Все, що ви думали, що знаєте про залежність - неправда

Що насправді викликає залежність, неважливо кокаїн це чи смартфон? Як її подолати? Йоганн Гарі переконався, що сьогоднішні методи не працюють, він побачив, що тільки ті, хто відчуває любов до себе, здатні боротися із залежністю. Він розмірковував, чому ми ставимося до наркозалежних так, як ставимося, та чи є кращий підхід. В цій дуже особистій промові він ділиться тим, як ці питання змусили його вирушити навколо світу та відкрили дещо несподівані, але перспективні шляхи вирішення вікової проблеми.

Один з моїх ранніх спогадів -

марна спроба розбудити
одного мого родича.

Я був ще малою дитиною,
тож нічого не розумів,

та коли я подорослішав,

я дізнався, що в моїй родині
проблеми з наркотиками,

в тому числі кокаїнова залежність.

Згодом я багато думав про це,
частково тому, що минуло 100 років

з того часу, як наркотики були заборонені
в США та Великобританії,

і ми забов'язали інші країни світу
зробити те саме.

Вже століття, як ми прийняли
це доленосне рішення -

карати наркозалежних
та змушувати їх страждати,

бо ми вважаємо, що це стримуватиме їх
та дасть їм стимул зупинитися.

Кілька років тому я дивився
на одного наркомана,

який до того ж є дорогою мені людиною,
та намагався зрозуміти, як допомогти.

Я усвідомив, що було безліч
принципових питань,

на які я просто не мав відповіді,

наприклад, що насправді
викликає залежність?

Чому ми застосовуємо методи,
які, здається, не працюють,

та чи існує кращий спосіб допомогти?

Тож я прочитав купу літератури про це,

та не знайшов відповідей, які я шукав.

Тож я подумав, гаразд, я поїду
та сидітиму з різними людьми

по всьому світу, які пережили це
та вивчили це,

та говоритиму з ними, й подивлюся,
чи можу я щось дізнатися від них.

Я не уявляв на початку, що мені
доведеться подолати більш ніж 48000 км,

але я зробив це та зустрів
безліч різних людей,

починаючи від дилера-транссексуала
з району Браунсвілл, міста Бруклін,

та вченого, який проводить багато часу,
годуючи мангустів галюциногенами,

щоб подивитися, чи їм подобається,

виявляється - так, але в дуже
специфічних умовах,

закінчуючи країною, яка єдина
декриміналізувала усі наркотики

від коноплі до кокаїну, Португалією.

І що я зрозумів,
що насправді вразило мене -

майже все, що ми думаємо, що знаємо
про залежність - неправда.

Якщо ми почнемо збирати
нові факти про залежність,

я думаю, нам доведеться змінити
не тільки політику щодо наркотиків.

Але давайте почнемо з того, що ми знаємо,
з того, що я думав, я знаю.

Давайте візьмемо цей середній ряд.
Уявіть собі, що ви всі протягом 20 днів

використовували героїн 3 рази на день.

Дехто з вас виглядає більш бадьоро,
ніж інші стосовно цієї перспективи.

(Сміх)

Не хвилюйтеся,
це лише уявний експеримент.

Уявили, так?

Що станеться далі?

У нас є історія про те, що станеться,
яку нам розповідали протягом століття.

Ми вважаємо, що через те, що
в героїні є хімічні гачки,

якщо ви приймали його деякий час,

ваше тіло стане залежним від тих гачків,

ви почнете фізично потребувати їх,
тож наприкінці 20 днів

ви всі станете наркоманами. Чи не так?

Так думав і я.

Вперше вся ця історія насторожила мене,

коли мені її пояснювали.

Якщо я вийду після цієї розмови та
потраплю під машину і пошкоджу стегно,

мене відправлять до лікарні,
де я буду приймати купу діаморфіну.

Діаморфін це героїн.

Але набагато краще, ніж героїн,
який ви можете купити на вулиці,

бо речовина, яку ви купуєте
у торговця наркотиками, забруднена,

в ній дуже мало героїну,

в той час як речовина, яку ви отримуєте
від лікаря, є медично чистою.

Отже ви будете приймати його
тривалий час.

Багато людей в цій залі
навіть не усвідомлюють,

що приймають досить багато героїну.

І ті, хто дивиться цю промову
будь-де у світі - також.

І якщо все, що ми думаємо
про залежність правда,

то ці люди піддаються впливу
хімічних гачків.

То що має статися?
Ви повинні стати залежними.

Але цього не відбувається.
Цей факт дуже ретельно вивчали.

Ви б помітили, якщо б ваша бабуся
після заміни тазостегнового суглоба

перетворилася на наркомана.
(Сміх)

Коли я про це дізнався,
мені здалося це дивним

та суперечливим всьому,
що мені казали і що я знав.

І ось я зустрів людину на ім'я
Брюс Олександр.

Він професор психології у Ванкувері,

Він провів неймовірний експеримент,

який, я вважаю, допоможе нам
зрозуміти це питання.

Професор Олександр пояснив мені,
що ідея залежності,

яка є в наших головах,
частково походить

з серії експериментів,
які проводилися

раніше у двадцятому столітті.

Вони дуже прості.

Ви можете провести їх вдома,
якщо маєте садистські нахили.

Треба взяти щура, посадити його у клітку
та дати йому дві пляшки води:

одну - з чистою водою,
іншу - з додаванням героїну або кокаїну.

Щур майже завжди віддає перевагу
воді з наркотиком,

і майже завжди досить
швидко себе вбиває.

Що й треба було довести, правильно?
Так, ми вважаємо, це працює.

У 70-х роках професор Олександр
почав працювати

над цим експериментом,
і він дещо помітив.

Він сказав: "Ми поміщаємо щура
у порожню клітку.

Там нічого робити,
крім як використовувати ці наркотики.

Давайте спробуємо щось інше".

Отже професор побудував клітку,
яку назвав "Парк щурів",

яка була насправді раєм для щурів.

Їм давали багато сиру,
кольорових кульок,

їм побудували тунелі.

Важливо відзначити, що вони мали
купу друзів та можливість паруватися.

Отже їм дали обидві пляшки води,
нормальну та наркотичну.

Та ось неймовірна річ:

у "Парку щурів" їм не знадобилася
вода з наркотиком.

Вони майже ніколи не використовували її.

Жоден з них не використовував її
систематично.

Жоден з них не передозувався.
Ми бачимо різницю

від 100% передозування,
коли щури були ізольовані,

до 0% передозування, коли вони мали
щасливе соціальне життя.

Тож коли професор Олександр
вперше побачив результати,

він подумав, що може
це стосується тільки щурів,

вони дуже відрізняються від нас,
а може й не настільки,

як нам би хотілося.
На щастя, в той самий час

проводився подібний
людський експеримент.

Це була війна у В'єтнамі.

У В'єтнамі 20% американських військ
приймали купу героїну,

і, якщо ви подивитесь новини того часу,

ви побачите там багато тривоги,
бо люди думали: "Боже мій,

сотні тисяч наркоманів
гулятимуть по вулицях США,

коли закінчиться війна".
Такою була загальна думка.

Та ось ті солдати повернулися додому.

Департамент загальної психіатрії
зробив детальне дослідження.

То що ж з ними сталося?

Виявилося, що їм не потрібна реабілітація.

Вони не підлягали загальному правилу.
95% з них просто зупинилися.

Тепер історія про хімічні гачки
не мала ніякого сенсу,

і професор Олександр подумав,

а якщо справа тут зовсім
не в хімічних гачках,

якщо справа у клітці?

Якщо залежність - це своєрідна адаптація

до навколишнього середовища.

Був ще один професор,

його ім'я Пітер Коен,
він з Нідерландів, він сказав,

що, може, ми взагалі
не повинні називати це залежністю.

Може, ми повинні називати це зв'язком.

Людина має природну
вроджену потребу у спілкуванні,

коли ми щасливі та здорові,
ми спілкуємося один з одним,

але, якщо ви не можете робити цього,

бо травмовані або ізольовані,
або пригнічені життям,

ви будете шукати заміну спілкуванню,
щоб відчути полегшення.

Це можуть бути азартні ігри,
порнографія, кокаїн, конопля,

але ви будете чимось
замінювати спілкування,

бо це наша природа.

Без цього людство не може жити.

Спочатку це не вкладалося у мене в голові,

але одна річ допомогла мені це зрозуміти.

Я бачу, біля мого сидіння
є пляшка води, так?

І, як я бачу, у багатьох з вас теж.

Забудьте про наркотики,
забудьте про війну з наркотиками.

Цілком законно усі ці пляшки
могли бути з горілкою, чи не так?

Ми всі могли б напитися,
я б міг - після цієї промови, (Сміх)

але ж ми не робимо цього.

Тому, що ви заплатили
цілу купу фунтів,

щоб потрапити на виступи TED,
я припускаю, що ви могли б

дозволити собі пити горілку
наступні шість місяців.

Але ви не підете таким шляхом
та не закінчите як безпритульні.

Ви не зробите цього не тому,

що вас хтось зупинить.

А тому, що у вас є зв'язки і відносини,

заради яких ви живете.

У вас є робота, яку ви любите,
у вас є люди, яких ви любите.

У вас є здорові відносини.

Я прийшов до висновку,
і дані свідчать про це,

що головна причина залежності -

нездатність жити повноцінним життям.

Це має серйозні наслідки.

Особливо для війни з наркотиками.

В арізонській в'язниці я вийшов
на громадські роботи з жінками,

які були вдягнені у футболки
з написом "я була наркоманкою",

вони копали могили,
а члени громади глузували з них,

і коли ті жінки вийдуть,
вони матимуть запис про судимість,

що означає, вони ніколи
не зможуть знову працювати легально.

Звичайно, це крайній випадок,
але насправді майже всюди в світі

ми ставимося до наркозалежних так само,

Ми караємо їх, ми соромимо їх,

ми даємо їм судимості.

Ми ставимо перешкоди
між собою та ними.

Був такий лікар в Канаді,
доктор Габор Мате,

дивовижна людина, він сказав мені:
"Якщо ви хочете мати

ще більш проблем із залежністю,
тоді ця система для вас".

Але є місце, де вирішили
застосовувати протилежний підхід,

тож я поїхав туди подивитися,
як він працює.

У 2000 році Португалія була
однією з перших країн Європи

за рівнем наркоманії,
1% населення вживало героїн, це вражає,

та з кожним роком все більше
застосовувався американський метод.

Вони все більше карали,
ганьбили та соромили людей,

і з кожним роком проблема
ставала гіршою.

Але одного дня прем'єр-міністр
та лідер опозиції зібралися

та заявили: "Ми не можемо
керувати країною,

де все більше людей стають
залежними від героїну.

Давайте створимо групу
вчених та лікарів та з'ясуємо,

що дійсно може вирішити проблему".

І вони створили групу на чолі
з дивовижною людиною

на ім'я Жоао Гоулао.

Вони подивилися на нові факти
та заявили:

"Треба декриміналізувати
всі наркотики від коноплі до кокаїну, а..."

- і це вирішальний крок -
"... гроші, які витрачались

на зменшення кількості наркоманів,
на їх ізоляцію від суспільства,

треба витрачати на налагодження

їх відносин із суспільством".

Це справді протилежний підхід
у лікуванні наркоманії,

до застосовуваного у Сполучених Штатах
чи Великобританії.

Вони будують центри реабілітації,

проводять психологічну терапію,
це має значення.

Але найважливіше, що вони зробили,
на відміну від нас -

запровадили масштабну програму
створення робочих місць

для наркозалежних та мікрокредити
на створення малого бізнесу.

Скажемо, ви механік.
Коли ви знов здатні працювати,

вас беруть на роботу в гараж,
та цілий рік

держава сплачує половину
вашої зарплатні.

Мета в тім, щоб кожний
наркозалежний в Португалії

мав заради чого вранці
вставати з ліжка.

І коли я приїхав та зустрівся
з тими залежними,

вони розповідали мені,
що знову отримали сенс життя,

знову налагодили зв'язки
та відносини з широкою громадськістю.

Цього року виповнюється 15 років
від початку експерименту,

результати наступні:
вживання ін'єкційних наркотиків

у Португалії, згідно
"Британського журналу кримінології",

впало на 50 відсотоків.

Масово зменшилися
випадки передозування,

масово скоротилося поширення
ВІЛ серед наркоманів.

За всіма показниками
рівень наркоманії знизився.

Одна з причин, чому
це так добре працює -

ніхто в Португалії не хоче
повертатися до старої системи.

Такі наслідки політики.

Взагалі, я думаю, ці дослідження

несуть цілий пласт наслідків.

Ми живемо в культурі,
де люди більш уразливі

до будь-яких видів залежностей,
будь то залежність від

смартфону, шопінгу чи їжі.

До початку цієї розмови, ви знаєте,

нам сказали вимкнути наші смартфони,

і мушу зазначити, що багато з вас
виглядали як наркомани,

яким сказали, що їх дилер
буде недоступний

протягом наступних кількох годин.
(Сміх)

Багато хто з нас відчуває себе так,
я тут говорив, що ізоляція

є основним фактором наркоманії,
це здається дивним,

але цей фактор росте.

Ми думаємо, що ми взаємопов'язане
суспільство ніж коли-небудь було.

Але я все частіше думаю,

що це лише свого роду пародія
на людські відносини.

Якщо у вас криза в житті,
ваші послідовники у Twitter,

не прийдуть посидіти з вами.

І ваші друзі у Facebook
не допоможуть подолати її.

Тільки ваші друзі з плоті та крові,
з якими у вас глибокі,

справжні, живі особисті відносини.

Є дослідження, про яке я дізнався
від Білла МакКіббена,

письменника, який пише
про довкілля.

У цьому дослідженні йдеться про кількість друзів,
яким звичайний американець

вважає, що може зателефонувати
у разі скрутної ситуації.

Це число поступово
зменшується з 1950 року.

Загальна житлова площа
на одну людину поступово зростає,

я думаю, що це свого роду метафора

стосовно вибору, який
ми зробили як культура.

Ми проміняли площу на друзів,

ми проміняли речі на зв'язки,
та в результаті ми одне

з найсамотніших суспільств,
що коли-небудь існувало.

Брюс Олександр, людина,
яка зробила експеримент з "Парком щурів",

каже, що ми весь час говоримо про
індивідуальне відновлення

після залежності, так, це треба,

але набагато більше ми повинні
говорити про відновлення суспільства.

Щось не так з нами,
не з окремими особистостями,

а з цілою громадою,
ми створили суспільство,

де для багатьох з нас
життя більш схоже

на клітку, ніж на парк.

Чесно кажучи, я прийшов сюди

не заради політичних чи
соціальних речей.

Я хотів знати, як допомогти
людям, яких я люблю.

І коли я повернувся
з цієї довгої подорожі,

дізнавшись про все це,
я подивився на дорогу мені людину,

якщо бути відвертим, важко
любити наркомана,

багато хто в цій кімнаті
знає про це.

Більшість часу ти сердишся на них.

Я думаю, що ця дискусія така емоційна

тому, що вона проходить
через серце кожного з нас, чи не так?

Кожен, хто дивиться на наркомана,
хоч трохи думає:

"Я хочу, щоб хтось зупинив тебе".

Сценарії, які ми тут обговорювали

стосовно того, як мати справу з
наркозалежними, охарактеризовані

у реаліті-шоу "Вторгнення",
якщо ви бачили його.

Я думаю, все в нашому житті
визначається реаліті-шоу,

але це тема іншої розмови.

Якщо ви бачили шоу "Вторгнення",

вони діють за простою схемою:
беруть наркозалежного,

його оточення, збирають їх разом
та протиставляють один одному.

Його близькі кажуть: "Якщо ти
не будеш робити те, що ми кажемо,

ми викреслимо тебе зі свого життя".

Тобто все, що вони роблять -

погрожують йому своїми
відносинами із ним.

Я почав розуміти,

чому цей підхід не працює.

Це майже як перенесення
принципу війни з наркотиками

у ваше приватне життя.

Тож я думав, що я можу
взяти від португальців?

Не можу сказати,
що робив це постійно,

і що це було просто,
але я намагався сказати

дорогій мені людині:

"Я хочу поглибити зв'язок з тобою",

сказати: "Я люблю тебе незалежно
від того, приймаєш ти наркотики чи ні,

я люблю тебе незалежно від
стану, в якому ти знаходишся,

якщо я потрібен тобі,
прийду і сидітиму з тобою,

бо я люблю тебе, і я не хочу,

щоб ти відчувала себе самотньою."

Я думаю, що головна думка
цього повідомлення -

ти не самотній, ми тебе любимо -
повинна бути на кожному рівні,

коли ми спілкуємось
з наркозалежною людиною,

на соціальному, політичному
та особистому.

Протягом ста років
ми співали їм ворожі пісні.

Я думаю, що ми повинні були
співати пісні про любов до них,

бо протилежність
залежності - не тверезість.

Протилежність залежності -
зв'язок із суспільством.

Дякую.

(Оплески)