Боб Манкофф: Анатомія карикатур від журналу New Yorker

The New Yorker отримує близько 1 тисячі карикатур щотижня; але публікує лише 17. У цій веселій, швидкоплинній і глибокій розмові давній редактор карикатур журналу і самопроголошений "аналітик гумору" Боб Манкофф розглядає комічність на прикладі деяких "ідей малюнків", надрукованих у журналі, пояснюючи, що працює, що ні, і чому.

Поговоримо про проектування гумору,

що є досить цікавим явищем, але зводиться

до дискусій щодо нещирості,

і що в одних випадках гумор відповідає дійсності,

а в інших - ні.

Отже, я з Нью-Йорку,

звідси - 100% відповідності.

Взагалі-то, це смішно, адже коли говорити про гумор,

75% - найбільше, на що доводиться розраховувати.

Немає особи, яка була б на 100% задоволена від жартів,

окрім цієї панянки.

(Відео) Жінка (сміється)

Боб Менкофф: Це моя перша дружина.

(Сміх)

Принаймні в цьому у нас все складалося.

(Сміх)

Тепер погляньте на цю карикатуру.

Хочу вказати на те, що

карикатура представлена з

журналу The New Yorker (Нью-Йоркер),

цей чарівний "кеслонський" тип (вид шрифту),

тому і виглядають карикатури досить безневинно.

Тут ідеться про невеличкий жарт щодо старіння,

і ви знаєте, людям це може навіть подобатися.

Але, як я вже казав, неможливо задовольнити всіх.

Неможливо задовольнити і цього добродія:

(e-mail коментар до карикатури)
"Ще один жарт про старого білошкірого мужчину. Ха-ха, дотепно.

Це смішно, якщо ви молоді і невиховані,

але одного дня і ви зістарієтесь, хіба помрете раніше - чого я вам і бажаю".

(Сміх)

The New Yorker - це радше вразливе середовище,

дуже легко залишитися з розквашеним носом.

І одна з речей, яку усвідомлюєш,

що це незвичне середовище.

Ось я - один, хто говорить з вами.

Ви ж - колектив. Ви чуєте і знаєте сміх один одного.

У The New Yorker це відходить за межі широкої аудиторії,

і коли ви власне дивитеся на це,

і коли ніхто не знає, над чим хтось сміється,

і коли ви поглянете на суб'єктивність у даному гуморі,

то це стає цікаво.

Подивімося на цю карикатуру.

"Приголомшливі дані про антидепресант".

(Сміх)

Справді, це бентежить.

Подумайте тепер,

більшість із вас сміялася з цього.

Так? Вам здавалося, що це кумедно.

Ця карикатура здебільшого змушує усміхатися,

але ось он-лайн дослідження, яке я зробив.

Близько 85% людей вподобали карикатуру.

Сто дев'ять респондентів віддали оцінку 10, найвищу. Десять - лише одиницю.

Зараз представлені індивідуальні коментарі.

"Я люблю тварин!!!" - так, вони дуже люблять їх.

(Сміх)

"Я не хочу їм робити боляче. Це зовсім несмішно".

Ця людина поставила оцінку 2.

"Я не люблю дивитися на страждання
тварин, - навіть якщо це карикатура".

У таких випадках я кажу, що ми
використовуємо знеболююче чорнило.

Іншим людям було смішно.

Це, власне кажучи, і є справжньою
природою поширення гумору,

коли ви не заражені ним.

Гумор є своєрідною розвагою.

Усім розвагам притаманний подих небезпеки,

щось, що може піти не так,

проте ми любимо відчувати себе захищеними.

Ось зоопарк. Небезпечно. Там є тигр.

Клітка захищає нас. Такий собі різновид забави, еге ж?

Зараз на екарні - поганий зоопарк.

(Сміх)

Політично коректний, але кепський з цього зоопарк.

Але ось такий варіант - найгірший.

(Сміх)

Отже, маючи справу з гумором від The New Yorker,

уявіть собі, де ж цей тигр буде знаходитися?

У якому ракурсі існуватиме небезпека?

Як же вам з цим бути?

Моя робота - переглядати 1000 карикатур за тиждень.

Але The New Yorker може опублікувати лише 16-17,

а у нас тисяча карикатур.

Звісно, багато, багато з них ми забраковуємо.

Ми могли б розміщати більше карикатур,

якби не публікували статті.

(Сміх)

Але це була б величезна втрата,

з якою я міг би прожити, проте
це не применшувало б її розміру.

Карикатуристи приходять до журналу щотижня.

Звичайний карикатурист, який працює з журналом,

створює від 10 до 15 ідей в тиждень.

Але більшість з них забраковуються.

Така природа будь-якої креативної діяльності.

Багато з них поступово ідуть геть. Деякі залишаються.

Мет Діфі - один із них.

Це одна з його карикатур.

(Сміх)

Дрю Дернавіч "Імпровізована вечірка у бухгалтерів".

"А тепер ми попросимо у присутніх

викрикнути будь-які числа навмання".

По Нот. "З ним все гаразд. Хотілося б лише,
щоб був більш проізраїльським".

(Сміх)

Тепер я знаю все про відмову,

бо коли я звільнився (насправді мене копнули)
зі школи психології

і вирішив стати карикатуристом, природній перехід,

у період з 1974 по 1977 надіслав 2000 карикатур
до The New Yorker,

і отримав всі 2000 відмов від них.

І ось ці відмови зменшилися, а у 1977 --

[Нам шкода, проте не можемо використати Ваші матеріали. Дякуємо за проявлений інтерес]

магічно перейшли до такого.

[Овва! Ви продали нарешті. Не може бути! Ви справді продали карикатуру клятому The New Yorker]

(Сміх)

Звичайно, це було не так насправді,

але це були мої емоції на той час.

І звісно ж, це не гумор The New Yorker.

Що ж таке тоді гумор The New Yorker?

Після 1977 я почав співпрацювати з
The New Yorker і продавати карикатури.

А року 1980 я підписав такий бажаний

договір з The New Yorker,

де я стер деякі частини, бо це не ваша справа.

Від 1980р. "Дорогий м-р Манкоф,
відповідно до узгодженості,

складеної між нами і т.д. і т.п." --стерто--

"за будь-які ідеї малюнків."

З повагою до ідей малюнків, ніде у договорі

не вказується слово "карикатура".

Словом "ідея малюнків" необхідно називати
карикатури у The New Yorker.

Отже, що ж таке ідея малюнку? Це щось таке,

що вимагає роздумів.

Це не просто карикатура. Ця ідея вимагає осмислення

з боку карикатуриста і з власного боку,

щоб зробити з цього карикатуру.

(Сміх)

Ось деякі, взагалі ви побачите мою підбірку
інтелектуальних карикатур.

"У світі не існує справделивості. Існує лише трішки справедливості в світі. Світ просто існує".

Це те, у що вірять лемінги.

(Сміх)

Коли The New Yorker і я робили коментарі,

ми зрозуміли, що карикатура несе в собі певну невизначеність щодо суті.

От про що ця карикатура? Хіба про лемінгів?

Ні, вона - про нас.

Це є мій власний погляд на релігію,

на те, що суть справжнього конфлікту -
це суперечки всередині релігії,

у кого ж найкращий уявний друг.

(Сміх)

А це моя найвідоміша карикатура.

"Ні, в четвер не вийде. Як щодо ніколи,
ніколи вас влаштує?"

Вона друкувалася тисячі разів, повний плагіат.

Навіть є на стрінгах,

але скорочена до "Як щодо ніколи, ніколи тебе влаштує?"

Ці приклади представлені як зовсім різні види гумору,

але вони страшенно схожі.

У кожному зразку наші сподівання ігноруються,

розповідь переключається.

Тут присутні невідповідність і контраст.

У "Ні, в четвер не вийде. Як щодо ніколи,
ніколи вас влаштує?"

ми маємо поєднання ввічливості

і посилання на грубість.

Так і працює гумор. Це пізнавальна взаємодія,

у якій змішуються дві непоєднувальні речі,

що тимчасово існують у наших думках.

Він одночасно і ввічливий, і грубий.

Тут ми бачимо пристойність The New Yorker

і вульгарність самої мови.

По суті таким чином працює гумор.

Отже, я аналітик гумору, сказали б ви.

Е.Б. Вайт сказав: "Аналіз гумору -
це як розтин жаби".

Нікому це нецікаво, і жаба помирає.

Я планую вбити декілька, але це не буде геноцидом.

Насправді це змушує мене -

Погляньмо на ці картиинку. Вона є цікавою,

"Публіка, що сміється".

Тут зображені люди, франти зокрема,

але всі сміються, сміються всі,

окрім одного парубка.

Хто ж цей чоловік? Він - критик.

А саме критик гумору,

і я ж змушений бути в тій самій позицій,

коли я в The New Yorker, і є небезпека,

що я стану таким самим чоловіком.

Маємо невеличке відео, зняте Метом Діфі,

їх уявлення про те, як ми перебільшуємо.

(Відео) Боб Манкофф: "Оооо ні!

Ееех.

Оооо. Хммм. Занадто смішно.

Можна було б, але у мене не той настрій.

Буду насолоджувати сам. Можливо.

Ні. Неа. Ні.

Перебільшено. Не до кінця зрозуміло.

Зображено якраз, але таки несмішно.

Ні. Ні.

Заради Бога, ні, тисяча раз ні.

(Музика)

Ні. Ні. Ні. Ні. НІ. [4 години потому]

Хех, а це добре, так, що у нас тут?

Працівник: "Хочеш канапку з шинкою і сиром?" Б.М.: "Ні".

Працівник: "Добре. Яловичина на квашеному хлібі?"
Б.М.: "Ні".

Працівник: "Копчена індичка з беконом?". Б.М.: "Ні".

Працівник: "Фалафель?" Б.М.: "Дай погляну.

Еее, ні".

Працівник: "Смажений сир?" Б.М.: "Ні".

Працівник: "Сендвіч з беконом, латуком і помідором?". Б.М.: "Ні".

Працівник: "Шварцвальдська шинка і моцарела з яблучною гірцицею?" Б.М.: "Ні".

Працівник: "Зелений салат з квасолею?" Б.М.: "Ні".

(Музика)

Ні. Ні.

Точно ні. [Декілька годин після ланчу]

(Сирена)

Ні. Забирайтесь геть.

(Сміх)

Таке собі перебільшення над тим, чим я займаюся.

Ми забраковуємо дуже багато карикатур,

так багато, що навіть є книги "Колекція відмов".

"Колекція відмов" не зовсім у стилі гумору New Yorker.

І ви бачите тут неробу на тротуарті,

який пиячить, а його лялька-черевомовець блює.

Бачите, це не є гумор від New Yorker.

Це замальовка від Мета Діфі, одного з наших картуністів.

Наведу вам деякі приклади гумору від колекції відмов.

"Я роздумую над тим, щоб взяти дитину".

(Сміх)

Маєте цікавеньке -- злочинний сміх,

сміх всупереч своїм переконанням.

(Сміх)

"Дупа-замість-голови. Будь ласка, допоможіть".

(Сміх)

Тепер, щодо контексту цієї книги,

що каже "Карикатури, які ви ніколи не бачили і не побачите

у The New Yorker", такий гумор є ідеальним.

Спробую пояснити, чому.

Існує думка, що гумор - це таке собі

добродушне паплюження.

Іншими словами, якщо щось є смішним,
ми мусимо розуміти,

що це погано і добре водночас.

Якщо ми думаємо, що щось геть погане,
ми кажемо: "Це несмішно".

А якщо щось абсолютно гаразд, то в чому жарт? Так?

Щодо добродушно, то прикладом є
"Як щодо ніколи, ніколи тебе влаштує?"

Це грубо. Світ не має бути таким.

У цьому ж контексті ми відчуваємо, що це в порядку.

Тож у контексті "Дупа-замість-голови.
Будь ласка, допоможіть".

маємо добродушне паплюження.

Якщо ми говорим про статтю у журналі The New Yorker...

"Армія Т-клітин: Чи може імунна реакція тіла

допомогти лікувати рак?" Заради Бога!

Ви от читаєте про ці розумні речі,

науковий аналіз імунної системи.

Тут глип догори, а там маємо:

"Дупа-замість-голови. Будь ласка, допоможіть". Жах.

Тут паплюження згубне. Так воно не працює.

Немає такого поняття, як смішно саме по собі.

Усе залежатиме від контексту і наших сподівань.

Можна дивитися на це таким чином.

Це є вид так званої мотиваційної теорії про наш вигляд,

теорія про мотивацію і про наш настрій,

і як наш настрій визначає речі, які нам подобаються

або не подобаються.

Коли ми у веселому настрої, нам хочеться пригод.

Ми прагнемо активності. Тоді ми відчуваємо хвилювання.

Коли ж ми у цілеспрямованому настрої, ми стривожені.

"Колекція відмов" якраз із цієї частини.

Вам хочеться стимулу, хвилювання.

Хочеться переходити межі.

Це як парк розваг.

Голос: "Поїхали". (Крики)

Він сміється. Загроза і безпека водночас,

неймовірна збудженість. Жарту немає. Його і не треба.

Якщо ви достатньо схивлюєте і простимулюєте людей,

вони будуть сміятися з найменшого.

Це ще одна карикатура з "Колекції відмов".

"Дуже затишно?"

Ця карикатура про тероризм.

The New Yorker охоплює дуже різні сфери.

Ця сфера по-своєму жартівлива,
але і сповнена певним змістом,

і у цій сфері карикатури різні.

Зараз покажу карикатури, які The New Yorker зробив

одразу після вересня 2011, дуже вразливий
простір для використання гумору.

Як би The New Yorker нападав тут?

Це не було б щось у стилі хлопця з бомбою,
який каже: "Дуже затишно?"

Або ще ця карикатура, яку я не показав,

бо подумав, що це могло б бути образливо.

Карикатура великого Сема Гроса, події відбуваються

після дискусії Мухаммеда, де Мухаммед на небі,

терорист-смертник весь розірваний на шматки,

і він каже до смертника:

"Отримаєш незайманих, коли ми знайдемо твій член".

(Сміх)

Краще не було б малювати.

Першого тижня ми не публікували карикатур.

Це була чорна діра для гумору, і правильно.

ВІн не завжди доречний.

Але наступного тижня з'явилася така карикатура.

"Думала, що більше ніколи не сміятимусь.
А тоді побачила твій піджак".

Суть її в тому, що якби ми були живі,

ми б ходили кудись сміятися. Ходили б просто дихати.

Ходили, щоб існувати. Ось ще одна.

"Якщо не вип'ю третє мартіні - терористи переможуть".

Ці карикатури не про них, а про нас.

Гумор відображається на нас.

Найпростіше, як можна використати гумор
(і цілком законно), -

це дружньо пожартувати над ворогом.

Це називається диспозиційний гумор.

Таким є 95% гумору. Тільки не в нас.

Ось ще одна карикатура.

"Я б не проти жити у фундаментально
ісламістському штаті".

(Сміх)

Гумору не потрібна мішень.

У The New Yorker мішенню є ми.

Тобто читачі і карикатуристи.

Гумор є самомислячим

і змушує нас задумуватися над зарозумілістю.

Карикатура Роза Часта: хлопець, який читає некролог.

"На 2 роки молодший за тебе, на 12 років старший,

на 3 роки молодший, вік хвилина в хвилину,

саме твого віку".

Напрочуд мудра карикатура.

The New Yorker також певним чином намагається

показувати у карикатурах щось, окрім жартів,

щось про нас. От іще одна.

"Я стала вегетаріанкою, бо це корисно.

Потім це стало питанням моралі, а тепер - щоб подратувати людей".

(Сміх)

"Вибачте, здається, це якось неправильно,

що лише я можу щезнути з поля зору".

Тут акцент зроблено на наші манії, нарцисизм,

крах надій і слабкості, саме наші, а не чиїсь іще.

The New Yorker вимагає

виконувати певну пізнавальну роботу,

і ми можем побачити це в Артура Кестлера,

який виконав "Акт створення" про стосунки

між гумором, мистецтвом і наукою,

що можна назвати бісоціацією.

Потрібно скласти докупи ідеї з різних систем координат

і робити це щвидко, щоб зрозуміти карикатуру.

Якщо різні системи координат не сходяться разом

у приблизно перших 0,5 секунд - це не смішно,

але зараз буде.

Різні системи координат.

"Ти ж спав з нею, правда?"

(Сміх)

"Лессі! Клич на допомогу!"

(Сміх)

Французький армійський ніж.

(Сміх)

А це Айнштайн у ліжку: "Для тебе це було швидко".

(Сміх)

Тепер карикатури, що спантеличують.

Ось ця заплутала б багатьох.

Скільки людей знають, що вона означає?

Собака показує, що хоче погуляти.

Це сигнал для ловця у бейсболі, щоб вигуляти собаку.
[Тут: гра слів, walk - вигуляти, але також це ситуація в бейсболі]

Тому ми запускаємо фільм про проблемні карикатури,

який називається "Я не розумію: IQ тест із карикатур
The New Yorker".

(Сміх)

Ще одне, чим The New Yorker заплутує, -

це невідповідність, і невідповідність, яку я вам показую,

є певною основою гумору.

Щось, що є абсолютно нормальним або логічним,
не має бути смішним.

Але невідповідність діє так, що спостережний гумор -

це гумор усередині сфери реальності.

"Мій начальник завжди вказує, що мені робити". Так?

Таке буває. Це гумор усередині реального життя.

Інше, ковбой каже корові:

"Неймовірно. Я б хотів знайти 5 тис таких, як Ви".

Ми розуміємо, що це безглуздо. Але ми співставляємо.

По шкалі безглуздя маємо таке:

"Чорт забирай, Гопкінсе, хіба ти вчора
не отримав службової записки?"

Якось трохи заплутано, не сходиться докупи.

Загалом, люди, яким більше до вподоби нісенітниці,

насолоджуються абстрактним мистецтвом,

вони більш ліберальні, менш помірковані.

Та коли і ви, і я вигадуємо гумор,

немає жодного змісту порівнювати одне з іншим.

Це такий собі "шведський стіл", який поєднав усе цікаве.

Отже, підведу підсумок написом з карикатури,

який узагальнить усе

про карикатури The New Yorker.

[Напис на таблиці: Зупинись і подумай]
"Це таки змушує тебе зупинитись і подумати, чи не так?"

(Сміх)

І тепер, коли ви дивитесь на карикатури New Yorker,

я б хотів, щоб ви зупинились і подумали
над ними трішки більше.

Дякую.

(Оплески)

Дякую. (Оплески)