час війни

найважчим для мене є
іти з дому рано-вранці,

залишаючи своїх дітей.

Кожного дня я їх фотографую,

адже ніколи не знаю,
чи повернусь я до них знову.

Бути посередником і журналістом у Ґазі --
складно і небезпечно.

Проте, коли я чую звуки артобстрілу
чи бомбардування,

то відразу прямую в те місце,

тому що хочу бути там першою,

бо про ці події слід розповісти.

Коли мої діти були ще маленькі,
і ми чули звуки війни,

я казала їм, що це -- феєрверки.

Тепер вони вже старші і все розуміють.

Мені сняться жахливі кошмари

через все те, що я побачила за час війни,

особливо ці неживі дитячі тіла.

Я досі пам'ятаю маленьку дівчинку,
яку звати Гала.

Вона -- єдина, хто вижив із її сім'ї.

Її образ буде зі мною завжди.

Я ніколи її не забуду.

Я пишаюсь тим, що можу тут стояти
і бути з вами сьогодні.

І, що можу розповідати вам історії --
сумні й веселі,

історії про мою маленьку частинку світу --
Ґазу.

Я пишаюсь тим, що я -- перша жінка,
яка працює зв'язковою в Ґазі.

На батьківщині мене називають
містером Рембо -- кумедно, правда ж?

(Сміх)

Я сподіваюсь, що одного дня
зможу розповідати історії інших жінок.

Усіх тих прекрасних жінок із моєї країни,
яких я знаю.

А ще надіюсь, що колись зможу допомагати
своїм співвітчизницям

теж стати зв'язковими.

Звичайно ж, інколи я відчуваю,
що не можу більше цим займатись,

що це вже надто складно для мене.

Проте я згадую ці слова:

"Не обмежуй свій виклик,
а кинь виклик своїм обмеженням".

Не дозволяйте іншим
стати на заваді вашим мріям.

Дякую.

(Оплески)