Ключ до довголіття може бути у вашому суспільному житті

На італійському острові Сардинія живе ушестеро більше осіб віком понад сто років, ніж на материковій частині Італії, й удесятеро більше, ніж у Північній Америці. Чому? Згідно з психологом Сьюзен Пінкер, справа не у вдалому безглютеновому раціоні з малою кількістю жирів, який підтримує здоров'я мешканців острова. Справа у їхній увазі до близьких міжлюдських стосунків і взаємодії з іншими. Дізнайтеся більше про вражаюче довголіття з розповіді Пінкер про те, що потрібно, аби прожити сто років і більше.

Є один цікавий факт.

У розвинених країнах
по всьому світі

жінки живуть
на 6-8 років довше за чоловіків.

На 6-8 років довше.

Це ж величезна різниця.

У 2015-му науковий часопис "Lancet"
опублікував статтю,

яка показувала, що у заможних країнах

ймовірність померти для чоловіка
вдвічі вища, ніж для жінки -

у будь-якому віці.

Але у світі є місце,

де чоловіки живуть стільки ж,
скільки жінки,

це віддалена гірська місцина,

"блакитна зона",

де вражаюче довголіття

поширене для обох статей.

Ця голуба зона знаходиться
на Сардинії -

середземноморському
італійському острові

між Корсикою і Тунісом.

Осіб віком понад сто років
тут ушестеро більше,

ніж в континентальній Італії,

за якихось 300 км звідси.

Тут удесятеро більше столітніх,

ніж у Північній Америці.

Це єдине місце, де чоловіки живуть
так само довго, як жінки,

Але чому?

Це дуже мене зацікавило.

Я вирішила науково дослідити
звичаї місцевості,

почавши від генетичного профілю.

Досить швидко я дізналася,

що гени впливають на довголіття
лише на 25%,

інші ж 75% залежать від стилю життя.

Тож що потрібно, аби прожити
сто років і більше?

Що вони роблять правильно?

Зараз ви бачите аерозйомку
Віллагранде.

Це селище в самому центрі
блакитної зони,

куди я вирушила заради дослідження.

І як бачите, красива архітектура -
не головна її принада,

щільність - головна:

розміщені поруч будинки,

переплетені провулки і вулиці.

Це значить, що мешканці живуть
у постійному контакті одне з одним.

І поки я гуляла селищем,

я відчувала сотні поглядів,
що спостерігають за мною

з-за дверей і з-за занавісок,

поміж жалюзів.

Бо старовинне село

Віллагранде не могло вижити

без такої забудови,
без цих стін, без собору,

без головної площі,

бо оборона й суспільна згуртованість
визначили його.

Пріоритети містобудування змінилися
з індустріальною революцією,

бо інфекційні хвороби
стали актуальною загрозою.

А що ж зараз?

Зараз суспільна ізоляція - головна
загроза громадському здоров'ю.

Кожна третя людина каже,

що має двоє або менше осіб,
на яких може покластися.

Але вирушаймо до Віллагранде,
щоб відчути різницю,

познайомимося з кількома
столітніми.

Знайомтеся, це Джузеппе Муріну.
Йому 102 роки - більш ніж столітній -

усе життя мешкає
у селищі Віллагранде.

Він був компанійською людиною.

Любив оповідати історії,

як-от про те, як він жив, наче птаха,

годуючись тим, що міг знайти
на землі серед лісу

під час навіть не однієї, -
двох світових війн,

як він з дружиною,
що також прожила більше 100 років,

виховали шестеро дітей
у маленькій затишній кухні,

де я розмовляла з ним.

Ось він зі своїми синами
Анджело і Доменіко,

обом за 70,
обоє доглядають за батьком,

і обоє, якщо чесно, поставилися
з підозрою до мене і моєї доньки,

яка теж вирушила зі мною
у цю дослідницьку мандрівку.

Бо зворотний бік
згуртованості громади -

недовіра до незнайомців та чужинців.

Але Джузеппе зовсім не мав підозр.

Він був безтурботним чолов'ягою,

відкритим, з позитивним поглядом на світ.

І я замислилася: виходить, аби дожити
до 100 років чи більше,

треба мислити позитивно?

Власне, ні.

(Сміх)

Знайомтеся, це Джованні Корріас. Йому 101.

Сварливішої особи в житті не бачила.

(Сміх)

І він спростував думку,

що треба бути позитивним
для довгого життя.

Ось що про це свідчить:

коли я спитала, як він прожив так довго,

він зиркнув на мене насуплено
й пробурмотів:

"Ніхто не має дізнатися моїх таємниць".

(Сміх)

Але хоч він і буркотун,

племінниця, що жила з ним
і доглядала за ним,

називала його "Тезоро" - "мій скарб".

І вона поважала його й обожнювала його,

і сказала мені, коли я спитала
про очевидну втрату її особистої свободи:

"Ви ж просто не розумієте, хіба ні?

Піклуватися про нього -
задоволення для мене.

Велика честь для мене.

Це моє коріння."

І насправді, куди б я не поїхала
поговорити зі столітніми,

я знаходила посиденьки на кухні.

Це Джованні з двома племінницями.

Марія над ним,

а поруч з ним - внучата племінниця Сара,

яка прийшла, поки я була у них,
щоб принести свіжі фрукти й овочі.

І я швидко зрозуміла, поки була там,

що у блакитних зонах,
коли люди старішають,

але й протягом усього життя,

вони постійно оточені великою родиною,
друзями,

сусідами, священиками,
власниками кав'ярень, продавцями їжі.

Постійно хтось є поруч або хтось загляне.

Їх ніколи не залишають
жити самотнім життям.

І це не схоже на решту
розвиненого світу,

де, як пожартував Джордж Борнз,

"Щастя - це мати велику, повну любові й
піклування родину. В іншому місті."

(Сміх)

Поки що ми познайомилися тільки
з чоловіками,

що прожили довго,
але я зустріла й жінок,

ось тітонька Тереза.

Вона, у віці за 100 років, навчила мене
готувати місцеву страву,

що називається кулурджонес,

це великі "кишеньки" з тіста для пасти,

як равіолі, десь такого розміру,

або такого розміру,

і вони наповнені жирною рікоттою
та м'ятою,

а потім вимочені в томатному соусі.

І вона показала мені, як робити
правильні краєчки,

щоб вони не відкрилися.

І вона готує їх з донькою
щонеділі,

і роздає десятками сусідам та друзям.

І ось так я зрозуміла, що обезжирена
безглютенова дієта -

не те, що треба, аби дожити
до ста років у блакитній зоні.

(Оплески)

Ці історії довгожителів
разом із наукою, що їх підкріплює,

змусили мене поставити питання
й до себе також:

коли судилося померти мені
і як я можу відсунути цей час?

І як ви побачите, відповідь
досить несподівана.

Джуліан Холт-Лунстад - дослідниця
з Університету Брігама Янга,

те саме питання ставила й вона

у кількох дослідженнях

з десятками тисяч осіб середнього віку,

десь, як аудиторія тут.

Вона звернула увагу на кожен аспект
їхнього стилю життя:

харчування, заняття спортом,

родинне становище,

як часто звертаються до лікаря,

чи вони палять, чи п'ють і т.п.

Вона записала усе це,

а потім вона із колегами
терпляче чекала 7 років,

щоб дізнатися, хто житиме.

І для тих, хто досі живий,

що саме зменшило їхній ризик померти
найбільше?

У цьому було питання.

Тож подивімося на підсумок
її даних,

рухаючись від найменш впливового
чинника до найсильнішого.

Гаразд?

Отже, чисте повітря чудове,

але не визначає, скільки ви проживете.

Якщо ви вилікували свій
підвищений тиск,

дуже добре.

Але теж не головний чинник.

Чи ви стрункий, чи з надмірною вагою,
можете не почуватися винним,

бо вага тільки на третьому місці.

Як часто ви робите вправи - наступне,

справляє тільки помірний вплив.

Чи був у вас сердцевий напад,
чи ви на реабілітації і робите вправи -

вже вище.

Чи ви зробили щеплення від грипу.

Чи хтось з вас знав,

що щеплення від грипу захищає
краще, ніж заняття спортом?

Чи ви кинули пити, якщо пили,

чи ви помірно вживаєте алкоголь,

чи ви не палили або кинули паління,
якщо мали цю звичку.

І серед найголовніших чинників -

два чинники з соціального життя.

По-перше, близькі стосунки.

Тобто люди,
у яких ви можете позичити гроші,

якщо раптом їх потребуєте,

люди, що зателефонують лікарю,
якщо вам погано,

або відвезуть вас до лікарні,

або сидітимуть з вами,
якщо у вас екзистенційна криза

і ви у відчаї.

Ці люди, ця невеличка група людей -

сильно впливає на те,
як довго ви проживете.

А зараз дещо, що мене здивувало,

це дещо називається інтеграцією
у суспільство.

Тобто, як багато ви
взаємодієте з людьми

протягом типового дня.

З кількома особами ви поговорите?

І тут йдеться і про сильні,
і про слабкі зв'язки,

тобто не тільки про тих,
хто вам близький,

хто багато для вас значить.

Чи ви говорите щодня
з юнаком, що готує вам каву?

Говорите з листоношею?

Чи говорите з жінкою, яка щодня
проходить повз ваш дім з собакою?

Чи ви граєте в бридж або покер,
чи відвідуєте книжковий клуб?

Ці взаємодії - один з найважливіших
чинників, що передбачать

тривалість вашого життя.

І це веде мене до наступного питання:

якщо ми зараз проводимо більше часу
онлайн, ніж будь-де,

включаючи сон,

ми онлайн до 11 годин щодня,

до речі, на годину більше,
ніж минулого року,

чи це на щось впливає?

Чи треба розрізняти
особисту взаємодію

й взаємодію через соціальні мережі?

Чи бути поруч - те саме,

що бути постійно на зв'язку з дітьми
за допомогою тексту, наприклад?

Власне, стисла відповідь
на це питання - ні.

Це не те саме.

Особистий контакт
вивільнює цілу низку нейротрансміттерів,

і, наче вакцина,
вони захищають вас тепер

і захищатимуть в майбутньому.

Тож просто зустрітися поглядами
із кимось,

потиснути руки, "дати п'ять" -

достатньо, щоб виділився окситоцин,

що підвищує рівень довіри

і знижує рівень кортизолу.

Тобто знижує стрес.

І дофамін також виробляється,
він трошки п'янить

і знеболює.

Це як природній морфін.

І все це відбувається поза контролем
нашої свідомості,

ось чому ми плутаємо онлайн-активність
з реальністю.

Але зараз ми маємо доказ,
новий доказ,

що різниця є.

Погляньмо на висновки нейронауки.

Елізабет Редкей - нейрофізіолог
з Університету Меріленда -

спробувала зафіксувати різницю

між тим, що діється в мозку,
коли ми спілкуємося особисто,

і тим, що діється, коли ми дивимося
на щось статичне.

Ось що вона зробила:
вона порівняла роботу мозку

двох груп осіб.

Тих, що спілкувалися з нею в реальності,

з нею або з іншим експериментатором,

у живій бесіді,

вона порівняла з активністю мозку
людей,

які дивилися її доповідь
на ту ж саму тему,

але на відео, як на YouTube.

До речі, якщо вам цікаво дізнатися,

як вона запхала двох осіб
одночасно до МРТ-сканера,

запитайте мене потім.

Тож в чому різниця?

Ось ваш мозок під час
справжньої соціальної взаємодії.

Ви бачите різницю
у активності мозку

під час особистої взаємодії
і під час перегляду статичного контенту.

Помаранчевим позначено ділянки,
що пов'язані з увагою,

соціальним інтелектом -

тобто вмінням передбачити, що думає
інша особа,

що вона відчуває і планує робити, -

а ще з емоційною винагородою.

І ці ділянки залучено набагато сильніше,

коли ми взаємодіємо
з реальним співрозмовником.

Можливо, ці насичені сигнали мозку -

причина, через яку рекрутери
компаній зі списку Fortune 500,

оцінюючи кандидатів,

вважали їх розумнішими,

коли чули їхній голос,

порівняно з тим, коли просто читали
їхні текстові самопрезентації,

наприклад, у листі чи ел. листі.

Тож наш голос та мова тіла -
сильні сигнали.

Це доводить, що ми
сповнені думками

і почуттями, ми чутливі створіння,

і ми набагато складніші
за алгоритм.

Дослідження Ніколаса Еплі

з Бізнес-школи Університету Чікаго

насправді вражає, бо
доводить одну просту річ.

Якщо хтось чує ваш голос,

він вважає вас розумнішим.

Отак все просто.

Тепер, повертаючись до початку,

чому жінки живуть довше за чоловіків?

Одна з найголовніших причин
в тому, що жінки

ймовірніше цінуватимуть й розвиватимуть
свої особисті стосунки

протягом життя.

Свіжі докази свідчать,

що ця особиста дружба

створює біологічний захисний щит
від хвороб і кризисів.

І це правда не тільки для людей,

але й для стосунків приматів також.

Робота антрополога Джоани Сілкс
свідчить, що самки бабуїнів,

що мають групу друзів-самиць,

демонстрували нижчий рівень стресу
за рахунок рівня кортизолу,

вони жили довше і їхні дитинчата
частіше виживали.

Принаймні троє стабільних стосунків.

Такою була магічна цифра.

Замисліться над цим.

Сподіваюся, друзі, ви маєте три.

Сила такого особистого контакту -

справжня причина низького
поширення деменції

у людей, що залучені у суспільство.

Ось чому такі жінки
із раком грудей

виживуть з ймовірністю учетверо вищою,
ніж самотні жінки, які захворіли.

Ось чому чоловік, що пережив інфаркт,
але регулярно ходить грати в покер,

чи пити каву,

чи грати у старий-добрий хокей, -

зрештою, я з Канади -

(Сміх)

краще захищений оцими
суспільними контактами,

ніж медичними препаратами.

Ось чому зустрічатися з кимось
регулярно після інфаркту -

дуже потужна річ з усіх тих,
що можна зробити.

Цей особистий контакт
має вражаючі переваги,

і все ж зараз майже чверть населення
каже, що не мають із ким поговорити.

Ми можемо щось з цим зробити.

Як селяни на Сардинії:

це біологічний імператив - знати,
що ми належимо до громади,

причому не тільки для жінок.

Інтегрування особистих контактів
у наші міста, у наші робочі місця,

у наш розклад,

зміцнить імунну систему,

виділить гормони щастя
у кровообіг і мозок

і допоможе нам жити довше.

Я називаю це "побудувати власне село",

і побудувати його й підтримувати його -
питання життя і смерті.

Дякую.

(Оплески)

Хелен Волтерс: Сьюзен, повернися,
я маю до тебе питання.

Мені цікаво, чи існує шлях посередині.

От ти кажеш про нейтротрансміттери,
що виділяються при контакті,

а як щодо цифрових технологій?

Ми спостерігаємо неймовірний розвиток
цифрових технологій,

як-от FaceTime й таке подібне.

Чи це теж спрацює?

Я дивлюся на племінника.

Він грає в Майнкрафт і верещить
на своїх друзів,

здається, з їхнім емоційним зв'язком
усе гаразд.

Чи це допомагає? Чи це корисно?

Сьюзен Пінкер: Деякі дані
тільки з'являються.

Дані дуже свіжі щодо
цифрової революції,

а дані щодо здоров'я
накопичуються за ними.

Тож ми тільки досліджуємо,

але я б сказала, що
є деякі поліпшення,

які можна б зробити
із технологіями.

Наприклад, камера на твоєму ноуті
вгорі екрану,

тож коли ти дивишся на екран,

ти насправді не дивишся в очі.

І щось настільки просте,
як просто подивитися у камеру,

вже може підвищити
рівень нейтротрансміттерів,

чи, може, варто змінити
положення камери.

Тож це не одне й те саме,
але ми рухаємося вперед з технологіями.

Хелен: Чудово. Дуже тобі дякую.

Сьюзен: Дякую.

(Оплески)