TEDxTeen - Наталі Уорн про «безіменних видатних»

У віці 18 років Наталі Уорн працювала в русі «Невидимі діти», і це зробило її героїнею молодих активістів. Наталі розповідає свою надихаючу історію, нагадуючи, що ніхто не є занадто молодий, щоб змінити світ.

Привіт усім.

Моя мама - сильна чорна жінка,

яка виховувала дітей в дусі сили та самоповаги.

Суть цього була виражена на стіні

нашої маленької двокімнатної квартири на півдні Чикаго.

На стіні висіли дві світлини:

на одній були мої брати і сестри та [я],

а на іншій - моя мама у віці 12 років,

яка дивилася в очі Д-ру Мартіну Лютеру Кінгу-молодшому.

Коли я була маленькою, я ставала навшпиньки

і дивилася на це фото, згодом закривала очі

і уявляла собі, що це я

натхненно дивлюся на чоловіка, який організував рух за громадські права,

який виступив з "Маршем на Вашингтон" та змінив ціле покоління

словами "У мене є мрія".

В результаті я все-таки його зустріла.

Звісно, не Кінга,

а такого собі доктора Вінсента Хардінга.

Він працював з Мартіном Лютером із самого початку

і навіть написав деякі із його культових промов.

Це був дуже важливий момент для мене, як для дитини,

так як тоді я вперше зрозуміла,

що це не один Мартін Лютер очолював революцію,

його підтримував рух,

до якого входили "безіменні видатні".

Безіменні видатні - це люди, які безкорисно і завзято

працювали за те, у що вони вірять.

Їх мотивація - не визнання, а переконання.

Я змогла зрозуміти сенс цього лише набагато пізніше,

коли підросла.

Я виросла, як я й говорила, у Чикаго,

в суворому, бідному районі,

але це не мало тоді для мене значення,

так як у мене найдивовижніша сім'я у світі.

Існувало дві речі, з якими я змушена була боротися в житті.

Перша - мій батько був хворий протягом усього мого життя.

У нього хвороба Паркінсона і панкреатит,

і коли я була маленькою, мені було важко дивитися,

як страждає мій особистий герой.

Друга проблема полягала у мені.

Можна сказати, у мене була проблема ідентифікації.

Будучи в школі, я була змушена чотири рази переїздити,

а в останній моїй школі царював расизм.

Діти були дуже жорстокі. Писали нам злісні листи,

жахливі речі на наших шафках.

Я представниця двох рас, тому мені говорили:

"Ти не можеш бути і тією, і іншою. Вибирай: чорні чи білі".

В результаті, я відмовилася від обох.

А потім, в 2008 році, в останньому класі,

раптом це стало новою фішкою -

стало круто бути "змішаної раси".

"О, Наталі, тепер ти нам подобаєшся. Ти надзвичайно цікава".

Мені це набридло.

Я втомилася думати, що думають інші.

Я просто хотіла якомога швидше все зробити,

завершити всі навчальні курси,

і завершити школу, неважливо яку.

І лишень, коли мені було 17,

і я подивилася фільм "Невидимі діти",

щось відбулося.

Діти-солдати.

Дітей віку моїх племінників викрадали.

Їм давали в руки AK47 і змушували вбивати,

не будь-кого, а часто змушували вбивати власних батьків,

братів і сестер.

Повстанська армія, яка вчиняла масові вбивства

без будь-якої на те політичної чи релігійної причини, просто так.

Впродовж 25 років.

25 років тривав цей конфлікт.

Мені 20 років, тобто конфлікт старший за мене

на п'ять років.

І розпочав це все один єдиний чоловік

з харизматичним голосом.

Його ім'я - Джозеф Коні.

Коли я переглядала цей фільм, щось відбулося.

Щось в мені почало діяти.

І я не могла зрозуміти, що це було.

Чи була це лють, чи співчуття,

чи я відчувала провину, так як вперше чула

про 25-літню війну.

Я не могла зрозуміти, що це.

Але цей рух дав мені поштовх,

і я почала ставити запитання:

Що робити?

Що може зробити 17-річна дівчинка?

Повинно бути щось.

І я знайшла рішення.

Засновники та творці фільму "Невидимі діти"

розповіли мені про один законопроект.

Якщо його вдасться затвердити,

стануть можливими дві речі:

по-перше, буде затриманий Джозеф Коні,

а також його командири армії.

По-друге, ми зможемо забезпечити фінансову підтримку

для відновлення регіонів, зруйнованих

впродовж 25 років війни.

І я сказала: "Вирішено! Я з вами,

і я обіцяю, я зроблю все, що в моїх силах".

І в компанії 99 ідеалістів

18-20 років

я вскочила на літак в Сан-Дієго з творцями фільму і стала їх стажеркою.

Я відклала навчання в університеті. Стажування нам не оплачували.

Можете вважати це безвідповідальністю чи божевіллям, як зробили мої батьки,

але для нас божевіллям було - не поїхати.

Це була найбільш термінова справа, і ми були готові на все,

щоб законопроект затвердили.

Нам дали перше завдання:

організувати захід під назвою

"Спасіння дітей-солдатів Джозефа Коні",

на якому повинні зібратися люди

в сотнях міст світу

і влаштувати мітинг на центральній площі міста, допоки хто-небудь із політиків чи відомих людей

не вийде до нас із промовою на захист цих дітей-солдатів.

І тоді кожне місто буде "врятоване".

І умова була:

не залишати площу, поки нас не "врятують".

Мені випало Чикаго і ще 9 міст.

І тоді я сказала керівництву:

"Якщо ми шукаємо великих зірок,

чому тоді не піти до бджолиної матки? Давайте знайдемо Опру Уінфрі?".

Вони визнали це трохи ідеалістичним.

Але я вважаю що нам треба думати по-серйозному.

Ми хочемо зробити неможливе,

то чому тоді не спробувати ще більш неможливе?

У нас був час із січня по квітень.

Це кількість годин, витрачених мною на логістику:

організація дозволів на збір протестувальників,

пошук місця.

Ось скільки разів мені відмовили агенти

різних відомих людей і секретарі політиків.

Ось сума, яку я витратила на Red Bull і дієтичну колу,

щоб не заснути на протестах.

(Сміх)

Хочете - осуджуйте мене.

Це рахунок з лікарні, куди я потрапила

через інфекції нирок

після передозування кофеїну.

Це деякі безглузді речі,

які нас супроводжували в час акції.

Потім прийшло 21 квітня і розпочався захід.

Сотні міст по усьому світу - це було прекрасно.

Шість днів після того всі міста були "врятовані", крім одного.

Чикаго.

Ми чекали в місті.

До нас почали приходити люди зі всього світу

і зі всієї країни, щоб нас підтримати,

щоб приєднати їхні голоси до наших.

І, наостанок, 1 травня ми оточили студію Опри

і змогли привернути її увагу.

Це уривок з фільму

"Разом ми вільні",

який розповідає про акцію

і про мою спробу залучити Опру.

(Відео) Опра: Коли я сьогодні вранці під'їхала до студії,

я побачила велику...

Коли ви всі прибули, там була група зовні?

Публіка: Так.

Опра: Вони тримали плакати і просили з ними поговорити

всього п'ять хвилин. Я із задоволенням погодилася.

З ними була група "Невідомі діти".

Я дала їм хвилину для того,

щоб вони пояснили свою ситуацію.

Чоловік з натовпу: Опро, дякую, що ти з нами.

Ці люди бачили

історію про 30 000 дітей,

яких викрав лідер повстанців Джозеф Коні.

Вони тут через солідарність і провели тут

шість днів.

Їх було 100 000 зі всього світу.

Зараз нас 500, і ми міцно стоїмо,

щоб ви підняли це питання,

і тоді ми зможемо покласти край цій тривалій війні в Африці

і врятувати цих дітей-солдатів,

які все ще в Східній Африці.

Хлопець: Опро, це Наталі,

їй 18 років.

Цей рік вона була нашою стажеркою,

і вона сказала: "Я хочу отримати Опру".

В суботу вона зібрала 2 000 людей,

але йшов дощ.

Коли йшов дощ, залишилося 50 людей.

Коли решта дізналася, що вона тут, вони стали приходити.

Тут люди з Мексики, Австралії.

Наталі 18 років.

Не думайте, що ви занадто молоді.

Ви можете змінити світ в будь-який час.

Розпочніть сьогодні, зараз.

(Підбадьорливі вигуки)

З натовпу: Це цього вартувало?

Натовп: Так!

Наталі! Наталі! Наталі!

Разом ми вільні! Разом ми вільні!

(Оплески)

І ви думаєте - це був момент всього мого життя,

кульмінація, яка зробила мене видатною.

І це було неймовірно!

Я дійсно була у нестямі від радості.

10 000 000 людей дивляться "Шоу Опри Уінфрі".

Але тепер, озираючись назад, я знаю, що це не так.

Не зрозумійте мене неправильно.

Це був незабутній момент.

І цілий тиждень у мене було особливе фото на Facebook.

Але "видатною" я була весь цей час.

І не тільки я.

І незважаючи на те, що показали мою історію,

я була однією із сотні стажерів,

які лізли зі шкіри, щоб організувати акцію.

Праворуч від мене хлопець, на плечі якого я сиджу, -

він мій найкращий друг.

Його звати Йоханнес Оберман.

Він працював зі мною в Чикаго з самого початку,

так само довго, і стільки ж безсонних ночей.

Дівчина праворуч - Бетані Байлсма.

Вона організовувала Нью-Йорк і Бостон.

І її акції були найкрасивішими зі всіх.

Дівчина ліворуч - Колін.

Колін переїхала в Мексику на три місяці,

щоб організувати п'ять акцій там,

але вона змушена була поїхати звідти за день до акції

через свинячий грип.

А ось одна сім'я.

Вони не змогли бути з нами на заході,

їм не вдалося,

але вони замовили 100 коробок піци для нас

і доставили на перехрестя вулиць Мічиган і Рендольф,

де ми проводили пікетування.

Саме завдяки таким людям,

які робили те, що могли,

одночасно, самостійно,

не думаючи про те, хто спостерігає за цим,

це стало можливим.

І річ не в тому, що ми достукалися до Опри.

Адже коли я спустилася з плечей,

війна не закінчилася.

Справа була в законопроекті.

Опра була лише важливою персоною на шляху до цього законопроекту.

Це було ціллю.

Цей законопроект був у нас перед очима від самого початку.

Він не міг допомогти завершити цю тривалу війну в Африці.

Саме це привело 100 000 людей

на площі по всьому світу.

І це вартувало цього.

Десять днів після передачі Опри,

законопроект був представлений в Конгресі.

Рік після того

він отримав всі - 267 -

голосів в Конгресі.

І тиждень після того

Президент Обама підписав його.

(Оплески)

Ніхто зі стажерів не був там присутнім.

Нам не пощастило бути там в той момент.

Наші засновники були там.

Ось ті хлопці, які шкіряться на задньому плані.

(Сміх)

Але той момент став тим,

заради чого все це було зроблено.

Ось для чого 100 000 "безіменних видатних"

працювали так старанно, щоб організувати все це.

Ви знаєте, ці "моменти Опри" доводять

що те, що здається недосяжним - можливе.

Вони надихають нас, піднімають нашу впевненість.

Але момент не є рухом.

Навіть безліч моментів, взятих разом,

не можуть створити рух.

Рух створюють

"безіменні видатні", які стоять за ним.

Для мене особисто...

що штовхало мене під час всього процесу -

це думки про цих дітей-солдатів.

Це стало для мене особистою проблемою.

В якийсь момент я змогла з'їздити в Африку.

Я зустрілася з цими неймовірними людьми.

У мене є друг серед тих,

хто жив у цьому конфлікті все життя,

і це стало для мене особистою проблемою.

Але не обов'язково, щоб саме це було нашою рушійною силою.

Можливо, ви хочете бути новим Шепардом Фейрі,

чи новою Джоан Роулінг,

або ще ким-небудь. Неважливо.

Ким би ви не хотіли стати, боріться за це

з усіх сил,

не для слави чи багатства,

а тому, що ви в це вірите.

Тому що це змушує ваше серце радіти.

Це ваша родзинка.

Це те, що визначає наше покоління:

якщо ми будемо переслідувати і боротися

за речі, які нам важливі,

і за які ми хочемо боротися.

В школі я хвилювалася про те,

що про мене думають.

В цьому величність цієї конференції.

Багато з вас ще такі молоді.

Знайдіть те, що вас надихає,

що ви любите, і досягайте цього.

Боріться за це.

І це змінить світ,

це те, що нас визначає.

Незважаючи на те, що думають інші,

мій момент з Опрою, чи моя присутність на TED,

мене не визначають.

Якщо ви повернетеся зі мною в Лос-Анджелес,

ви побачите, що я працюю офіціанткою

і доглядаю за дітьми, щоб оплатити рахунки,

тому що моя мрія - стати режисером.

І в ці дріб'язкові, монотонні,

тривіальні моменти

я змушена нагадувати собі бути видатною.

І повірте, як тільки двері закриються

і камери погаснуть, знову буде важко.

Але одну річ я хочу вам сказати наостанок,

і не тільки вам,

але й самій собі,

нас визначають не "моменти Опри",

а наші справи.

Дякую.