Аланна Шейх: Як я готуюсь до хвороби Альцгеймера

Коли ми стикаємося з хворобою Альцгеймера, що вразила одного з наших батьків, більшість із нас або заперечує ("Такого зі мною не станеться"), або кидає всі сили на запобігання хворобі. Світовий експерт з охорони здоров'я та стипендіат TED Аланна Шейх приймає іншу сторону. Вона робить три кроки, щоб підготуватись до моменту (якщо такий настане), коли вона захворіє на хворобу Альцгеймера.

Я б хотіла розповісти про свого батька.

В нього хвороба Альцгеймера.

Перші симптоми почали з’являтися майже 12 років тому,

а формальний діагноз було поставлено у 2005 році.

Зараз він тяжко хворий. Він не в змозі самостійно їсти

та вдягатись. Він не знає, де знаходиться,

в якому часі, і це дійсно дуже важко.

Мій батько був для мене героєм і наставником
більшу частину мого життя.

А останні десять років я спостерігаю, як він згасає.

Мій батько не один такий. В світі майже 35 мільйонів
людей живуть із різними видами слабоумства.

Очікується, що до 2030 року ця цифра подвоїться
до 70 мільйонів.

Це величезна кількість людей.

Слабоумство лякає нас. Збентежені обличчя
та тремтячі руки людей з розумовими розладами,

кількість хворих людей – ось те, що нас страшить.

І через цей страх ми схильні до одного з двох.

Ми або все заперечуємо: «Це не про мене, я не маю до
цього відношення, зі мною такого ніколи не трапиться».

Або вирішуємо запобігти слабоумству,

і цього дійсно ніколи не трапиться з нами,
бо ми зробимо все так, щоб хвороба нас не зачепила.

Я ж шукаю третього шляху:
готуюся захворіти хворобою Альцгеймера.

Профілактика – це добре, і я роблю все можливе для запобігання хворобі Альцгеймера.

Я правильно харчуюсь, щодня роблю фізичні вправи,
тримаю свій мозок в активності -

все, як радять дослідження.

Хоча ті ж дослідження доводять, що ніщо
не може забезпечити 100% захист.

Від долі не втечеш.

Так і сталося з моїм батьком.

Мій батько був професором-білінгвістом в університеті. Він захоплювався шахами, грою в бридж та вів колонки редактора.

(Сміх)

Але в нього все одно розвинулось слабоумство.

Чому бути, того не минути.

Особливо, якщо ви це я, адже Альцгеймер –
спадкова хвороба.

То ж я готуюсь захворіти хворобою Альцгеймера.

Спираючись на те, що я дізналась,
піклуючись про хворого батька

та досліджуючи, як це – жити зі слабоумством,
у своїй підготовці я концентруюсь на трьох речах:

Я змінюю рутинність на задоволення,
я працюю над своїм фізичним станом,

і, найскладніше, я намагаюсь стати кращою людиною.

Почнемо із захоплень. Коли у вас розумовий розлад,
вам усе складніше весело проводити час.

Ви не можете сидіти та вести довгі бесіди
зі старими друзями, бо ви їх не впізнаєте більше.

Дивитись телевізор стає важко і, здебільшого, лячно.

А читати й зовсім неможливо.

Коли вам доводиться піклуватись про когось
з розумовими розладами, ви йдете на спеціальні курси.

Там вас вчать займати хворих звичними для них справами, які потребують активності та не обмежені часом.

Для мого батька такою справою виявилось
заповнення бланків.

Він був професором в державному університеті;
він знає, що таке паперова робота.

Він підписується в кожному рядку, перевіряє всі графи,

вписує числа туди, де, на його погляд, вони мають бути.

Це наштовхнуло мене на думку:
чим би зайняли мене мої оглядальники?

Я батькова донька. Я люблю читати, писати,
я багато думаю про глобальне здоров’я.

Може, вони б дали мені наукові журнали,
щоб я заповнювала поля нерозбірливим почерком.

А, може, вони дали б мені розмальовувати
таблиці та графіки?

Я намагаюсь навчитися практичним речам.

Мені завжди подобалось малювати. Тож я активно
займаюся цим, хоч в мене дуже погано виходить.

Я вивчаю основи оріґамі. Можу зробити
чудову коробочку.

(Сміх)

Я вчусь в'язати. І вже можу зв’язати клубок.

Знаєте, зовсім неважливо, добре чи погано це в мене виходить. Важливо, що мої руки знають, як це робити.

Адже, чим більше речей мені знайомо,
тим більше речей мої руки можуть робити,

і тим більше речей я зможу виконувати з насолодою,
коли мій мозок почне згасати.

Кажуть, що люди, зайняті справами, більш щасливі,

за ними легше доглядати, і це, навіть
може допомогти уповільнити прогрес хвороби.

Для мене це все, як «золотий ключик».

Я хочу бути якомога щасливішою
на якомога довший термін.

Багатьом невідомо, що хвороба Альцгеймера має як фізичні,

так і розумові симптоми. Людина втрачає
відчуття рівноваги,

в неї з’являється м’язове тремтіння,
що призводить до зниження рухливості.

Хворим страшно пересуватись. Вони бояться рухатись.

Тож я займаюсь вправами, які розвинуть мою рівновагу.

Я займаюсь йогою і тай-чи для зміцнення рівноваги.
Саме тому, коли я почну її втрачати,

я все ще зможу зберегти рухливість.

Я виконую вправи з ваговим навантаженням,
чим розвиваю м’язову силу.

Таким чином, коли я почну слабшати,
я все ще зможу пересуватись.

І, нарешті, третє. Я намагаюсь стати кращою людиною.

Мій батько був доброю та люблячою людиною до того,
як захворів. Таким він і залишається зараз.

Я бачу, як він потроху втрачає розумові здібності,
почуття гумору та мовні навики,

Але я також спостерігаю й інше: він любить мене,
моїх синів,

брата та маму, він з любов’ю ставиться
до своїх доглядальників.

І ця любов породжує в нас бажання
піклуватись про нього, навіть тепер,

коли це так важко.

Коли зникає все, чому він навчився за своє життя,

його серце все одно випромінює світло.

Я ніколи не була такою ж доброю та люблячою,
як мій батько.

І саме зараз мені потрібно цьому навчитись.

Мені необхідно настільки чисте серце, щоб,
коли його спустошить слабоумство, воно вижило.

Я не хочу захворіти хворобою Альцгеймера.

Чого б мені дійсно хотілось, так це, щоб через 20 років винайшли ліки. Достатній строк, щоб врятувати мене.

Але, якщо хвороба прийде за мною,
я буду готова зустріти її.

Дякую.

(Оплески)