Голос іммігрантів робить демократію сильнішою

У політиці представництво важливе, тому ми повинні вибирати лідерів, які відображатимуть різноманіття держави та прийматимуть її багатокультурність, каже Саю Боуджвані. На прикладі власної історії набуття американського громадянства, вчена-іммігрантка показує, як її любов та відданість своїй державі може стати рушійною силою для політичних змін. «Ми боролись, щоб бути тут, - каже вона, закликаючи іммігрантів до дії. - Це і наша країна також».

Добрий вечір!

Мій шлях до цієї сцени

розпочався, коли я приїхала в Америку

у віці 17 років.

Справа в тому, що я одна із 84-ьох
мільйонів американців,

які є іммігрантами

або дітьми іммігрантів.

Кожен із нас має мрію,
коли приїжджає сюди,

мрію, яку зазвичай треба переписати

і яку завжди треба змінити.

Я була одною з тих, кому пощастило.

Моя оновлена мрія привела мене
до моєї теперішньої роботи:

готувати іммігрантів до державних посад

та очолювати рух задля інклюзивної демократії.

Не хочу, щоб ви подумали,
що це було дуже просто

і що Америка зустрічала мене з
розпростертими обіймами.

Вона досі цього не робить.

Однак на цьому шляху
я вивчила декілька уроків,

якими хотіла б із вами поділитися,

тому що я вважаю, що разом

ми можемо зробити демократію в Америці

кращою і сильнішою.

Я народилася в Індії,

найбільшій демократії світу,

а коли мені було 4 роки,

моя сім'я переїхала в Беліз,

мабуть, найменшу в світі демократію.

У 17 років

я переїхала до США,

найвеличнішої демократії у світі.

Переїхала, тому що хотіла вивчати
англійську літературу.

Річ у тім, що я змалку
обожнювала читати книжки

і подумала: а чому б не заробляти цим
на життя у дорослому віці?

Але після того, як я закінчила коледж

і отримала свій диплом,

я зрозуміла, що змінюю
одну неідеальну роботу на іншу.

Можливо, мій оптимізм
стосовно Америки

не давав мені досить довго
зрозуміти,

що нічого не змінюватиметься.

Двері, які я вважала відкритими,

насправді були лише злегка прочинені.

Ці двері Америки

широко відкриються перед вами,
якщо у вас правильне ім'я,

правильний колір шкіри,

правильні зв'язки,

або ж зачиняться
перед вашим носом,

якщо у вас неправильне віросповідання,

неправильний імміграційний статус

або неправильний колір шкіри.

Я просто не могла цього прийняти.

То ж я розпочала свою кар’єру,
як соціальний підприємець

відкривши організацію
для таких молодих людей, як я -

я була молода, коли це розпочала -

які простежували своїх нащадків
аж до індійського субконтиненту.

На цій роботі я стала захисницею
вихідців з Південної Азії та інших іммігрантів.

Я відстоювала їхні права перед
членами Конгресу.

Я була волонтеркою на виборах,
проводячи опитування на дільницях.

Але я не могла голосувати і
не могла балотуватись на державні посади.

То ж у 2000 році, коли було проголошено,

що плата за подачу заявки на громадянство
збільшилась більше, ніж удвічі,

з $95 до $225,

я вирішила, що настав час подавати,
поки я ще можу собі це дозволити.

Я заповнила довгу аплікаційну форму,

відповіла на всі запитання стосовно
моїх теперішніх і минулих членств.

Коли аплікаційна форма була заповнена,

треба було здати відбитки пальців,

підготуватись до тесту

і простояти безкінечні години у черзі.

Це можна назвати занадто
прискіпливою перевіркою.

І тоді, в грудні 2000 року,

я приєдналась до тисячі інших іммігрантів

в одній споруді у Брукліні,

де ми присягали на вірність

країні, яку вже довгий час
вважали своїм домом.

Мій шлях від міжнародної студентки
до громадянки Америки тривав 16 років -

досить короткий проміжок, якщо
порівнювати з історіями інших іммігрантів.

Невдовзі після усіх формальностей,
які я пройшла,

щоб стати громадянкою Америки,

стався теракт 11-го вересня 2001 року,

який змінив імміграційну картину
на наступне десятиліття.

Моє місто, Нью-Йорк,

здригалося та відновлювалося,

і посеред усього цього

ми перебували в процесі виборів.

Дві речі відбулись

після того, як ми впорались із втратами
та відновленням у Нью-Йорку.

Виборці обрали Майкла Блумберґа
мером Нью-Йорка,

а ще ми вибороли шляхом референдуму

офіс у справах іммігрантів
для Нью-Йорка.

Через 5 місяців після тих виборів

новообраний мер

призначив мене першою Уповноваженою
у справах іммігрантів

у цьому новому офісі.

Я хочу, щоб ми повернулись
до того часу.

Я була молодою іммігранткою з Белізу.

Я працювала на різних роботах в Америці

до того, як започаткувала
територіальну організацію

в підвалі церкви, що у Квінзі.

Атака 11 вересня пронеслась
ударною хвилею через нашу спільноту.

Люди, які були членами моєї сім’ї,
молоді люди, з якими я працювала,

зазнавали приниження

у школах, на робочих місцях та аеропортах.

І тепер я мала намір
представляти їхнє занепокоєння

в уряді.

Жодна інша робота не здавалася
мені такою ідеальною.

Існує дві речі, які я вивчила,
коли стала Уповноваженою.

Перш за все, доброзичливі
люди Нью-Йорку,

які очолювали державні
посади в місцевому уряді,

не мали жодного уявлення,
як іммігранти боялися

правоохоронних органів.

Більшість з нас насправді
не знають різниці

між шерифом, місцевою поліцією та ФБР.

І більшість із нас,
коли бачать, що хтось у формі

перевіряє нашу околицю,

відчуває цікавість або хвилювання.

То ж якщо ви - батьки без документів,

то кожного дня, коли кажете
"до зустрічі" своїм дітям,

відсилаючи їх у школу або ідучи на роботу,

ви не знаєте, який шанс того,

що ви побачите їх у кінці того ж дня.

Раптова перевірка на вашій роботі

чи випадкова зустріч із місцевою поліцією

може змінити ваше життя назавжди.

Крім того, я зрозуміла,
що коли такі люди, як я,

які розуміють цей страх,

які вивчили нову мову
і орієнтуються в новій системі,

коли люди такі, як ми,
сидять за столом,

ми відстоюємо потреби своєї спільноти так,
як цього ніхто інший не міг би зробити.

Я знаю, що таке відчуття страху.

Люди у моїй сім’ї пройшли через це.

Молоді люди, з якими я працювала,
зазнавали утисків

не лише від однокласників,

а й від учителів.

Мій чоловік, а тоді ще хлопець,

думав двічі перед тим, як брати наплічник
або відростити бороду,

тому що він багато подорожував.

У 2001 році я зрозуміла,
що мій виборчий голос має значення,

а ще те, що моя думка та моя позиція
теж мають значення.

І ці три речі -

голоси іммігрантів,
їхня думка та позиція -

можуть допомогти зробити
нашу демократію сильнішою.

Ми насправді маємо силу,

щоб змінити результати виборів,

представити нові положення
у політичних дебатах

та змінити образ блідого, несвіжого
чоловічого керівництва,

яке існує сьогодні у нашій країні.

Тож як це зробити?

Спершу поговоримо про виборчі голоси.

Думаю, вас не здивує те,

що більшість виборців в Америці
є білими.

Однак вас може здивувати,

що кожен третій голос надходить від
чорних, латиноамериканців або азіатів.

Але ось у чому справа.

Значення має не те, хто може голосувати,
а те, хто насправді голосує.

У 2012 році половина латиноамериканців
та американців азійського походження

не голосували.

І ці голоси виборців важливі
не лише під час виборів президента.

Вони мають значення і під час місцевих виборів
та виборів на рівні штату.

у 2015 році Лан Діеп,

найстарший син політичного
біженця із В’єтнаму,

балотувався на посаду до
місцевого уряду в Сан-Хосе.

Він програв вибори
із розривом у 13 голосів.

Цього року він відновив
передвиборчу кампанію.

І знову балотувався на ту посаду.

І цього разу він виграв
із перевагою 12 голосів.

Кожен наш виборчий голос важливий.

І коли такі люди, як Лан, сидять
за політичним столом,

вони можуть продукувати зміни.

Нам потрібні ці голоси.

Нам потрібні ці голоси,

зокрема тому, що
американські лідери

не виглядають, як громадяни Америки.

Існує понад 500 000 офісів на місцевому рівні
та рівні штату в Америці.

Менш ніж двома відсотками цих установ керують
американці азійського походження та латиноамериканці,

дві найбільші групи
іммігрантів в Америці.

У місті Якіма, штат Вашингтон,

де 49 відсотків населення -
латиноамериканці,

не було жодного латиноамериканця
в мерії до цього року.

Троє новообраних латиноамериканців
увійшли до місцевої мерії Якіма у 2016.

Одна з них - Кармен Мендез.

Вона першою у своїй родині
закінчила коледж.

Вона виросла частково
у місті Коліма, що в Мексиці,

а частково в Якіма, штат Вашингтон.

Самотня мати та захисниця спільноти.

Її голос у парламенті Якіма

звучить від імені
латиноамериканської спільноти

та усіх мешканців Якіми.

Також вона є взірцем для своєї доньки

та інших латиноамериканців.

І третім найменш використаним ресурсом
в американській демократії

є точка зору іммігрантів.

Ми мусили змагатись, щоб бути тут.

Ми прибули через економічні
та освітні можливості.

Ми приїхали заради політичної
та релігійної свободи.

Ми приїхали у пошуках любові.

Цю відданість,

присвячену Америці,

ми також привносимо у державну службу.

Такі люди, як Атена Салман,

яка тільки-но минулого тижня
виграла попередні вибори

на отримання посади до
Палати представників у штаті Арізона.

Батько Атени виріс на
Західному березі ріки Йордан

та переїхав до Чикаго,

де і зустрів її матір.

ЇЇ мати - почасти італійка,

мексиканка та німкеня.

Разом вони переїхали до Арізони,
де й побудували своє життя.

Атена, ставши членом Палати представників,

збирається боротись за такі речі,
як фінансування освіти

яке допоможе таким сім’ям, як її власнаа,

досягнути фінансової стабільності,

якої ми всі прагнемо.

Нам усім треба добиватись, щоб участь
іммігрантів у виборах, їхня думка та позиція

були включені до американської демократії.

Це не лише моя робота, а й ваша.

І це буде непросто.

Ми ніколи не знаємо,

який вийде результат, коли
ми додамо новий доданок.

І це трохи лякає.

Ви боїтесь, що я збираюсь
відібрати ваше місце за столом.

А я боюсь, що ніколи
не отримаю місце за столом.

І ми всі налякані,

що можемо втратити країну,
яку ми знаємо і любимо.

Я боюсь, що ви збираєтесь
відібрати її від мене,

а ви боїтесь, що я намагаюсь
забрати її від вас.

Зрозумійте, це був складний рік виборів,

нагадування про те, що людей
із імміграційним минулим, таких як я,

можуть витурити звідси через примху лідера.

Але я боролась, щоб бути в цій країні,

і я продовжуватиму це робити кожного дня.

Тож мій оптимізм ніколи не ослабне,

тому що я знаю, що є
мільйони іммігрантів, таких як я -

переді мною, позаду мене і навколо мене.

Це також і наша країна.

Дякую

(Оплески)