Як живопис може реформувати спільноти

Митці Єрун Кулгас і Дре Урган створюють громадське мистецтво, розмальовуючи цілі райони - від фавел у Ріо до вулиць Північної Філадельфії - і зображуючи їхніх мешканців Кому і чим вони забезпечують свій успіх? У цій веселій та мотивуючій розмові, митці пояснюють свій підхід до мистецтва - перш за все - а також важливість барбекю по сусідству.

Цей театр побудований на Копакабана,

найбільш відомому пляжі світу,

але за 25 км звідси у Північній зоні Ріо

знаходиться район під назвою Віла Крузеро,

і там живуть близко 60 тис. людей.

Люди в Ріо знають про Вілу Крузеро

здебільшого з випусків новин

і, на жаль, новини з Віла Крузеро

часто не є добрими.

Але Віла Крузеро також є місцем,

де починається наша історія.

Десять років тому ми вперше приїхали в Ріо,

щоб знімати документальний фільм

про життя у фавелах (нетрях).

Тепер ми знаємо, що фавели –

це неформальні громади.

Вони виникли впродовж років,

коли іммігранти з провінції приїжджали

до міста в пошуках роботи,

наче міста в середині міст,

відомі через такі проблеми як злочинність,

бідність і жорстокі війни між
поліцією та наркобандами.

Що нас вразило, так це те, що ці райони
були збудовані

руками тих, хто жив там,
без генерального плану

і як величезне незавершене будівництво.

Там, звідки ми родом, в Голландії,
все сплановано.

У нас навіть є правила, як дотримуватись
правил. (Сміх)

Отже, в останній день зйомок,
ми закінчили з Віла Крузеро,

і ми сиділи, випивали,
і оглядали цей пагорб

зі всіма цими будинками,
більшість з яких виглядала недобудованими,

то були тільки стіни і гола цегла,

але ми бачили, що деякі з цих будинків
були поштукатурені та пофарбовані,

і враз у нас з’явилась ідея:
а як би виглядало,

якби всі ці будинки були поштукатурені
і пофарбовані?

А тоді ми уявили один великий дизайн,
один великий витвір мистецтва.

Хто б міг сподіватися на щось таке
у такому місці?

Тому ми подумали, чи таке взагалі можливо?

Тож спершу ми почали рахувати будинки,
але скоро збились з рахунку.

Однак ідея засіла в голові.

У нас був друг. Він керував неурядовою
організацією у Віла Крузеро.

Його звали Нанко, і йому теж
сподобалась ця ідея.

Він сказав: "Ви знаєте,
тут всі були б не проти,

якби їхні будинки поштукатурили і
пофарбували. Це наче повноцінний будинок".

Він познайомив нас із правильними людьми,

і Вітор та Маурі стали частиною
нашої команди.

Ми вибрали три будинки в центрі
району і почали звідти.

Ми розробили декілька дизайнів,
і всім найбільше сподобався

дизайн з хлопчиком,
що грає з повітряним змієм.

Тож ми почали розфарбовувати,

і першим ділом ми пофарбували
все в блакитний,

і ми подумали, що це вже
виглядає доволі непогано.

Але їм дуже не сподобалось.

Люди, що там жили, були справді обурені.

Вони сказали: "Що ви накоїли?

Ви пофарбували наш будинок у той самий
колір, що й поліцейський відділок". (Сміх)

У фавелі, це дуже не добре.

А ще в той самий колір,
що і камера у в’язниці.

Тому ми швидко рухались далі і
намалювали хлопчика,

і думали, що на цьому все,
ми були справді щасливі,

але все ж це не було добре,
бо маленькі діти почали

підходити до нас і питати: "Знаєте,

хлопчик грає з повітряним змієм,
але де його змій?"

Ми відповіли: "Ну це ж мистецтво.
Вам треба уявити змія". (Сміх)

Але вони сказали: "Ні,ні,ні,
ми хочемо бачити змія".

Тож ми швидко встановили змія вище
на пагорбі,

таким чином, щоб видно було і хлопчика,
який грає зі змієм, і власне самого змія.

Тож місцеві газети почали писати про це,
що було чудово,

а потім навіть The Guardian
написала про це:

"Загальновідомі нетрі стали
галереєю просто неба".

Отже, натхненні цим успіхом,

ми повернулись в Ріо для другого проекту,

і наштовхнулись на цю вулицю.

Вона була покрита бетоном,
щоб попередити зсуви,

і якимось чином ми побачили у цьому річку,

і уявили її річкою у японському стилі,
проти течії якої пливуть парчеві коропи.

Ми вирішили намалювати ту річку,

і запросили Роба Адмірала, майстра тату,
який спеціалізується на японському стилі.

Тоді ми не знали, що витратимо майже цілий
рік, малюючи ту річку

разом із Джовані, Робіньйо та Вітором,
що жили неподалік.

Ми навіть поселились по сусідству,
коли один із хлопців,

що жили на цій вулиці, Еліас,

дозволив нам жити в його будинку разом з
його родиною, що було чудово.

На жаль, в той час спалахнула нова війна
між поліцією та наркобандами.

(Відео) (Постріли)

Тоді ми дізнались, що люди в громадах
дійсно тримаються разом у часи труднощів,

а ще ми дізнались про дуже
важливий елемент,

про важливість барбекю. (Сміх)

Тому що, коли ти робиш барбекю, це
перетворює тебе з гостя на господаря,

тому ми вирішили робити барбекю
майже що два тижні,

і таким чином познайомились з
усіма сусідами.

Втім, у нас ще була одна ідея щодо пагорбу.

Так, так, ми говорили про
масштаби цього всього,

тому що картина була неймовірно великою,
і надзвичайно детальною,

і цей процес майже звів з розуму
нас самих.

Але ми вияснили,що протягом цього процесу,

весь час, проведений у районі, був
важливішим, ніж сама картина.

Коли збігло стільки часу, а ця ідея з
пагорбом все ще не була втілена,

ми почали створювати ескізи, моделі,
і дещо зрозуміли.

Ми зрозуміли те, що наші ідея, наші
дизайни мають бути трішки простішими,

ніж наш останній проект, так щоб ми могли
залучати більше людей

і більше будинків одночасно.

І ми мали можливість випробувати це у
районі в центральній частині Ріо

під назвою Санта Марта, і ми створили
дизайн для цього місця,

який виглядав ось так,

а тоді залучили людей,
оскільки виявляється,

що якщо ідея безглуздо велика,
легше залучити до неї людей. (Сміх)

І люди Санта Марти згуртувались і трохи
більше ніж за місяць

перетворили той квартал у таке. (Оплески)

Цей знімок якимось чином
облетів увесь світ.

Тоді нам несподівано подзвонили з
Програми фрескового мистецтва Філадельфії,

і спитали,чи наша ідея, наш підхід дійсно
спрацює в Північній Філадельфії,

що є одним із найбідніших районів
Сполучених Штатів.

Ми негайно погодились.

Ми не мали й гадки, як це зробити,
але це здавалось цікавим викликом,

тому ми зробили те саме, що й у Ріо:

ми переїхали у район і почали
влаштовувати барбекю. (Сміх)

Тож виконання проекту зайняло
майже два роки,

і ми розробили індивідуальні дизайни для
кожного будинку на проспекті,

який ми розфарбовували,

і розробляли ці дизайни ми разом із
власниками магазинів, будинків,

і з командою близько дюжини
молодих жінок і чоловіків.

Їх найняли,а тоді підготували, як малярів,

і разом вони перетворили свій район,
цілу вулицю,

у велетенську кольорову мозаїку. (Оплески)

А на завершення міська влада Філадельфії
висловила вдячність кожному з них

і нагородила за заслугами
за їхнє досягнення.

Ми розфарбували цілу вулицю. Чому б нам
тепер не розфарбувати цілий пагорб?

Ми почали шукати кошти, але замість них
отримали тільки купу запитань,

на кшталт: скільки будинків
ви збираєтесь фарбувати?

Скільки це в квадратних метрах?

Скільки вам потрібно фарби,
скільки людей ви плануєте залучити?

І ми роками намагались писати
плани для фінансування

і відповідати на всі ті запитання,
але тоді подумали,

що для того, щоб на них відповісти,
потрібно точно знати,

що ви збираєтесь робити,
перш ніж почати це робити.

Але, можливо, так думати – помилково.

В такому випадку це б втратило деяку
магію, про яку ми дізнались,

і вона присутня в тому, щоб прийти кудись,
проводити там час,

і відпустити проект органічно
розвиватись і жити власним життям.

Тож ми вирішили взяти цей план і
відірвати від нього всі цифри,

ідеї, припущення і просто повернутись
до основної ідеї,

яка полягала в перетворенні цього пагорба
у величезний витвір мистецтва.

І замість пошуку фінансування,
почали кампанію збору коштів

шляхом добровільних внесків,
і менше, ніж за місяць,

понад 1500 людей згуртувались
і пожертвували більше 100 тисяч доларів.

Для нас це було чимось неймовірним,
тому що тепер (Оплески)

ми нарешті мали свободу використовувати
весь свій досвід, який ми здобули,

і створювати проект, який був
збудований на подобі фавели,

із самого початку без генерального плану.

Тож ми повернулись, залучили Анджело,
місцевого художника із Віла Крузеро,

дуже талановитий хлопчина,
і він знає майже всіх там,

а тоді ми залучили Еліаса,
нашого колишнього домовласника,

котрий запросив нас пожити в його будинку,
а він ще й майстер будівництва.

Разом з ними ми вирішили, де нам почати.

Ми вибрали це місце у Віла Крузеро,

і будинки штукатурять,
поки ми зараз тут говоримо.

Що добре в цих людях – так це те,

що вони самі вирішують,
які будинки будуть наступними.

Вони навіть друкують на футболках,

вивішують плакати із поясненнями,
спілкуються з пресою.

Так з’явилась стаття про Анджело.

Тож, поки це все відбувається,
ми доносимо нашу ідею до цілого світу.

Подібно до проекту, який ми робили
у Філадельфії,

нас також запрошено до співпраці,
наприклад у Кюрасао,

а зараз ми плануємо величезний
проект у Гаїті.

Фавела не була лише місцем,
де взяла початок ідея:

вона була також місцем, яке дозволило
працювати без генерального плану,

тому що ці громади є неформальними
– це було натхненням –

і спільними зусиллями, разом з людьми,
ти можеш працювати,

неначе в оркестрі, де у тебе є сотня
інструментів для створення симфонії.

Тож ми хочемо висловити нашу вдячність
кожному,хто хотів стати частиною цієї мрії

і підтримував нас на шляху до її
здійснення, і ми очікуємо продовження.

Так. І, можливо, одного дня досить скоро,
коли кольори заполонять ці стіни,

ми надіємось, що більше людей приєднається
до нас і до цієї великої мрії,

і, можливо, одного дня весь район
Віла Крузеро буде зафарбований.

Дякуємо. (Оплески)