Про що мовчить ваш лікар

Якби ваш лікар був представником фармацевтичної компанії, чи не хотіли б ви про це знати? Або якби він мав особисті переконання, несумісні з лікуванням, яке вам потрібне? На сьогодні, щонайменше у Сполучених Штатах Америки, ваш лікар просто не повинен казати вам про ці речі. І коли медик Леана Вен попросила своїх колег відкритися, реакція виявилася досить тривожною.

Мені казали, що я зрадила своїй професії,

що мене треба звільнити

та позбавити ліцензії лікаря,

що я мушу повернутися до своєї країни.

Мою електронну скриньку зламали.

Під час обговорення на форумі
серед інших лікарів

хтось визнав,
що "забомбив" мій Твіттер.

Я тоді не знала, було це добре чи погано,

але відповідь на це була така:

"Шкода, що це не була справжня бомба".

Я ніколи не думала, що
можу вчинити щось,

що викличе такий гнів
серед колег.

Стати лікарем було моєю мрією.

Я росла в Китаї,

і змалку пам'ятаю, як бігала до лікарні

майже щотижня через сильну астму.

Мною завжди опікувалася доктор Сем.

Вона була майже одного віку
з моєю мамою.

У неї було пишне кучеряве волосся,

і вона завжди носила
жовті яскраві сукні у квіточки.

Вона була з тих лікарів,

які, якщо ти впав та зламав руку,

питали, чого ти не радієш,
адже не треба буде

виконувати домашні завдання. Розумієте?

Бачте, ви б, може, й кривилися від болю,

але після зустрічей з нею
мені завжди ставало веселіше на душі.

У кожного з нас є герой дитинства,

на кого ми хочемо бути схожими,
коли виростемо, чи не так?

Я мріяла бути такою, як доктор Сем.

Коли мені було вісім років,
ми з батьками переїхали до Штатів,

і нас очікувала доля більшості іммігрантів.

Мої батьки прибирали в готелях,
мили посуд та заправляли машини,

аби я лише здійснила свою мрію.

З часом я непогано вивчила англійську,

і мої батьки були на сьомому небі,

коли я вступила до медичного вишу
та дала клятву лікувати та служити людям.

Але одного дня все змінилося.

Моя мама подзвонила та сказала мені,
що погано почувається,

що має невпинний кашель,
їй важко дихати, і вона втомлена.

Я знала, що моя мама з тих,
хто ніколи ні на що не скаржиться.

Якщо вона сказала, що щось не так,

це означає, що все справді погано.

Так і було.

Ми дізналися, що в неї
рак грудей IV стадії,

рак, який вже поширився
на легені, кістки та мозок.

Мама була хороброю,
сильною і мала надію.

Вона пройшла операцію та випромінювання

і була вже на третьому циклі хіміотерапії,

коли загубила свою телефонну книгу.

Вона намагалася знайти номер телефону
свого онколога в Інтернеті

і знайшла його, але також
знайшла дещо інше.

На кількох сайтах він значився

як високооплачуваний представник
однієї фармацевтичної компанії.

І справді - він часто висловлювався
в підтримку

того ж режиму хіміотерапії,
який призначив їй.

Вона подзвонила мені у розпачі,

і я не знала, чому вірити.

Може, це був правильний режим для неї,

а може й ні.

Це її налякало та змусило сумніватися.

Коли йде мова про медицину,

треба обов'язково мати довіру,

а коли довіри вже немає,
залишається лише страх.

Є ще одна сторона страху.

Навчаючись у медичному виші,
я лікувала 19-річного хлопця,

який їхав на велосипеді

до гуртожитку, коли його збив

та переїхав позашляховик.

Він мав кілька зламаних ребер,

роздроблені стегнові кістки

та внутрішній крововилив
у шлунку та мозку.

Уявіть собі, як було його батькам,

які летіли з Сіетлу, що за 3000 км,

та прибувши, побачили, що син у комі.

Тобто, на їхньому місці ви б хотіли знати,
що з ним, чи не так?

Вони бажали бути на нарадах у його палаті,

де ми обговорювали його стан та план дій,

що на мою думку,
було зрозумілим проханням,

і таким чином ми могли б
показати їм,

що ми докладали чималих зусиль
та не були байдужими.

Однак відповідальний лікар сказав ні.

Він наводив різні причини.

Може, вони заважатимуть медсестрі.

Може, через них студенти
перестануть ставити питання.

Він навіть сказав:

"А раптом вони побачать помилки
та подадуть на нас у суд?"

За кожною відмовкою
я бачила глибокий страх,

і я дізналася, що для того,
щоб бути лікарем,

ми повинні одягати наші білі халати,

зводити стіну та ховатися за нею.

Це прихована епідемія у медичному світі.

Звичайно, пацієнти
бояться йти до лікаря.

Уявіть, що у вас раптом
страшенно заболів живіт,

ви йдете до лікарні,

лежите у дивному місці,
на лікарняному візку,

одягнені у тонкий халат,

незнайомці приходять
та чимось у вас тикають.

Ви не знаєте, що зараз буде.

Ви навіть не знаєте, чи вам принесуть
ковдру, яку обіцяли півгодини тому.

Але не лише пацієнтам страшно,

лікарі бояться теж.

Ми боїмося, що пацієнти
дізнаються, що ми за люди,

і чим насправді керується медицина.

І що ми тоді робимо?

Ми одягаємо білі халати
та ховаємось за ними.

Звичайно, що більше ми ховаємось,

то більше люди хочуть знати,
що ж ми приховуємо,

то більше страх призводить до недовіри
та неякісної медичної допомоги.

Ми не тільки маємо страх хвороби,

ми маємо хворобу на страх.

Чи можемо ми усунути розлад між тим,

що пацієнти потребують
і тим, що лікарі роблять?

Чи можемо ми побороти хворобу на страх?

Я поставлю питання інакше:

якщо ховатися - це не вихід,
що, якби було навпаки?

Якщо лікарі стали б повністю
відвертими з пацієнтами?

Торік восени я проводила
дослідження, щоб вияснити,

що саме люди хотіли б знати
про систему охорони здоров'я.

Я хотіла знати не лише думки
пацієнтів лікарень,

а й пересічних людей.

Отже, двоє моїх студенток,
Сугаві Такер та Лора Джонс

взялися за проведення опитування.

Вони йшли до банків, кав'ярень,
будинків для пристарілих,

китайських ресторанів та вокзалів.

Що ж вони вияснили?

Коли ми запитували людей:

"Що ви хотіли б знати про
систему охорони здоров'я?",

люди казали, що є речі, які вони
хочуть знати про своїх лікарів,

адже люди розуміють цю систему

як особисту взаємодію
між ними та їхніми лікарями.

Коли ми питали: "Що саме
ви хотіли б знати про своїх лікарів?",

люди давали три різні відповіді.

Деякі хочуть знати,
чи їхній лікар компетентний

та чи має ліцензію на медичну практику.

Деякі - знати точно,
що їхній лікар об'єктивний

та приймає рішення,
базуючись на фактах та науці

а не з огляду на того, хто йому платить.

На наш подив,

багато хто хотів би знати
й інше про лікарів.

Джонатан, 28-річний студент юрфаку, каже,

що хотів би знайти того, кому комфортно
лікувати ЛГБТК-пацієнтів

і хто розуміється на ЛГБТ-медицині.

Серена, 32-річна бухгалтер, каже,

що для неї є важливим, щоб лікар
розділяв її цінності

стосовно репродуктивного
вибору та прав жінок.

Френк, 59-річний власник
магазину металовиробів,

взагалі не любить ходити до лікарів

і хоче знайти того, хто вірить
насамперед у профілактику хвороб,

але й вміє лікувати
альтернативними методами.

Один за одним відповідачі нам казали,

що стосунки "лікар-пацієнт"
є дуже інтимними,

і щоб показувати лікарю своє тіло

і говорити про найінтимніші тривоги,

вони спочатку хотіли б знати
про цінності лікаря.

Лише тому, що лікарі
мають приймати усіх пацієнтів,

пацієнти не повинні звертатися
до будь-якого лікаря.

Люди хочуть мати інформацію
про своїх лікарів,

щоб зробити зважений вибір.

Як наслідок, я розпочала кампанію,

що називається "Хто мій лікар?"

та закликає до повної
прозорості у медицині.

Лікарі добровільно розкривають

на загальнодоступному сайті

не лише інформацію про те,
де вивчали медицину

та на чому спеціалізуються,

але також про свій конфлікт інтересів.

Ми вийшли за межі ініціативи уряду
щодо контролю зв'язків медиків

із фармацевтичними компаніями

та розглядаємо те,
як ми отримуємо свій дохід.

Мотивація має значення.

Якщо ви радитеся з лікарем
щодо болю у спині,

вас може зацікавити, що він отримує
$5000 за операцію на хребті

і лише $25 за те, що направить вас
до фізіотерапевта,

або що він заробляє однакову суму
незалежно від рекомендації.

Далі ми йдемо ще на крок вперед.

Ми додаємо наші цінності
стосовно жіночого здоров'я,

здоров'я ЛГБТ-групи,
альтернативної медицини,

профілактики та рішень
про завершення життя.

Ми запевняємо пацієнтів,
що наше завдання - служити їм,

отже пацієнти мають
право знати, хто ми.

Ми віримо, що відвертість може
вилікувати страх.

Я думала, що хтось підтримає
ініціативу, а хтось ні,

але ніяк не очікувала такої
негативної реакції на неї.

Через тиждень після запуску кампанії
"Хто мій лікар?"

на форумі медичного порталу Medscape

та в інших онлайн-дискусіях

з'явилися тисячі повідомлень на цю тему.

Ось деякі з них.

Від гастроентеролога з Портленда:

"Я жив, як раб, цілих 12 років.

У мене є кредити та іпотеки.

Без обідів від фарма-компаній мені
було б важко обслуговувати пацієнтів".

У кожного бувають скрутні часи,

але спробуйте пояснити пацієнту,

який на малу зарплату ледь забезпечує
родину з чотирьох чоловік,

що це вам необхідний безкоштовний обід.

Від хірурга-ортопеда з Шарлотт:

"Я вважаю розкриття джерел
мого доходу посяганням на приватне життя.

Мої пацієнти не розповідають мені
про свої заробітки".

Але джерела їхнього доходу
не впливають на здоров'я лікарів.

Від психіатра з Нью-Йорку:

"Скоро дійде до того, що ми
розкриватимемо,

собак чи кішок ми любимо,

якої марки у нас авто та яким
туалетним папером користуємося".

Ваш вибір між маркою
авто чи туалетного паперу

не вплине на здоров'я ваших пацієнтів,

тоді як ваші погляди на
право вибору жінок,

профілактичну медицину та рішення про
завершення життя можуть вплинути.

І моє улюблене,
від кардіолога з Канзас-Сіті:

"Знову примусові заходи від уряду?

Доктору Вен треба забиратись
до своєї країни".

Тут є дві хороші новини.

По-перше, ця ініціатива
не примусова, а добровільна,

і по-друге, я американка,
і я вже в Америці.

(Сміх) (Оплески)

Через місяць до моїх роботодавців
почали дзвонити

та просити звільнити мене.

Я отримала листа на свою
непублічну домашню адресу

з погрозами зв'язатися з медичною радою
та просити покарати мене.

Родина та друзі переконували мене
припинити мою ініціативу.

Після погрози з бомбою
я мусила зупинитись.

Але потім я почула думку пацієнтів.

В одному з соціальних медіа - Твіт-чаті,

(на той час я вже дізналася, що це)

4,3 мільйони разів була згадана
дана проблема,

й тисячі людей написали мені
з проханням не зупинятися.

Наприклад, писали таке:

"Якщо лікарі роблять щось,
чого вони соромляться,

їм не варто цього робити".

"Обрані чиновники мають розкривати
внески до своїх кампаній.

Адвокати мають заявляти відкрито
про конфлікт інтересів.

Чому ж не повинні лікарі?"

І нарешті, багато людей писали:

"Це ми, пацієнти, повинні вирішувати,

що є для нас важливим при виборі лікаря".

Під час нашої першої спроби

більш ніж 300 медиків публічно заявили
про свій намір бути відкритими.

Здавалося б, якась нова божевільна ідея?

Проте такий підхід зовсім не новий.

Пам'ятаєте мого доктора Сем з Китаю,

з її незграбними жартами
та об'ємним волоссям?

Так от, вона була моїм лікарем,

а ще нашою сусідкою

і жила через вулицю від нас.

Я ходила до однієї школи з її донькою.

Я та мої батьки довіряли їй,

бо ми знали, хто вона,
та які її життєві принципи,

і вона не відчувала,
що повинна від нас ховатися.

Лише одне покоління потому
це було нормою також у Штатах.

Ви знали, що ваш сімейний лікар
мав двох синів-підлітків,

що він кинув палити кілька років тому,

що хоч він каже, що часто
буває у церкві,

ви бачите його там
тільки двічі на рік: на Пасху,

та коли теща приїжджає погостювати.

Ви знали, що він за людина,

і він не відчував потреби
ховатися від вас.

Але хвороба страху охопила нас,

і пацієнти страждають від наслідків.

Я знаю про це з особистого досвіду.

Моя мати боролася з раком
протягом восьми років.

Вона все планувала,

і часто думала про те, як хотіла жити

та як померти.

Вона не лише заздалегідь
підписала вказівки,

а й написала документ з 12 сторінок
про те, що досить настраждалась,

і що прийшов час їй піти.

Одного дня, коли я навчалась в ординатурі,

мені подзвонили та сказали,
що вона у відділенні інтенсивної терапії.

Коли я туди приїхала,
їй майже ввели трубку

та приєднали до апарату штучного дихання.

"Але це не те, чого вона хоче, - сказала я, -
і в нас є документи".

Лікар з інтенсивної терапії
подивився мені у вічі,

показав пальцем на мою
16-річну сестру, та сказав:

"Ти пам'ятаєш себе у її віці?

Як би було тобі рости без матері?"

Її онколог теж там був та сказав:

"Це твоя мати.

Чи зможеш ти жити з собою все життя,

якщо не зробиш для неї все можливе?"

Я знала свою матір дуже добре.

Я дуже добре розуміла,
що означали її вказівки,

але я була лікарем.

Це було найтяжчим рішенням
у моєму житті -

дати їй померти у спокої,

і я ношу у собі слова цих лікарів

кожен день свого життя.

Ми можемо подолати розлад

між тим, що роблять лікарі,
та чого потребують пацієнти.

Ми можемо цього досягти,
тому що так було раніше,

і ми знаємо, що відкритість
приведе нас до довіри.

Дослідження показали, що відкритість
також допомагає лікарям,

і що відкриті медичні записи,

та готовність говорити про медичні помилки

збільшать довіру пацієнтів,

покращать показники здоров'я

та зменшать випадки
професійної недбалості.

Прозорість та довіра

ставатимуть щораз важливішими,

оскільки ми переходимо від інфекційної
до поведінкової моделі цієї хвороби.

Бактеріям може бути байдуже
на довіру та близькість,

але коли йдеться про
важкі життєві рішення -

як припинити палити,

контролювати кров'яний тиск
чи перебіг діабету,

людям потрібно, щоб ми встановили довіру.

Ось що сказали інші відверті лікарі.

Брендон Комбс, терапевт з Денвера:

"Це зблизило мене з пацієнтами.

Цей тип відносин, який я створив,

і є причиною, з якої я обрав медицину".

Аарон Стапл, терапевт з Денвера:

"Я кажу своїм пацієнтам,
що я абсолютно відвертий з ними.

Я нічого від них не ховаю.

Це - я. Тепер розкажіть мені про себе.

Це наша спільна справа".

Мей Нюен, сімейний лікар з Х'юстона:

"Мої колеги вражені тим, що я роблю.

Вони питають мене,
як я на це відважилась.

Я кажу їм, що я зовсім не відважна,

це просто моя робота".

Наостанок скажу таке.

Бути повністю відвертим - страшно.

Ви відчуваєте себе оголеним,
незахищеним та вразливим,

але ця вразливість, ця покірність

можуть стати надзвичайною
перевагою роботи у медицині.

Коли лікарі матимуть бажання
зійти з п'єдесталів,

зняти білі халати,

та показати пацієнтам, хто вони є,
та чим керується медицина,

це стане початком подолання
хвороби страху.

Тоді ми встановимо довіру.

Тоді ми змінимо систему понять у медицині

зі скритності та приховувань

до відкритості та щирої опіки

нашими пацієнтами.

Дякую.

(Оплески)