Краса і розмаїття життя мусульман

Бассам Тарік є блогером, кінорежисером та продавцем халяльного м'яса - але його діяльність об'єднує одне: він знаходить втіху у різноманітності та людяності особистого досвіду кожного з нас. У цій чарівній промові він ділиться кадрами зі свого фільму "Ці пташки можуть ходити" та ілюстраціями своєї мандрівки по 30-ти мечетях за 30 днів - і нагадує нам звертати увагу на красиву, складну сутність, що є у всіх нас.

Я блогер, режисер та м'ясник

і зараз я поясню,
як ці образи поєднуються.

Це почалося чотири роки тому,

коли ми з другом відкрили
наш перший рамаданський фаст-фуд

в одній з найлюдніших мечетей
Нью-Йорка.

Натовпи чоловіків з бородами та в кіпах
заполонили вулиці.

Це була заповітна мрія агента ФБР.
(Сміх)

Будучи частиною цього суспільства,
ми знали, наскільки привітним є це місце.

Роками я бачив фото цього місця,
які задокументували

цей простір як позбавлений життя
холодний моноліт,

як і більшість стереотипних зображень
мусульманського життя в Америці.

Розчаровані таким короткозорим
представленням,

ми з товаришем придумали цю
божевільну ідею:

давай будемо відкривати свій фаст-фуд
щоразу в іншій мечеті, в іншому штаті

кожної ночі на Рамадан

і опишемо ці історії у блозі.

Ми назвали блог "30 мечетей за 30 днів"

і вирушили до усіх 50 штатів,

розповіли історії з-понад 100
різних мусульманських общин,

починаючи від камбоджійських біженців
до проектів у Лос-Анджелесі

та темношкірих суфійців в лісах
Південної Кароліни.

І ми отримали красивий та складний
портрет Америки.

Висвітлення теми в медіа
змусило місцевих журналістів

відвідати їхні мусульманські общини,

та особливо захоплюючим було
бачити людей зі всього світу,

яких це надихнуло на здійснення
власної мандрівки по 30-ти мечетях.

Серед них були навіть ці два
спортсмени з Національної футбольної ліги,

які взяли відпустку у лізі,
щоб здійснити подорож.

У той час, як проект "30 мечетей"
був у розпалі по всьому світу,

я, власне кажучи, застряг у Пакистані,
працюючи над фільмом.

Разом з моїм співрежисером Омаром
ми сперечалися з багатьма нашими друзями

щодо цього фільму.

Він називається "Ці пташки можуть ходити",

у ньому йдеться про свавільних
дітей вулиці,

які борються за те, щоб знайти
якусь подобу сім'ї.

Ми зосередилися на складних моментах
молодості та сімейної незлагоди,

але наші друзі наполягали, щоб
ми говорили про безпілотники та цільові вбивства,

щоб зробити фільм "більш відповідним",

здебільшого втягуючи тих людей,
які довірили нам свої історії,

у соціополітичну символіку.

Звичайно, ми їх не послухали.

Натомість, ми висвітлили
жести любові

та стрімкі спалахи молодості.

За кадрами нашого фільму
стояла лише емпатія,

емоція, якої часто бракує
у фільмах,

що походять з нашого регіону.

І коли "Ці пташки можуть ходити" демонструвався
на кінофестивалях та кінотеатрах по світу,

я врешті ступив ногами на рідну землю
у Нью-Йорку,

з купою вільного часу
та все ще без реальних грошей,

моя дружина змусила мене
більше куховарити.

Щоразу як я ішов до місцевого м'ясника
по халяльне м'ясо,

знаходився якийсь брак.

Для тих, хто не знає -
халяль - це термін, що використовують для м'яса,

яке вирощене та зарізане гуманно,
з дотриманням дуже строгих заповідей ісламу.

На жаль, більшість халяльного
м'яса в Америці

не відповідає стандартам, до яких
закликає моя віра.

Що більше я дізнавався про ці
неетичні практики,

то більш оскверненим почувався,

особливо тому, що бізнесові
структури моєї власної общини

отримували вигоду з моєї
правовірності.

Тож, коли емоції зашкалили,
попри повну відсутність досвіду у м'ясництві,

я з кількома друзями
відкрив м'ясний магазин

у серці модного району Іст-Вілидж,
що на Мангеттені.

(Сміх)

Ми назвали його "Справжні котлети".

Ми вимагаємо халяль з органічних
джерел, з тварин, вирощених в гуманних умовах,

і робимо його доступним та прийнятним
для сімей з робітничого класу.

В Америці дійсно немає нічого подібного.

Неймовірне в тому, що, власне,
90 відсотків наших споживачів

навіть не є мусульманами.

Багато з них вперше стикнулись
з ісламом

на такому інтимному рівні.

Тож усі ці розрізнені проекти -
(Сміх) -

є результатом непосидючості.

Вони є примітивною відповіддю
бізнесменам та кураторам,

які важко працюють, щоб примітизувати
мої вірування та мою общину,

і єдиний шлях побороти цю машину,
це грати за різними правилами.

Нам слід боротися з новітніми підходами.

З довірою, доступністю,
любов'ю, яку тільки ми можемо дати,

ми мусимо безцеремонно
відстоювати наші вірування

у кожному кадрі,
у кожному шматку м'яса,

бо, якщо ми зітремо наші історії
заради образу привабливості для мас,

ми не тільки зазнаємо невдачі -

нас поглинуть ті, в кого
більше грошей та ресурсів

для переповідання наших історій.

Та я закликаю до творчої сміливості
не через її новизну чи актуальність.

Це все тому, що наші спільноти настільки,
чорт забирай, унікальні і такі красиві.

Вони просять нас знайти безкомпромісні шляхи
заявити про себе та викликати до себе повагу.

Дякую.

(Оплески)