Це наше місто. Доведімо його до ладу.

Занадто часто люди почуваються виключеними з політичного життя - навіть на місцевому рівні. Однак міська активістка Алессандра Орофіно вважає, що це становище можна змінити, поєднавши технології та споконвічні взаємини між людьми. Розповідаючи про приклади з життя рідного міста - Ріо-де-Жанейро, вона наголошує: "Саме ми маємо вирішувати, що ми хочемо: школи чи паркінги, проекти з переробки сміття чи будівельні майданчики, автомобілі чи автобуси, самотність чи згуртованість".

54% населення світу

проживає у містах.

У країнах, що розвиваються,

третина населення

живе в нетрях.

75% світового енергоспоживання

припадає на великі міста,

а 80% викидів газу,

що спричиняють глобальне потепління,

походять з наших міст.

Отже, проблеми, що їх
ми з вами вважаємо

глобальними,

як-от зміна клімату, енергетична криза

чи бідність,

є насправді, з багатьох міркувань,
проблемами великих міст.

Їх не буде розв'язано,

доки жителі великих міст,

як і більшість з нас,

не почнуть старатись краще,

тому що наразі ми не дуже
то й стараємось.

І це стане очевидним,

якщо ми розглянемо
три аспекти життя у великому місті:

по-перше, готовність громадян
співпрацювати

з демократичними інститутами;

по-друге, спроможність наших міст
залучати до міського життя

усіх своїх жителів;

і врешті-решт, наше власне вміння

жити повноцінним та щасливим життям.

Коли йдеться про взаємодію,

маємо дуже чіткі дані.

Явка виборців по всьому світу

сягнула максимуму наприкінці 80-х,

а тепер вона скорочується

небаченими досі темпами.

Та якщо ці цифри занизькі
на національному рівні,

то на рівні наших міст

вони просто моторошні.

За останні два роки

дві з найбільш згуртованих

старих демократій - США та Франція -

провели всенаціональні
муніципальні вибори.

У Франції явка виборців
сягнула рекордно низької позначки.

Майже 40% виборців вирішили

не з'являтись.

У США цифри були
ще жахливішими.

У деяких великих містах Америки

явка виборців становила
щонайбільше 5%.

Просто задумайтесь на хвильку.

Ми говоримо про демократичні міста,

де 95% людей

вирішили, що для них не важливо

обирати своїх лідерів.

У Лос-Анджелесі, місті, де мешкає
чотири мільйони людей,

мера було обрано на підставі
якихось 200 000 голосів.

Це був найнижчий показник явки у місті

за 100 років.

Прямо тут, у моєму рідному
Ріо-де-Жанейро,

незважаючи на примусове голосування,

майже 30% виборців

вирішили не віддавати своїх голосів

або залишитись вдома та заплатити штраф

на останніх виборах мера.

Коли йдеться про охоплення
усіх мешканців,

наші міста не є прикладами успіху,

і знову ж таки, не треба далеко заглядати,

щоб знайти цьому доказ.

Ріо - місто з неймовірною нерівністю.

Це Леблон.

Леблон - найбагатший район міста.

А це - Комплексо до Алемао,

де мешкає понад 70 000

найбідніших жителів міста.

Індекс людського розвитку в Леблоні -

.967.

Вищий ніж у Норвегії, Швейцарії

чи Швеції.

Індекс людського розвитку
в Комплексо до Алемао - .711.

Це десь між

Алжиром і Габоном.

Отож, Ріо, як і ще чимало міст
на глобальному Півдні,

це місце, де можна перейти
з північної Європи

до Африки на південь від Сахари

за якихось 30 хвилин.

Якщо ви, звісно, за кермом.

Громадським транспортом
це займе дві години.

Врешті-решт, і це мабуть
найважливіше:

даруючи дивовижне багатство

взаємин, міста могли б бути

ідеальними місцями, де процвітало б

людське щастя.

Ми любимо бути серед людей.

Ми - соціальні тварини.

Натомість країни, де урбанізація

сягнула розквіту, є саме тими країнами,

де міста більше не роблять нас
щасливими.

Жителі Сполучених Штатів

впродовж останніх трьох
десятиліть

почуваються не такими щасливими
як раніше,

і ось чому.

В Америці будують міста так,

що в багатьох із них

практично зник

якісний громадський простір.

Це негативно вплинуло

на взаємини між людьми,

на те, що дарує нам щастя.

Багато досліджень свідчать про

щораз більшу самотність
і щораз меншу згуртованість,

чесність та участь у соціальному
та громадянському житті.

Отож, як почати будувати міста,

що робитимуть нас небайдужими?

Міста, що цінуватимуть найважливіше -

дивовижне розмаїття

людей, які в них проживають?

Міста, що робитимуть нас щасливими?

На мою думку, якщо ми хочемо змінити

вигляд наших міст,

ми мусимо спершу змінити

процес прийняття рішень,

який спричинив оте прикре становище,
в якому ми сьогодні перебуваємо.

Потрібна революція участі,

і то якомога швидше.

Ідея голосування як єдиного вияву
нашої громадянської позиції

вже застаріла.

Людям набридло, що їх вважають

наділеними правами особами
лише раз на кілька років,

коли настає час передати владні
повноваження

комусь іншому.

Якщо протести, що охопили Бразилію

в червні 2013 року нас хоч чомусь навчили,

то хіба тому, що кожного разу,

як ми намагаємось проявити свою владу

не в період виборів,

нас за це б'ють, принижують
або кидають за ґрати.

Ситуація мусить змінитись,

бо тоді люди не лише

знову захочуть мати справу

з представницькими органами,

а й доповнять ці установи

процесом прямого, ефективного
й колективного прийняття рішень,

процесом прийняття рішень,

що зможе подолати нерівність,

бо згуртує вихідців з усіх
верств населення,

процесом прийняття рішень,

що перетворить наші міста

в місця, де приємно жити.

Але, звісно ж, не все так просто:

залучити всі прошарки населення

й перерозподілити владу

не так легко з погляду
матеріально-технічних ресурсів,

і саме тут у пригоді можуть стати

технології, завдяки яким

людям буде легше об'єднуватися,

спілкуватися й приймати рішення,

не збираючись для цього в одному залі

в один і той же час.

На жаль,

коли йдеться про зміцнення
демократичних процесів,

наші муніципалітети не використовують

технології на повну.

Наразі міська влада зуміла дієво

скористатися технологією, щоб перетворити
громадян на таких собі живих детекторів,

які надають владі інформацію про місто:

де немає люків, впало дерево,
чи не працює ліхтар.

Крім того, вони інколи

запрошують людей брати участь

у виправленні наслідків

уже прийнятих за них рішень.

Це нагадує мені мою маму -
коли мені було вісім років,

вона казала мені, що я маю вибір:

я мушу йти спати в 8 вечора,

зате можу вибрати, в якій піжамі -
рожевій чи блакитній.

Це не участь.

По суті, влада досі не зуміла

скористатися технологіями, щоб
залучити людей до участі

у важливих справах -

як розподілити бюджет,

як використати землі,

як управляти природними ресурсами.

Саме ці рішення

здатні вплинути на глобальні проблеми,

які проявляються в наших містах.

Але є добра новина -

так, так, я маю для вас і добрі новини -

ми не мусимо чекати, поки
влада це зробить.

Я маю всі підстави вірити,

що громадяни можуть самотужки

створити структури для спільної участі.

Три роки тому я стала співзасновником
організації

під назвою Meu Rio.
[моє Ріо]

Ми працюємо над тим, щоб
мешканцям Ріо було легше

згуртуватися довкола якогось
проекту чи місця,

які небайдужі їм у місті,

та щодня впливати

на ту справу чи місце.

За ці три роки Meu Rio переросла

в мережу, до якої входять
160 000 жителів Ріо-де-Жанейро.

Близько 40% з них -
молодь

віком від 20 до 29 років.

Це одна з 15 молодих осіб

цієї вікової групи, що сьогодні
живуть у Ріо.

Серед них є ось ця чудова дівчинка,

Бія, вона праворуч.

Бії було всього лиш 11 років,

коли вона організувала за допомогою
наших інструментів кампанію,

щоб урятувати свою школу,
яку збиралися знести.

Власне, її школа вважалася

однією з найкращих державних
шкіл у країні,

і от влада штату Ріо-де-Жанейро

збиралася її знести,

щоб збудувати - ні, я не жартую! -

паркінг для відвідувачів Кубку світу

незадовго до початку чемпіонату.

Бія організувала кампанію,
ми навіть цілодобово стежили

за її школою через вебкамери,

ще не один місяць після події,

і уряд передумав.

Школа Бії залишилась
на своєму місці.

А ще серед нас є Жовіта.

Це дивовижна жінка, чия донька

зникла безвісти 10 років тому,

і відтоді вона

її розшукує.

У процесі пошуку вона дізналась,

що, по-перше, вона не одна така.

В одному тільки 2013 році

у штаті Ріо-де-Жанейро

зникло безвісти 6 000 людей.

Ба більше - вона виявила, що попри це,

Ріо не має централізованої
інформаційної системи,

яка б допомогла розшукувати
зниклих безвісти людей.

Схожі системи в інших
бразильських містах

допомогли розв'язати до 80%

випадків із зникненням.

Жовіта розпочала кампанію,

і після того, як міністр безпеки
отримав 16 000 електронних листів

від людей, які просили його це зробити,

він відреагував і створив
підрозділ поліції,

що спеціалізується на таких випадках.

Наприкінці минулого місяця
відбулось його відкриття,

на якому була присутня і Жовіта -

вона давала інтерв'ю і
взагалі була в центрі уваги.

А ще серед нас є Леандро.

Леандро - чудовий хлопчина,

який живе в нетрях у Ріо.

Він розпочав у нетрях
проект із переробки сміття.

У кінці минулого року, 16 грудня,

він отримав наказ про виселення

від адміністрації штату
Ріо-де-Жанейро.

Йому дали два тижні на те,
щоб виселитися з місця,

де він мешкав два роки.

Влада мала намір передати це місце
забудовнику,

який хотів щось там будувати.

Леандро організував кампанію,
скориставшись одним із наших інструментів -

Pressure Cooker,

яким свого часу скористались
і Бія, і Жовіта -

і напередодні Різдва

можновладці передумали.

Ці історії дарують мені відчуття щастя,

але не тільки тому, що вони
мають щасливий кінець.

Вони роблять мене щасливою,

бо всі вони є щасливим початком.

Спільнота вчителів і батьків
у школі, де вчиться Бія,

шукає способів, як ще більше

поліпшити шкільне середовище.

Леандро має сміливі плани -

поширити свою модель
серед інших незаможних громад у Ріо,

а Жовіта працює на добровільних засадах
у поліцейському підрозділі,

до створення якого вона долучилась.

Бія, Жовіта й Леандро -

це живі приклади того,

що варто знати

громадянам і міській владі
по всьому світу:

ми готові.

Ми, громадяни, готові

вирішувати нашу спільну долю,

бо ми знаємо, що те, як ми
розподіляємо владу

неабияк свідчить про те, як
ми насправді цінуємо кожного,

і розуміємо,

що участь у творенні місцевої політики -

це ознака, що ми справді переймаємось

нашими взаєминами,

і ми готові займатись цим

у містах по всьому світу, просто зараз.

Серед мережі Our Cities
[Наші міста]

команда Meu Rio

сподівається поділитися
своїм досвідом

з іншими людьми, які хочуть заснувати

подібні ініціативи в своїх містах.

Ми вже розпочали проект в Сан-Паулу,

отримавши неймовірні результати,

і тепер хочемо поширити
свої ідеї в різних куточках світу

через мережу організацій,

в центрі і на чолі яких - громадяни.

Ці організації надихатимуть нас,

підштовхуватимуть до дії
і нагадуватимуть, що нам треба

вимагати реальної участі
в житті міста.

Саме ми маємо

вирішувати, що ми хочемо -

школи чи паркінги,

громадські проекти з переробки сміття

чи будівельні майданчики,

самотність чи згуртованість,
автомобілі чи автобуси.

Саме ми відповідаємо за те,
щоб зробити це вже тепер,

заради самих себе, заради своїх близьких,

заради людей, які наповнюють
наше життя змістом,

і заради тієї дивовижної творчості,

краси й чарів, що перетворюють
наші міста,

попри всі їхні негаразди,

на найбільший винахід усіх часів.

Obrigado. Дякую.

(Оплески)