Небезпека "навмисної сліпоти"

Ґейла Бенефілд просто робила свою справу — поки не відкрила жахливу таємницю свого рідного містечка про те, що рівень його смертності був у 80 разів вищим, ніж деінде у США. Проте, коли вона почала говорити про це з іншими, дізналась про ще більш шокуючу правду: люди не хотіли нічого про це знати. У своїй промові, котра частково є уроком історії, частково закликом до дії, Марґарет Геффернан демонструє певну небезпеку, яка є наслідком "навмисної сліпоти", і віддає честь та хвалу звичайним людям, таким як Бенефілд, які не бояться говорити вголос те, що думають. (Знято на TEDxDanubia)

На північному заході Сполучених Штатів,

якраз біля канадського кордону,

розташоване маленьке містечко Ліббі, штат Монтана.

Воно оточене соснами та озерами

і просто вражаючою природою

та височенними деревами, які тягнуться аж до небес.

Серед тієї краси знаходиться маленьке містечко Ліббі,

котре я відвідала, і яке мені здалось місцем, де можна усамітнитись,

воно дещо ізольоване.

Саме в місті Ліббі, Монтана, є досить незвичайна жінка

на ім'я Ґейла Бенефілд.

Вона завжди почувалася дещо чужою,

хоч і прожила там майже все своє життя,

жінка російського походження.

Вона розповіла мені, що коли ходила до школи,

вона була єдиною дівчинкою, яка обрала вивчати

креслення.

Подорослішавши, вона отримала роботу: ходила з одного будинку до іншого

та знімала показники газових та електричних лічильників.

Вона працювала вдень,

і була одна річ, на яку вона звернула увагу.

Вдень вона зустрічала багато чоловіків,

які були вдома. Вони були середнього віку та старші,

але багато з них ходили з кисневими балонами.

Це її дуже вразило.

Згодом, кілька років по тому, помер її батько, у віці 59 років,

за 5 днів до того, як мав отримати свою першу пенсію.

Він був шахтарем.

Вона подумала, що батько, мабуть, був виснажений тяжкою працею.

Але через декілька років померла її мама,

і це їй здалося ще дивнішим,

бо її мама походила з сім'ї довгожителів,

які, здавалось, живуть вічно.

До речі, дядько Ґейли до сих пір радіє життю

і навіть вчиться танцювати вальс.

Було нелогічно і дивно, що матір Ґейли

померла такою молодою.

Це була певна аномалія, і вона намагалась розгадати ці загадки.

І як тільки їй вдавалось, на думку приходили інші.

Вона згадала, до прикладу, те,

що, коли її мама зламала ногу і потрапила до лікарні,

там їй зробили багато рентгенівських знімків,

два з них були знімки ноги, що було логічно,

але шість з них - були знімки грудної клітки, що було дуже нелогічно.

Вона намагалась розібратись у кожному відрізку

її життя та життя її батьків,

намагалась зрозуміти те, що вона бачила.

Вона роздумувала про своє містечко.

У містечку була шахта з видобу вермікуліту.

Вермікуліт використовувався як покращувач грунту,

для того, щоб рослини росли швидше й краще.

Вермікуліт використовувався для ізоляції горищ,

у великій кількості його клали під покрівлю,

щоб зберегти тепло під час довгих зим у Монтані.

Вермікуліт був і на дитячих майданчиках,

і на футбольних майданчиках,

і на ковзанках.

Єдине, чого вона не знала, почавши працювати над цією загадкою,

це те, що вермікуліт - дуже токсичний азбест.

Коли вона про це дізналась,

то почала розповідати кожному, кому тільки могла,

що трапилось, що сталось з її батьками

та людьми, яких вона бачила з кисневими балонами

вдень у їхніх домівках.

Але вона була справді вражена.

Вона вважала, якщо кожен дізнається, то захоче щось вдіяти,

але насправді ніхто не хотів знати.

Зрештою, вона почала всіх тільки дратувати,

настирливо розповідаючи цю історію

своїм сусідам, друзям, та іншим жителям міста,

що, кінець кінцем, зібралась певна група людей

і вони зробили наліпку на бампер,

яку вони гордо наклеїли на своїх авто. Там було написано:

"Так, я з Ліббі, Монтана,

і ні, я не маю азбестозу".

Але це не зупинило Ґейлу. Вона продовжувала свої дослідження.

Поява інтернету їй надзвичайно допомогла.

Вона розмовляла з усіма, з ким тільки могла.

Вона сперечалась і доводила своє, і, зрештою, їй пощастило,

коли один дослідник приїхав до її міста,

щоб вивчити історію копалень у тій місцевості,

і вона розповіла йому свою історію. Спочатку, він, звісно

як і всі, не повірів їй.

Але, повернувшись до Сіетлу і зробивши своє власне дослідження,

він таки визнав, що вона була права.

Тож тепер у неї був союзник.

Однак, люди все ще не хотіли знати.

Вони казали приблизно щось таке: "Ну, якби це було справді небезпечно,

хтось би вже сказав нам про це".

"Якщо це є дійсно причиною смертей такої кількості людей,

то лікарі сказали б нам про це".

Звиклі до дуже важкої роботи казали:

"Я не хочу бути жертвою.

Я просто не можу бути жертвою, але в будь-якому разі,

на кожному виробництві стаються нещасні випадки".

Але Ґейла продовжувала, і, зрештою, добилася свого.

До міста приїхало федеральне агентство,

і вони перевірили жителів міста, тобто

15,000 людей, та дізнались,

що смертність у місті

у 80 разів вища, ніж деінде у Сполучених Штатах.

То було ще у 2002, і навіть тоді

ніхто не підняв руку, щоб сказати: "Ґейло,

подивись на ігровий майданчик, де граються твої онуки.

Він вкладений вермікулітом".

Це не було незнання.

Це була навмисна сліпота.

Навмисна сліпота - це юридичне поняття, яке означає,

що, якщо є певна інформація, яку ти можеш знати і повинен знати,

але ти якимось чином ухиляєшся від цього,

закон вважає, що ти навмисно сліпий.

Ти обрав не знати цього.

Існує багато навмисно сліпих сьогодні.

Можна побачити навмисну сліпоту в банках,

коли тисячі людей давали іпотечні кредити людям,

які не могли їх собі дозволити.

Можна було побачити навмисно сліпих у банках,

коли відсоткові ставки були підтасовані

і кожен знав, що відбувається,

але кожен обдумано ігнорував це.

Можна побачити навмисну сліпоту в католицькій церкві,

де не помічали десятки дітей, що зазнали знущань.

Можна було побачити навмисну сліпоту

напередодні війни в Іраку.

Навмисна сліпота може бути як великого,

так і маленького масштабу,

у сім'ях людей, у їхніх домівках, у спільнотах,

а особливо в організаціях та установах.

У компаніях, де проводились дослідження на навмисну сліпоту,

переважно запитували таке:

"Чи є на роботі такі проблеми,

які люди бояться зачіпати?"

І коли вчені зробили подібні дослідження

у корпораціях Сполучених Штатів,

то виявилось, що 85 відсотків людей відповіли "так".

85 відсотків людей знають, що є проблема,

але вони нічого не скажуть.

І коли я повторила таке дослідження в Європі,

ставлячи ті ж самі запитання,

я виявила таку ж саму кількість людей.

Вісімдесят п'ять відсотків. Це великий відсоток мовчання.

Великий відсоток сліпоти.

І що справді цікаво, коли я потрапляю у швейцарські компанії,

вони кажуть мені: "Це виключно швейцарська проблема".

Коли я їду до німецьких компаній, вони мені кажуть: "О так, це хвороба всієї Німеччини".

Коли я заїжджаю до компаній Англії, вони кажуть:

"О так, це не найкраща риса британців".

Але правда в тому, що це проблема кожної людини.

Ми всі, за деяких обставин, навмисно сліпі.

Дослідження показує, що деякі люди сліпі

через свій страх. Вони бояться відплати.

А деякі люди сліпі, бо думають,

що помічати щось - просто марно.

Ніколи нічого не зміниться.

Якщо ми будемо протестувати, якщо ми будемо протестувати проти війни в Іраку,

то нічого не зміниться, тоді навіщо перейматись?

Краще просто не помічати, не бачити цього взагалі.

Постійна відповідь людей, з якою я стикаюсь повсякчас,

люди кажуть: "Ну, ти ж знаєш,

люди які це помічають, вони просто стукачі та інформатори,

і ми всі знаємо, що з ними стається".

Отже, існує глибоко вкорінений міф про стукачів,

у якому йдеться, що перш за все, всі вони божевільні.

Але я довідалась, подорожуючи світом

і розмовляючи зі стукачами, дещо цікаве:

насправді вони дуже лояльні і досить часто дуже консервативні люди.

Вони надзвичайно віддані установам, у яких працюють,

і причиною того, що вони кажуть правду

та наполягають на тому, що побачили,

є те, що їм зовсім не байдуже на майбутнє їхньої компанії

і вони хочуть зберегти її.

Люди часто повторюють

про стукачів: "Взагалі-то, немає ніякого в тому сенсу,

адже Ви бачите, що з ними, зрештою, трапляється.

КІнець кінцем, вони розбиті.

Ніхто не хотів би пройти через щось подібне".

І, все-таки, коли я спілкуюсь зі стукачами,

вони завжди говорять з гордістю.

Я пригадую Джо Дарбі.

Всі ми пам'ятаємо фото з іракського міста Абу-Ґрейб,

що настільки шокували світ і показали, якою насправді

була війна в Іраку.

Але мені цікаво, хто пам'ятає Джо Дарбі,

дуже покірного, хорошого солдата,

який знайшов ті фото і розповсюдив їх.

І він сказав: "Знаєш, я не з тих хлопців,

хто доносить на інших людей, але деякі речі виходять за всякі межі.

Кажуть, менше знаєш, краще спиш,

але з таким змиритися просто не можна".

Я розмовляла з британським лікарем Стівом Болсіном,

який боровся протягом п'яти років, щоб привернути увагу

до небезпечного хірурга, який вбивав малюків.

І я запитала його, навіщо він це робив, а він відповів:

"Насправді, це моя донька підштовхнула мене до цього".

Вона підійшла до мене одного вечора і сказала:

"Тату, ти не можеш дозволити цим немовлятам вмирати."

Також я пригадую Синтію Томас,

справді віддану дочку військових і дружину військового,

яка, зустрівши своїх друзів та родичів

з війни в Іраку, була настільки шокована

їхнім психічним станом

і відмовою військових визнати у них

посттравматичний синдром,

що збудувала кафе, яке знаходилось у центрі військового містечка,

щоб надати їм законну, психологічну і медичну допомогу.

Вона сказала мені: "Знаєш, Марґарет,

я завжди казала, що я не знаю, ким я хочу бути,

коли виросту.

Але я знайшла себе у цій справі,

і я вже ніколи не буду такою, як колись".

Ми всі насолоджуємось таким великим вибором свобод сьогодні,

свобод, здобутих тяжкою працею:

свободою писати і публікувати без страху цензури,

свободою, якої тут не було, коли я була в Угорщині востаннє;

свободою голосувати, за яку, особливо, жінки

мали так тяжко боротися;

свободою людей різних національностей, культур

та різної сексуальної орієнтації для того, щоб жити так, як вони хочуть.

Але свободи не існує, якщо ти не користуєшся нею,

і що роблять стукачі,

і що роблять люди такі, як Ґейла Бенефілд

- вони використовують свободу, яку вони мають.

І вони завжди готові визнати,

що так, буде суперечка,

і так, я буду мати багато сварок

з моїми сусідами, колегами та друзями,

але я покажу себе з доброї сторони у цьому конфлікті.

Я готова кинути виклик скептикам,

тому що вони зроблять мої аргументи кращими та сильнішими.

Я можу співпрацювати з моїми опонентами

для того, щоб стати кращою у тому, чим я займаюсь.

Ці люди надзвичайно наполегливі,

неймовірно терплячі і цілковито настроєні

не бути сліпими та німими.

Коли я їздила до Ліббі, Монтана,

я відвідала азбестозну клініку,

яку заснувала Ґейла Бенефілд,

місце, куди спочатку деякі люди,

які потребували медичної допомоги,

заходили через чорний хід,

бо вони не хотіли визнавати,

що Ґейла була права.

Я обідала і спостерігала

за вантажівками, що їздили туди-назад,

вивозячи старий ґрунт з садів

і замінюючи його свіжим і незабрудненим.

Я взяла мою 12-річну доньку з собою,

бо я дуже хотіла, щоб вона зустріла Ґейлу.

Моя дочка сказала: "Навіщо? Що в цьому такого?"

А я відповіла: "Вона не кінозірка,

не знаменитість, не експерт,

і Ґейла перша, хто б сказав,

що вона не свята.

Але справді важливо, що

Ґейла - звичайна людина.

Вона така ж, як ти і така ж, як я.

Вона мала свободу і була готова використовувати її".

Щиро дякую.

(Оплески)