Нова американська мрія

Вперше за всю історію, більшість американських батьків не вважає, що їхні діти житимуть краще, ніж вони. Це не причина для тривоги, як говорить Кортні Мартін. Це радше можливість визначити новий підхід до роботи та сім'ї, який покращуватиме суспільство та сприятиме творчості. "Найбільша небезпека - це не невдача в досягненні Американської Мрії, - стверджує вона в промові, яка лунатиме далеко за межами США. - Найбільша небезпека - це досягти мрії, в яку ви, власне, не вірите".

Я - журналістка,

тож мені подобається вишукувати
нерозказані історії,

життя, музика якого тихо звучить
під вереск заголовків.

Я також проходила всі етапи
укорінення на новому місці,

вибору супутника життя
та народження дітей.

Тож останні кілька років

я намагалась зрозуміти,

чим є гарне життя
у 21-му сторіччі,

не тільки через
моральне та філософське значення,

а й тому, що я сама
відчайдушно потребую відповіді.

Ми живемо в нестабільний час.

Фактично вперше в історії Америки

більшість батьків не вважають,
що їхні діти житимуть краще,

ніж вони.

Це стосується як багатих, так і бідних,
як чоловіків, так і жінок.

Дехто з вас, почувши це, можливо
засмутиться.

Зрештою Америка
дуже націлена

на цю ідею економічної переваги,

де кожне наступне покоління
випереджатиме попереднє,

заробляючи більше, купуючи більше,
будучи більшим у всьому.

Ми експортували цю мрію по всьому світу,

тож діти в Бразилії, Китаї
і навіть в Кенії

успадкують наше ненаситне
бажання

більшого.

Коли я вперше прочитала
це історичне опитування,

воно, власне, не засмутило мене.

Це здавалось провокацією.

Які існують стандарти
"заможності" ?

Чи "заможність" - це стабільна робота,

на яку ти можеш розраховувати
до кінця свого життя?

Такого вже майже не існує.

Люди в середньому змінюють
роботу кожні 4,7 років,

і підраховано, що до 2020 року

майже половина американців
будуть фрілансерами.

Гаразд, чи заможність є всього лише
числом?

Чи означає вона заробляння якомога
більше грошей?

За цим єдиним показником
ми в програші.

Лінія середнього доходу на душу населення
була прямою приблизно з 2000 року,

враховуючи інфляцію.

Гаразд, тож бути заможним - це мати
великий будинок з білим парканчиком?

Небагато з нас мають такий.

Майже 5 мільйонів людей втратили
своє житло під час Великої рецесії,

і навіть більшість з нас протверезіли
при масштабах, які ми були охочі пройти,

чи готові впійматись у пастку
хижаків,

щоб триматись даного курсу.

Рівень володіння житлом
перебуває на найнижчому рівні з 1995.

Гаразд, ми не маємо
постійної роботи,

ми не заробляємо так багато грошей

і не живемо у великих
будинках з парканами.

Нехай звучить похоронний
дзвін

за всім тим, що зробило Америку великою.

Але,

чи це найкращі показники
величі країни,

добре прожитого життя?

Я вважаю, що великою Америку робить
дух самооновлення.

В результаті Великої рецесії

дедалі більше американців переглядають
справжнє значення "заможності".

Виявляється, тут грають більшу роль
спільнота та творчість,

ніж долари і центи.

Дозвольте мені прояснити
ситуацію:

14,8% американців, живучи
в бідності, потребують грошей,

це просто і зрозуміло.

Нам усім потрібна політика,
яка захищатиме нас від експлуатації

роботодавцями та фінансовими закладами.

Нічого із викладеного не говорить
про те, що розрив між багатими та бідними

є глибоко аморальним.

Але,

занадто часто наша
розмова на цьому і завершується.

Ми говоримо про бідність так,
начебто це однотипний досвід,

про бідних
виключно як про жертв.

Мої дослідження та звіти
продемонстрували мені,

що мистецтво добре жити

часто найвіртуозніше практикують

найвразливіші групи людей.

Якщо необхідність
є матір'ю винаходу,

то я схильна вірити,

що економічний спад може бути
батьком свідомості.

Це ставить нас перед
серйозними питаннями,

питаннями, для яких
ми були занадто спантеличені чи ліниві

в часи відносного комфорту.

Як ми повинні працювати?

Як ми повинні жити?

Всі ми, незалежно від того,
чи ми це усвідомлюємо,

шукаємо відповіді на ці питання,

разом із нашими предками,
які ніби шепочуть нам у вуха.

Мій прадід був п'яницею
в Детройті,

якому іноді вдавалось втриматись
на роботі на фабриці.

Він мав, як би це неймовірно звучало,

21 дитину

з однією жінкою, моєю прабабусею,

яка померла в 47 років
від раку яєчників.

Зараз я вагітна другою дитиною

і не можу навіть уявити,
через що вона пройшла.

Якщо ви намагаєтесь підрахувати,
то 6 пар близнюків.

Тож мій дід, їхній син,

став комівояжером

і жив від підйому до спаду.

Тож мій дід виріс, відповідаючи
через двері колекторам, та

роблячи вигляд, що батьків немає вдома.

Він сам зняв із себе брекети
плоскогубцями в гаражі,

коли батько повідомив йому,
що немає грошей

знову піти до ортодонта.

Тож не дивно, що мій тато

став юристом з питань банкрутства.

Можна книгу написати, чи не так?

Він був одержимий забезпеченням
матеріального достатку

для мене та мого брата.

Тож я ставлю ці питання, продовжуючи шлях
кількох поколінь, які боролись за виживання.

Мої батьки впевнились, що я зростаю
на твердому ґрунті,

який дає мені змогу поставити під сумнів
політику ризику та скачку.

За іронією долі - і, мабуть,
це не раз їх розчаровує -

саме їхнє незмінне прагнення до безпеки

дає мені змогу поставити під сумнів її цінність

чи принаймні ту цінність, якою ми історично
наділили її

в 21 сторіччі.

Розберімось у першому питанні:

як нам працювати?

Ми повинні працювати так, як наші матері.

Правильно - ми витратили десятиліття,

підлаштовуючи жінок до світу праці,
побудованого для чоловіків.

Чимало прогинались, щоб пробитись туди,

але інші ступили
на більш нетрадиційний шлях,

склавши пазл
із сенсу та грошей,

достатньо гнучкий,
щоб робити те, що вони хочуть,

для тих, кого вони люблять.

Моя мама звала це:
"просто зробити так, щоб усе працювало".

Сьогодні, я чую, що тренери
називають це "набором кар'єр".

Та хоч як ви це назвете,

щораз більше людей прагнуть
такого цілісного, неквапливого життя.

У них прокидається бажання та обов'язок
стати батьками та синами, які беруть участь у житті сім'ї.

Художниця Енн Гамільтон говорила:

"Праця - це спосіб пізнання".

Праця - це спосіб пізнання.

Іншими словами, те, над чим
ми працюємо -

це те, як ми розуміємо світ.

Якщо це правда, а я думаю це справді так,

тоді жінки, які в різних масштабах дбали
про маленьких,

хворих, старих,

мали й різного типу користь

від найскладнішого виду
пізнання:

пізнання людської природи.

Ставлячи допомогу на перше місце,

чоловіки, можна сказати,
ставлять свої вимоги

всьому спектру людського існування.

Це означає, що робота на повну ставку
вже не діє.

Табельний таймер стає застарілим,
як і кар'єрні сходи.

Щодня з'являються
та зникають цілі підприємства.

Звідси вся нестабільність.

Тому варто припинити запитувати дітей:

"Ким ти хочеш стати, коли виростеш?"

і почати питати їх:
"Як ти хочеш бути, коли виростеш?"

Їхня робота буде постійно змінюватись.

Лише вони будуть спільним знаменником.

Що більше вони розумітимуть свої таланти

та створюватимуть команди ідеальних
співробітників,

то кращими стануть.

Перед нами виклик - заново створити
мережу соціального захисту,

щоб вписатись у цю все більш
фрагментарну економіку.

Нам потрібні портативні переваги
для здоров'я.

Нам потрібна політика, яка говоритиме,
що кожен має право бути вразливим

чи дбати про вразливих,

не ставши самому злиденним.

Потрібно серйозно обміркувати питання
загального базового доходу.

Потрібно заново розробити
організацію праці.

Перспектива робочого світу,
який відповідатиме

цінностям 21-го сторіччя,

а не якоїсь архаїчної ідеї,
як заробити на хліб з маслом,

вона вже давно назріла --

запитайте вашу маму.

Як щодо другого питання:

Як нам жити?

Нам варто жити так,

як колись жили наші
предки-емігранти.

Коли вони прибули до Америки,

то ділились житлом, порадами з виживання
і догляду за дітьми --

вони завжди знали, як знайти їжу
ще для одного,

незалежно від того, як мало
було їжі.

Та вони говорили, що успіх значить
покинути село

і йти до культового символу
Американської Мрії,

білого парканчику.

І навіть сьогодні,
коли ми бачимо білий паркан,

то бачимо успіх та впевненість.

Та відкиньте всю сентиментальність,

і побачите, що саме це нас розділяє.

Чимало американців відкидають ідею
білого парканчику

і дуже приватного життя всередині нього,

та повертаються до сільського життя,

наголошуючи на взаємозалежності.

Наприклад, 50 мільйонів

живуть у будинках,
які належать різним поколінням.

Це число зросло під час
Великого спаду,

але, так чи інакше, людям подобається
так жити.

Дві третини з тих, хто живе
під одним дахом з різними поколіннями

говорять, що це покращує
відносини.

Дехто ділить будинок
не з сім'єю,

а з іншими людьми, які розуміють переваги
для економіки та здоров'я

при щоденному житті в спільноті.

Онлайн-платформа CoAbode для одиноких мам,
які хочуть знімати квартиру

з іншими одинокими матусями,

налічує 50,000 користувачів.

І люди за 65 особливо схильні

до пошуку таких
альтернативних життєвих укладів.

Вони розуміють, що якість їхнього життя

залежить від поєднання
самотності та взаємодопомоги.

Так само і для нас,
якщо подумати,

чи для молодих чи старих.

Занадто довго ми робили вигляд,
що щастя - це бути королем у своєму замку.

Та всі дослідження
показують протилежне.

Вони доводять, що найздоровішими,
найщасливішими та найзахищенішими --

як від кліматичних катастроф,
так і від злочинності, від всього цього --

є ті американці, котрі тісно
спілкуються зі своїми сусідами.

Я відчула це на собі.

Останні кілька років я живу
в сусідській спільноті.

Це півтора акра хурми,

ось ці пишні ожинові кущі,
які огинають наш сад,

до речі, прямісінько в центрі
урбаністичного Окланду.

Всі 9 будинків побудовані дуже різними,

різного розміру та стилю,

однак вони призначені бути,
наскільки це можливо, екологічними.

А великі, блискучі чорні
сонячні батареї на даху

означають, що наш рахунок
за електроенергію рідко перевищує

5 доларів на місяць.

Всі 25 людей, які тут живуть,
мають різний вік та політичні переконання

та профессії,

ми живемо в будинках, у яких є все те,
що і в звичайних домівках.

Крім того,

ми разом ділимо
промислового рівня кухню та їдальню,

де двічі на тиждень
всі разом їмо.

Коли я говорю
про свій спосіб життя,

то отримую дві протилежні реакції.

Одні кажуть: "Чому кожен так
не живе?"

Інші говорять: "Звучить жахливо.

Я б ніколи так не жив".

Дозвольте мені вас запевнити:
для нас приватність - священна,

відчуття обов'язку до того, що ми звемо
"радикальною гостинністю" --

не тією розрекламованою
в готелях "Чотири сезони",

а та, що стверджує, що кожна
людина заслуговує на доброту,

ось і все.

Найбільший сюрприз
від проживання у такій спільноті?

Ви виконуєте разом всю роботу по дому --
ремонт, приготування їжі, весілля --

крім того, ви розділяєте й емоційну працю.

Замість того, щоб залежати тільки від
від однієї ідеалізованої сім'ї,

яка задовольняє всі ваші
емоційні потреби,

у вас є два десятки інших людей
до яких ви можете піти

і поговорити про тяжкий робочий день,

чи як дати раду з неприємним вчителем.

Підлітки у нашій спільноті часто ходять
до дорослих, які не є їхніми батьками,

щоб спитати поради.

Белл Гукс називала це
"революційним батьківством",

це скромне визнання того,

що діти будуть здоровішими, маючи
широке коло дорослих,

на яких можна розраховувати
та наслідувати їх.

Виявляється, що й дорослі
стають здоровішими.

Занадто великий тиск
відчувають всі ті,

хто намагаються бути ідеальною
сім'єю за білим парканчиком.

Нове "покращення",
як я назвало його,

вже означає менше інвестування
в ідеальну сім'ю

та більше інвестування
в неідеальне селище,

чи це родичі, які живуть під одним
дахом,

чи в сусідському співмешканні,
як у мене,

чи просто групка сусідів,
які обіцяють цікавитись

та приглядати одне за одним.

Тут присутній здоровий глузд, чи не так?

Тим не менше, гроші часто роблять нас
німими,

коли ми намагаємось отримати їх.

Найнадійніше багатство

знаходиться у відносинах.

Нове "покращення" - це
вже не індивідуальна перспектива.

Фактично, якщо ви невдаха
або ви про себе так думаєте,

у мене для вас є хороші новини:

ви можете бути успішними за стандартами,
на яких ви ще не звернули увагу.

Ви можете бути посереднім працівником,
але відмінним батьком.

Можливо, ви не можете дозволити собі
будинок мрії,

зате можете влаштовувати легендарні
вечірки для сусідів.

Якщо маєте успіх з книгами,

наслідки того, що я кажу
можуть бути похмурішими для вас.

Ви можете не відповідати стандартам,
що їх ви вважаєте важливими

та якими не дорожить світ.

Лише ви можете знати.

Я знаю, що не віддам належне

моїй прабабусі,

яка прожила таке коротке та
скотське життя,

якщо зароблю достатньо грошей,
щоб забезпечити комфорт кожній істоті.

Ви не зможете купити собі
життя без страждань та зі змістом.

Не існує настільки великого будинку,

який би стер весь той біль,
що вона пережила.

Я віддам їй данину поваги,

якщо житиму якомога сміливішим
та прив'язанішим до суспільства життям.

У розпал такої поширеної
невпевненості,

ми можемо почуватись
незахищеними.

Ми можемо дозволити
цьому почуттю зробити нас крихкими

чи м'якими.

Ми можемо зануритись у себе, втратити віру
в здатність організацій щось змінити ---

навіть втратити віру в себе.

Або ж можемо відкритись світу,

культивувати віру в нашу спроможність
досягнути, створити, поєднатись.

Виявляється, що найбільша небезпека -

це не невдача в досягненні
Американської Мрії.

Найбільша небезпека полягає
в досягнення мрії,

в яку ви, власне, не вірили.

Тож не робіть цього.

Робіть складніші, цікавіші речі,

які наповнюватимуть ваше життя,
де те, що ви робите щодня,

люди, яким ви віддаєте свою любов,
і винахідливість, і енергію,

якомога більше
співпадатиме з тим, у що ви вірите.

Щось не таке приземлене,
як гроші,

буде даниною вашим предкам.

Ось це і є чудова боротьба.

Дякую вам.

(Оплески)