Просити по допомогу - це прояв сили, а не слабкості.

"Всі ми проходимо крізь складнощі -- деякі з них ви можете побачити, інші -- ні", каже Мішель Л. Салліван. У промові про перспективу, Салліван ділиться своїми історіями, які сповнені жартами та мудрістю, і нагадує нам, що ми є частиною системи взаємодопомоги. "Єдине взуття, в якому ви можете ходити - це ваше власне, - стверджує вона. - Зі співчуттям, мужністю і розумінням, ми можемо йти разом, пліч-о-пліч".

Ми всі маємо важливі моменти в житті,
які ми яскраво пам'ятаємо.

Перший для мене був тоді,
коли я пішла в дитячий садок.

Мій старший брат був у школі,
і їй-богу, тоді наставав мій час.

І я бігла цим коридором.

Я була така схвильована,
що ледь не обмочилася.

І я йду до дверей,

там була вчителька,
яка мене привітно зустріла,

і вона повела мене в клас,

показала мені мою поличку --

ми всі пам'ятаємо ті
маленькі полички, хіба не так--

ми залишали там свої речі.

А потім вона сказала: "Іди в коло

і бався з дітками, поки
не почнеться заняття".

Так що я пішла туди
і сіла так наче я володіла цим місцем,

я бавлюся,

і раптом хлопчик поруч зі мною,

він був одягнутий в білу сорочку
і блакитні шорти.

Я пам'ятаю так,
ніби це було вчора.

Раптом він перестав бавитися
і запитав:

"Чому ти така мала?"

Я продовжувала гратись.
Я не думала,що він говорив зі мною.

(сміх)

Тоді він уже гучніше запитав:

"Ей, чому ти така мала?"

Я подивилася вгору і сказала:

"Про що ти говориш?
Давай просто гратись. Ми щасливі.

Я так цього чекала".

Тож ми грались,
і приблизно через хвилину,

дівчинка поруч з ним,
в білій сорочці і рожевій спідниці,

встала,
руки в боки,

і запитала:
"Так, чому ти так відрізняєшся від нас?"

І я відповіла:
"Про що ти говориш?

Я не відрізняюся від вас. Я не мала.
Давайте просто гратись".

Тоді я роззирнулась довкола:

всі діти перестали бавитись
і дивилися на мене.

І я подумала --

сучасною мовою,
це б звучало як «OMG» або «WTF».

(сміх)

Що тільки що сталося?

Так що вся впевненість,
з якою я прийшла цього ранку,

зникала так само,
як зникав ранок,

а питання
сипалися й сипалися на мене.

У кінці дня,
перш ніж я пішла додому,

вихователька зібрала нас
у колі,

і, власне кажучи, я помітила,
що знаходжусь поза межами кола.

Я не могла
ні на кого дивитись.

Я не могла зрозуміти,
що трапилось.

І протягом
наступних кількох років

я ненавиділа
бувати у людних місцях.

Я відчувала кожен погляд,
кожну посмішку,

кожен палець,
що показував на мене,

ні,
не цей палець,

але кожен
вказівний палець,

і я ненавиділа це.

Я ховалась за ногами батьків,
щоб мене ніхто не бачив.

І, як будь-яка дитина,

ви не можете зрозуміти,
чому інші діти вами цікавляться,

а дорослі - ігнорують.

Мені стало ясно,
що реальний світ не влаштований

для мого розміру,
як у прямому, так і в переносному значенні.

У мене немає анонімності,

доки ви бачите,
якого я розміру,

всі ми проходимо крізь багато випробувань
у нашому житті.

Деякі з них ви бачите,
як ось мої.

Більшість з них
ви бачити не можете.

Ви не можете побачити, що хтось страждає
від психічного захворювання,

або що хтось бореться
з своїм гендерним визначенням,

або хтось доглядає
за пристарілими батьками,

або хтось має
фінансові труднощі.

Ви не може побачити
таких речей.

Але навіть те, що
ви бачите, що

одне з моїх випробувань -
це мій розмір,

це ще не означає,
що ви розумієте,

що це таке - бути мною кожного дня,
або через що я проходжу.

І ось я тут,
щоб розвінчати міф.

Я не вірю, що можна по-справжньому
уявити себе на чужому місці,

і через це ми повинні
по-іншому піклуватися про інших.

Простіше кажучи, я ніколи не дізнаюсь,
як це -- бути вами,

і ви ніколи не дізнаєтесь, як це --
бути мною.

Я не хочу боротись з вашими страхами
або слідувати за вашими мріями,

і ви не хочете робити
цього для мене,

але ми можемо допомагати
одне одному.

Замість того, щоб намагатись
уявити себе на чужому місці,

ми повинні по-новому
піклуватися про інших.

Я змалку зрозуміла,

що повинна була робити деякі речі,
які відрізнялися від тих, що роблять інші,

а ще зрозуміла, що в деяких справах
я на рівні з іншими,

і однією з таких справ
було навчання.

Хе,хе,хе...
Я була на рівні.

Власне кажучи,
я досягла успіху в класі.

Це було життєво важливо,
з віком я зрозуміла,

що не зможу
займатись фізичною працею.

Мені потрібна була освіта.

Тому я пішла далі
і здобула вищу освіту,

але я відчувала, що я на крок позаду
від інших, коли йдеться про працевлаштування,

мені потрібно мати
вищу наукову ступінь,

тож я пішла далі
і здобула її.

Тепер я готова
до співбесіди.

Пам'ятаєте вашу першу співбесіду?
Що мені одягти?

Які будуть питання?

І не забути
про те міцне рукостискання.

Я почувалась
так само як і ви.

Тож, за 24 години
до моєї співбесіди

моя подруга, яку я знаю
все своє життя,

подзвонила мені і сказала, "Мішель,
будинок, в який ти збираєшся йти, має сходи".

А вона знала, що я не можу
підніматись по сходах.

І враз вся моя увага
перейшла до цієї проблеми.

Відчуйте себе на моєму місці:
я переживала про те, як туди дійти ?

Я пішла раніше, знайшла підйомник, потрапила
всередину і у мене була чудова співбесіда.

Вони не мали уявлення, через що я пройшла
того дня, і це було окей.

Ви напевно думаєте, що найбільшим
випробуванням того дня була співбесіда

або те,
як я потрапила у будівлю.

Насправді,
найбільшим випробуванням того дня

було не перевалитись через
край того підйомника.

Я дуже вразлива
у певних ситуаціях:

аеропорти, вітальні, автостоянки,

підйомники.

І тому я маю бути
дуже обережна.

Я повинна думати наперед,
пристосовуватись,

й інколи рухатись так швидко,
як це можливо.

Тож я отримала роботу,

і на своїй нинішній посаді
я досить багато подорожую.

Сьогодні подорожі - це
випробування для кожного з нас.

Ось ви добрались до аеропорту,
пройшли через охорону, дістались до ґейта.

У мене місце біля ілюмінатора чи ні?
Чи отримав я бонус за цей переліт?

Перш за все, я
не проходжу ні через що.

(сміх)

Тим паче через металошукач,

бо щоразу мушу проходити
через персональний огляд.

Я не буду це коментувати.

І тоді
я їду до ґейту,

з моїм талантом до балачок -
батьки кажуть, що я з ним народилась -

я кажу працівнику ґейта:
"До речі, мій скутер трохи важкий,

я маю суху батарею

і можу під'їхати
до дверей літака".

Також, за день до того, я дзвонила
до міста, куди збиралась їхати,

щоб дізнатись, чи є можливість орендувати
скутер у разі, якщо мій зламається.

Отож, у моєму випадку
все дещо інакше.

Коли я заїжджаю до літака,

я користуюсь своїм даром до базікання і прошу леді
закинути багаж, і вона допомагає мені.

Я намагаюсь не пити
і не їсти у літаку,

тому що не хочу підійматись
і ходити по салону,

але у природи
свої плани,

і не так давно
поклик природи все ж узяв своє.

Я підійшла
до передньої частини літака

і промовила до стюардеси:

"Чи не могли б ви подивитись
за дверима? Я не дотягуюсь до замка".

І от я всередині, роблю свої справи,
і двері відчиняються.

І там стоїть чоловік

з виразом жаху
на обличчі.

Я впевнена, що
виглядала так само.

Коли я вийшла, то помітила,
що він сидів прямо навпроти мене,

і він повністю, абсолютно
збентежений.

Я підійшла до нього і
спокійно сказала:

"Ви так само про це
назавжди запам'ятаєте, як і я?"

(сміх)

І він такий: "Думаю, що так".

(сміх)

Що ж, якщо він не говорить
про це публічно, то я говорю.

(сміх)

Але ми пробалакали з ним
до кінця польоту,

познайомились, говорили про
наші сім'ї, спорт, роботу,

а коли приземлились,
він сказав:

"Мішель, я помітив, що
хтось закинув нагору вашу сумку.

Можна подати її вам?"

І я сказала:
"Звичайно, дякую".

Ми побажали одне одному
всього доброго,

і найважливіша подія того дня

була в тому, що він не йшов з літака
збентежений,

з отим бентежним
досвідом.

Він не забуде цього,
і я також,

але я думаю, що він
запам'ятає більше за це

наше спілкування,
наші різні точки зору.

Коли ви подорожуєте
між країнами,

це може стати певним чином
більшим випробуванням.

Декілька років тому
я була у Занзібарі,

їхала собі -

і ви тільки подумайте,
як це виглядало.

Маленька, білошкіра
блондинка у візку.

Таке не кожного
дня побачиш у Занзібарі.

Тож я піднялась, і - завдяки таланту до базікання -
почала розмову з персоналом.

Дуже дружньо я розпитувала їх
про їхню культуру і тому подібне,

і раптом помітила, що там не було
трапу до літака.

Тож я сказала:

"Мало того, що ви
змушені підняти мій візок,

мені також потрібна допомога,
щоб піднятись по сходах".

Отож, ми провели близько
години разом, чекаючи на літак,

і то була дивовижна година.

Погляди змінились для нас обох
у той день.

І як тільки я сіла на борт,

він поплескав мене по спині
і побажав мені всього найкращого,

і я була йому
дуже вдячна.

І знову: я вважаю, що він
запам'ятає цей момент,

а не той, коли я вперше з'явилась
і виникла трохи ніякова ситуація.

Як ви помітили,
я отримую багато допомоги.

Я б не була там, де
я є сьогодні,

якби не моя сім'я,
мої друзі, мої колеги

і багато незнайомців,

які допомагають мені
кожного дня.

Дуже важливо, що у кожного з нас
є система підтримки.

Прохати по допомогу -
це прояв сили,

а не слабкості.

(оплески)

Нам всім потрібна допомога
протягом усього нашого життя,

але це так само важливо,

як і те, що ми є частиною
системи підтримки інших людей.

Ми повинні прийняти цей спосіб
дякувати у відповідь.

Всі ми, очевидно, повинні відігравати
певну роль в наших власних успіхах,

але подумайте про роль, яку ми повинні
грати в успіхах інших людей,

так само як інші люди відіграють
роль у моєму повсякденному житті.

Допомагати одне одному -
життєво важливо,

тому що суспільство все більше і більше
заганяє людей у власні бункери,

спираючись на
упередження та ідеології.

Ми повинні дивитись глибше

і зіткнутись з істиною,

що жоден з нас - не те,
що ви бачите перед собою.

Ми -- це дещо більше,

і всі ми стикаємось з труднощами,
невидимими для інших.

Життя без осуду

дає нам усім змогу
ділитись цим досвідом

і мати абсолютно
різні точки зору,

так само як і декілька тих людей,
про яких я згадувала у своїх історіях.

Тож запам'ятайте: ходити можна

тільки у своєму взутті, як то кажуть.

Я не можу ходити у вашому.

Я знаю, що не можете, бо у мене
нога має 8.9 сантиметра.

(сміх)

Але ви можете спробувати.

Однак ми можемо зробити
дещо більше, ніж це.

Зі співчуттям, мужністю
і розумінням,

ми можемо йти
пліч-о-пліч

і підтримувати одне одного.

Подумайте, як може
змінитись суспільство,

якщо всі ми будемо
так робити --

замість того, щоб судити
лише те, що ви бачите.

Дякую.

(оплески)

Дякую вам.