Роберт Гупта: Між музикою та медициною

Коли Роберт Гупта ніяк не міг обрати між кар'єрою лікаря та музиканта, він зрозумів, що його місце десь посередині, зі смичком в руці і почуттям соціальної справедливості в серці. Він розповідає зворушливу історію про маргінальність суспільства та про силу музичної терапії, яка має шалений успіх там, де традиційна медицина зазнає поразки.

(Мелодія на скрипці)

(Аплодисменти)

Дуже дякую! (Аплодисменти)

Дякую! Бути тут -- це особливий привілей.

Декілька тижнів тому, я переглядав відео з YouTube

про члена конгресу Габріель Гіфордс,

яка перебувала на ранніх стадіях видужання

після однієї з цих жахливих куль.

Одна з яких пройшла крізь її ліву півкулю і

пошкодила область Брока, мозковий центр мовлення.

В цьому відео, Габбі працює з мовленнєвим терапевтом

і намагається вимовити

деякі з найбільш вживаних слів, і ви можете побачити її

спустошеність, аж допоки в кінцевому результаті

вона просто вибухає слізьми

і мовчки схлипує в руках свого терапевта.

І через кілька хвилин, її терапевт ставить новий трек,

вони починають співати разом

і Габі починає співати крізь сльози,

ви можете чітко почути як вона виголошує

слова пісні, що описує її почуття,

вона співає, вона дійсно співає,

"Сяй, сяй, сяй".

І це дуже потужне і проникливе нагадування того,

як краса музики говорить там,

де слова мовчазні, у цьому випадку буквально говорить.

Перегляд цього відео нагадав мені

працю доктора Готфріда Шлауге,

одного з видатних неврологів, який вивчає зв'язок між музикою і мозком у Гарварді,

а також є прихильником терапії, що зветься

Терапією мелодійної інтонації, і є дуже популярною сьогодні.

Шлауге помітив, що його пацієнти з інсультом, в стані афазного фактору,

не могли сформувати і речення з трьох-чотирьох слів,

проте вони практично ідеально співали пісень,

чи то "З днем народження тебе",

чи то улюблену пісню гурту "Eagles", або ж "Rolling Stones".

А після 70 годин інтенсивних уроків співу,

доктор дійшов висновку, що музика мала здатність буквально відновлювати

мозок пацієнтів і створювати відповідні

центри мовлення в правій півкулі,

таким чином компенсуючи пошкодження лівої півкулі.

Коли мені було 17, я відвідав лабораторію доктора Шлауге, і одного дня

він показав мені деякі з провідних досліджень

щодо музики та мозгу, а саме те, що у музикантів

принципово відмінна структуру мозку ніж у тих, хто музикою не займається,

як музика може

запросто запалити весь мозок, від

його кори аж до мозочку,

як музика,яка ставала неврологічною моделлю,

допомагає дітям з аутизмом, людям, які потерпають

від стресів та депресії,

як пацієнти з синдромом Паркінсона усвідомлюють, що їхнє дрижання

та їхня хода стають стійкими, коли вони слухають музику,

і як пацієнти на пізніх стадіях хвороби Альцгеймера,

які в силу своєї хвороби, не здатні впізнавати

своїх рідних, все ж вирізняють фортепіанні твори Шопена,

які вони чули, будучи ще дітьми.

Але, я мав дещо інші мотиви візиту до Готфріда Шлауге,

а саме: я опинився на роздоріжжі у житті,

обираючи між професіями музиканта і медика.

Я тільки-но закінчив магістратуру, і працював

асистентом в лабораторії Деніса Селкоа,

який вивчав хворобу Паркінсона у Гарварді, і я просто

закохався в неврологію. Я хотів стати хірургом.

Я мріяв стати таким лікарем, як Пол Фармер або Рік Годс,

настільки безстрашним щоб відвідувати Гаїті, Ефіопію

і працювати з хворими на СНІД,

туберкульоз та з дітьми, хворими на рак.

Я хотів стати саме таким лікарем Червоного Хреста,

лікарем без кордонів.

Та з іншого боку, я грав на скрипці все своє свідоме життя.

Для мене музика була чимось більшим, ніж захоплення. Вона була моєю одержимістю.

Моїм повітрям. Мені пощастило навчатися

в школі Джуліард на Манхетені, і зіграти

власний дебютний концерт з Зубіном Мехтою та ізраїльським філармонічним Оркестром в Тель-Авіві,

і як виявилось, Готфрід Шлауге

вчився на органіста у Віденській Консерваторії,

проте полишив захоплення музикою для того, щоб займатися

медициною. І того дня, я просто був змушений запитати його,

"Як ви почували себе, зробивши таке рішення?".

він відповів, що були часи, коли він мріяв про те,

щоб повернути час назад і зіграти на органі, так, як він це колись робив,

і сказав, що медична школа зможе зачекати на мене,

а от скрипка -- ні.

І після двох років навчання музики, я вирішив

зробити неможливе перед здачею вступних іспитів до медичного коледжу

та подачею документів, так як це робив кожен хороший індійський син,

для того, щоб стати наступним доктором Гуптою (сміх).

Отже, я вирішив

піти на прослуховування до Філармонії Лос-Анджелеса.

Це було моє перше прослуховування, і після трьох днів

гри за кулісами, що було, моїм випробувальним терміном, мені запропонували посаду.

Це було здійснення мрії. Нестримної мрії

грати в оркестрі, у славетному концерт-холі Уолта Діснея,

в оркестрі, яким диригував знаменитий Густаво Дудамель,

та ще більше значення для мене мало моє оточення,

яке тепер складалось з музикантів та керівників, котрі стали для мене сім'єю,

моїм новим музичним домом.

А рік потому, я зустрів одного музиканта, який також

навчався в Джуліарді, і який неймовірно допоміг мені

у пошуках власного голосу та виробленні унікального музичного стилю.

Натаніель Ейерс, був контрабасистом в Джуліарді, і

в свої двадцять переніс ряд психопатичних епізодів,

та пройшов терапію тироксином в лікарні Белвю,

і в кінцевому результаті, став бездомним на вулицях Cкід Роу

в центрі Лос-Анджелеса, 30 років потому.

Історія Натаніеля стала своєрідним світлом у питанні

пропаганди безпритульності та психічного здоров'я по всій території Сполучених Штатів,

саме так було сказано в книзі та фільмі "Соліст",

а я став його другом і вчителем гри на скрипці,

і говорив, що все що йому потрібно -- це скрипка,

а я буду давати йому уроки при будь-якій нагоді.

І безліч разів я бачив Натаніеля на Скід Роу,

я був свідком того, як музика рятувала його

в найскрутніші моменти, які задавалися мені,

на мій недосвічений погляд,

були початком шизофренії.

Граючи для Натаніеля, музика набувала глибшого значення,

адже тепер вона стала засобом спілкування,

такого спілкування, де слів замало,

де зміст був глибше за слова, він

був прихований ще на первісному рівні психіки Натаніеля,

і в той же час, це було просте музичне спілкування з моєї сторони.

Я відчув таке обурення через те, що хтось,

такий як Натаніель, міг коли-небудь стати бездомним на Cкід Роу,

тільки через психічну хворобу, і скільки ж таких десятків тисяч

самотніх людей були там, на Скід Роу,

які мали такі ж трагічні історії, але про яких, ніколи не знімуть фільм та не напишуть книгу,

які б змогли врятувати їх від безодні вулиць.

І в самому серці власної кризи, я відчув,

що музичне життя саме обрало мене, і так чи інакше,

можливо, в дуже наївному сенсі, я відчув, що Скід Роу

насправді потребував когось як Пол Фармер,

а не ще одного музиканта-класиста, котрий грав на Банкер Хіл.

Але врешті-решт, саме Натаніель показав, що

якщо я по-справжньому хочу змінитись,

якщо я хочу змінити ситуацію, то у мене вже є ідеальний інструмент для цього,

адже музика була тим містком, який поєднував мій і його світи.

Є прекрасна цитата

німецького композитора Роберта Шумана,

який сказав, "Запалювати світло в темряві людських сердець - ось

справжній обов'язок митця".

І це особливо прониклива цитата,

адже сам Шуман страждав від шизофренії

і помер в психічній лікарні.

І натхненний тим, чого навчився від Натаніеля,

я започаткував організацію музикантів на Скід Роу,

яка носить назву "Вулична Симфонія", і яка запалює світло

в найтемніших закутках, граючи

для бездомних і психічно хворих у притулках та лікарнях

на Скід Роу, для ветеранів боїв

з пост-травматичним стресовим розладом, для ув'язнених,

і тих, хто носить клеймо душевнохворих злочинців.

Після одного з наших виступів в лікарні Патон Стейт

в Сан -Бернадіно, до нас підійшла жінка,

в якої по обличчю текли сльози,

в неї був параліч, вона трусилась,

проте в неї була прекрасна усмішка, і вона сказала,

що ще ніколи не чула класичної музики до цього,

і навіть не думала, що вона їй сподобається, вона ніколи

не чула звучання скрипки, і це воно було для неї наче звучання сонця;

вона також сказала, що ніхто і ніколи не відвідував їх, і що слухаючи нас,

вона вперше за шість років перестала трусить, не приймаючи жодних ліків.

Несподівано, те, що ми відкрили для себе під час таких концертів,

поза сценою, рампою,

без смокінгів, було те, що музиканти стали проводирями

для доставки неймовірного терапевтичного ефекту

музики для мозку, для тієї аудиторії, яка б ніколи

не мала доступу до залів,

до музики, такої, яку створювали ми.

Так,як медицина покликана зцілювати краще

аніж людський імунітет самотужки,

так само сила та краса музики виходить за рамки

нашого улюбленого акроніму.

Музика самостійно доносить естетичну красу.

Синхронність емоцій, які ми відчуваємо, коли

слухаємо оперу Вагнера, симфонію Брамса,

або ж камерну музику Бетховена, змушує нас згадати

про нашу спільну, загальнолюдську, глибоку

свідомість - співчутливу свідомість,

яка, як говорить психоневролог Аян Макгілкріст, є притаманною

правій півкулі нашого мозку.

І тим, хто живе в найменш сприятливих умовах

з психічними захворюваннями, тим бездомним,

позбавленим волі, музика і її краса

дають шанс вийти за межі їхнього світу

для того, щоб вони пам'ятали, що ще можуть відчувати

щось прекрасне, і те, що людство не покинуло їх на призволяще.

І лише крапля цієї краси та людяності

перетворюється в надію;

ми знаємо, незважаючи на те, що ми обираємо, чи то музичний шлях

чи шлях медицини, надіяц -- це та річ,яку найперше потрібно прищепити

в осередку громади, в наших залах,

для того, щоб зцілити зсередини.

Закінчити я б хотів з цитатою Джона Кітса,

англійського романтика.

Ця цитата дуже відома, і я впевнений, що ви її знаєте.

Кітс також покинув професію медика,

для того, щоб займатись поезією, але він помер, будучи старшим на рік від мене.

Кітс говорив, "Краса-це істина, істина ж сама краса.

Це все,що ми знаємо, і повинні знати"

(Мелодія на скрипці)

(Аплодисменти)