Так, я пережила рак. Але це не становить мою сутність.

Майже 30 років Дебра Джарвіс працювала капеланом у госпіталі, допоки в неї не діагностували рак. Як пацієнт, вона дізналась багато чого нового. Так, у своїй дотепній, та водночас, сміливій розповіді Дебра дає зрозуміти, чому відчувати себе "тим, хто пережив рак", означає припинити рух. Вона просить нас усіх керувати власним найтяжчим досвідом, і тим самим дозволити собі рости та розвиватись.

Ми щойно зустрілись в автобусі,

ми б дуже хотіли дізнатись
один про одного,

але мені вже виходити
на наступній запинці,

тому назвіть мені три речі,

які характеризують вас як особистість,

три речі про себе,

які допоможуть мені пізнати ким ви є,

які відкриють вашу справжню сутність.

Що мені насправді цікаво

в цих трьох речах,

чи має хоча б одна з них

відбиток якоїсь пережитої травми?

Рак, напад,

Голокост, інцест.

Ніколи не помічали, що ми схильні

ототожнювати себе з нашими ранами?

Прояви такого ототожнювання

з його найбільшими наслідками

я помітила у Спілці пацієнтів,
хворих на рак.

Я доволі довго працювала у цій Спілці,

тому що я майже 30 років була

капеланом у хоспісах та лікарнях.

Був 2005, тоді я саме працювала
у великому онкологічному центрі,

коли я отримала звістку,

що у моєї матері рак молочної залози.

Через 5 днів я дізналась,

що я сама хвора на рак молочної залози.

Ми з мамою завжди любили позмагатись -

(Сміх)

але в цьому я навіть
і не намагалась її перемогти.

Мені навіть спало на думку,

що якщо в тебе рак,

то це досить непогано працювати там,

де його лікують.

Багато хто обурено казав:

"Що?

Ти ж капелан.

Ти маєш бути захищена від цього".

Начебто я спочатку мала отримали

попередження, замість реального штрафу,

тому що я ж на службі.

Я пройшла курс лікування
в тому центрі, де працювала,

що було надзвичайно зручно.

Я пройшла курс хіміотерапії,

мені зробили мастектомію,
і поставили сольовий імплант.

Перед тим, як я щось додам, скажу,

що ця штучна.
(Сміх)

Я подумала, що потрібно покінчити з цим.

Ось, наприклад, я зустріну когось,

а вони скажуть:
"О, я знаю - це вона".

Коли я зроблю рух або жест, вони -

"Ні, ось вона".

Тому тепер ви все знаєте.

Під час лікування
я багато чого дізналась,

і найбільш несподіваним було те,

що лише мала частина досвіду
хворого на рак

стосується медицини.

Здебільшого це – почуття та віра,

втрата та відкриття своєї особистості

набуття сили і гнучкості,

про що ви навіть гадки не мали.

Це усвідомлення того,

що найважливіші речі у житті -

це зовсім не речі, а взаємостосунки;

це сміх в обличчя невідомому,

та розуміння того, що з будь-якої ситуації

можна вийти зі словами - "У мене рак".

Окрім цього, я дізналась,

що мені не потрібно сприймати себе,

як "ту, що пережила рак",

проте, ох, які ж потужні сили

змушували мене зробити це.

Прошу, зрозумійте мене правильно.

Організації боротьби з раком,

кампанії з ранньої діагностики раку,

поінформованість про рак і наукові досліди

нормалізували ставлення до раку.

І це чудово.

Тепер ми можемо говорити про рак

не пошепки.

Ми можемо говорити про нього
і підтримувати одне одного.

Хоча, часом здається, начебто

люди дещо перегинають палицю

і починають розповідати,
як ми будемо себе почувати.

Десь тиждень після операції

ми запросили гостя.

Ось тут ми мабуть і вперше схибили.

Не забувайте,

що на той момент,

я вже як 20 років працювала капеланом,

і такі речі як смерть

та сенс життя

про ці всі речі, я вже давно балакала.

Того дня за вечерею

наш гість дозволив собі
простягти руки над головою,

і сказати: "Знаєш, Деб,

тепер ти зрозумієш,
що є насправді важливим.

Так, великі зміни стануться

у твоєму житті,

і зараз ти почнеш
думати про смерть.

Так-так, цей рак – твій дзвіночок".

Звісно, це будуть золоті слова,

якщо їх скаже хтось

з власного досвіду,

але якщо хтось говорить тобі

що ти будеш відчувати,

це – повна нісенітниця.

Єдиною причиною, чому я не вбила його

голими руками,

було те, що я не могла підняти праву руку.

Я йому відповіла таким нецензурним словом,

а потім вже звичайними словами,

(Сміх)

що мій чоловік сказав:
"Вона під наркотиками".

(Сміх)

Коли я видужала, мені здавалось,

що кожен вказує мені,
що мій досвід має означати для мене.

"Тепер ти будеш гуляти".

"Тепер ти прийдеш на обід".

"Тепер ти будеш носити

рожеву стрічку і футболку,

рожеву пов’язку, сережки,

браслет і нижню білизну".

Нижню білизну. Погугліть.

(Сміх)

Незнаю як це підвищує
поінформованість?

Але лиш мій чоловік може її бачити.

(Сміх)

Він вже достатньо знає про рак.

В той момент я збагнула,

що це поглинає моє життя.

І тоді я сказала собі –
"Керуй своїм досвідом,

І не дай йому керувати тобою".

Всім відомо, що для того, щоб

справитись з травмою, втратою,

переломним моментом в житті,

потрібно знайти сенс.

Ось в чому справа -

ніхто не може вказувати вам,

що означає ваш досвід.

Це ваше рішення.

Це не обов’язково має бути велетенський

та явний сенс.

Не обов’язково засновувати фонд

чи організацію, або писати книгу

або знімати документальний фільм.

Сенс може бути скромним

та внутрішнім.

Можливо одне маленьке рішення
в нашому житті

може привести до великих змін.

Багато років тому,
у мене був пацієнт,

чудовий молодий чоловік,

якого обожнювали колеги,

але ми були шоковані, коли дізнались,

що у нього немає друзів.

Жив він один,

на хіміотерапію проходив теж один,

лікувався один,

і додому йшов один.

Я запитала його: "Чому ти ніколи

не приводиш з собою друзів?"

Він відповів,
що у нього зовсім немає друзів.

Але він мав купу друзів
у центрі переливання.

Ми всі любили його.
До нього весь час хтось приходив.

На його останньому сеансі хіміотерапії

ми заспівали йому пісню,

вдягли йому корону
та пускали мильні бульбашки,

потім я запитала у нього,

"Що ти плануєш робити тепер?"

Він відповів:

"Шукати друзів".

І він зробив це.

Він став волонтером,
де і знайшов багато друзів.

Він почав ходити до церкви,
і там теж він знайшов друзів.

На Різдво він запросив нас з чоловіком
до себе на вечірку,

де було купа його друзів.

Керуй своїм досвідом.

Не дай йому керувати тобою.

Він вирішив, що сенс його досвіду полягає

у пізнанні радості дружби,

і він навчився знаходити друзів.

А що ви?

Як ви збираєтесь шукати сенс

свого кепського досвіду?

Це міг би бути ваш нещодавній досвід,

або той, що ви вже переживаєте

вже довгий час.

Ніколи не пізно змінити його сенс,

адже він постійно міняється.

Сьогодні він може бути не таким,

яким був рік тому назад,

або 10 років тому назад.

Ніколи не пізно стати кимось іншим,

аніж просто "тим, що пережив травму".

Чуєте, як статично це звучить?

Той, що пережив травму.

Жодного руху, жодного росту.

Керуйте своїм досвідом.

Не дайте йому керувати вами.
Бо дозволивши,

ви опинитесь в пастці,

припините рости та розвиватись.

Звісно, не завжди зовнішні обставини

змушують нас сприймати себе жертвою.

Інколи нам просто подобаються
ці прерогативи.

Інколи нас чекає винагорода.

Потім ми застрягаємо.

Однією з перших речей, що я дізналась,

коли була капеланом-інтерном,

було правило 3-х П у роботі капелана:

Підтримай, Поясни, а інколи, і Протистій

або Піддай сумніву.

Нам всім подобається Підтримка

та Пояснення.

Але Протистояння не дуже.

Поміж інших речей,
що подобались мені

в роботі капелана, було

бачити пацієнтів через рік, або декілька

після їхнього одужання,

тому що було чудово бачити,
як змінились вони

та їхні життя,

і що сталось з ними.

Якось я була схвильована,
коли отримала

у прийомному відділенні
документи пацієнтки,

за якою я доглядала рік назад.

Вона була з двома дорослими
доньками, яких я знала,

для контрольного тесту через рік.

Я спустилась у приймальню,
вони були шоковані,

коли отримали результати тесту,

там було написано ЗНП -
"Захворювання Немає Прояву",

а раніше я думала,
що це - "Зовсім Не Покійник".

Неймовірне щастя переповнювало їх.
Ми присіли поговорити,

і мені здалось дивним,

що через дві хвилини вона почала
переказувати мені історію хвороби,

про операцію, хіміотерапію,

при тому що я, як її капелан,
бачила її щотижня,

і знала її історію.

В розмові вона використовувала такі слова

як страждання, агонія, боротьба.

Закінчила вона розповідь словами:

"Мене начебто розіп’яли".

В той самий момент її доньки встали

і пішли взяти собі кави.

І вони пішли.

Назвіть мені три речі про себе
до наступної зупинки.

Пасажири виходили з автобусу до того,

як вона навіть дійшла
до пункту 2 або 3.

Я дала їй хустинку,

обняла її,

і оскільки вона була мені не байдужа,

я сказала,

"Звільнись від свого хреста".

Вона перепитала: "Що?"

І я повторила.

Треба віддати їй належне,
вона змогла розповісти про причини,

чому вона трималась за цей образ.

Так їй приділяли багато уваги.

Люди піклувались про неї.

Але тепер – все стало навпаки -

це відштовхувало людей.

Люди лишали її і йшли пити каву.

ЇЇ досвід був її хрестом,

але вона не хотіла залишатись
помирати на ньому.

Тепер ви мабуть вважаєте,

що я була трохи різкою з нею.

Тому я маю сказати,

що я говорила з нею з власного досвіду.

Багато років тому

мене звільнили з улюбленої роботи,

і я б ніколи не припинила говорити
про свою безневинність,

про несправедливість, зраду та фальш,

поки від мене, як від

цієї жінки, не почали
відвертатись люди.

Допоки я нарешті не зрозуміла,

що я не перетравлювала свої відчуття,

а навпаки - підживлювала їх.

Я не хотіла помирати такою.

Нам всім відомо, що в кожній історії
про воскресіння

потрібно спершу померти.

За християнським вченням,

тіло Христа весь день покоїлось в печері,

перш ніж воскреснути.

Я вірю, що і для нас

поховання в печері

означає необхідність провести
глибоку внутрішню роботу

над своїми ранами

і дозволити собі зцілитись.

Ми маємо померти на тому хресті,

аби народитись

новими. Справжніми.

Ми маємо звільнитись від старої історії,

аби розповісти

нову історію. Справжню.

Керуйте своїм досвідом.
Не дайте йому керувати вами.

Що було б, якби не існувало тих,
хто пережив травму,

тобто, якби люди вирішили

сприймати свою травму як пережитий досвід

замість того, аби ототожнювати себе з нею?

Можливо ви визволитесь

із пастки своїх ран,

і розпочнете чудову подорож

самодослідження, відкриття і зростання.

Можливо це був би початок

визначення тими нами,
якими ми стали

та якими ми стаємо.

Напевно,однією з трьох речей,
які ви б мені розповіли,

не було б те, що ви пережили.

Байдуже.

Я хочу, щоб ви всі знали,

я рада, що ми разом в цьому автобусі.

Ось вже і моя зупинка.

(Оплески)