Шеррі Теркл: На зв'язку, але самотні?

Коли ми очікуємо більшого від технології, чи очікуємо ми меншого один від одного? Шеррі Теркл досліджує, як наші пристрої та онлайн-профілі змінюють людські взаємини та спілкування. І закликає добре задуматися над новими видами зв'язку, яких ми прагнемо.

Щойно

моя донька Ребекка надіслала мені смс із побажанням успіху.

Вона написала мені:

"Мамо, ти зробиш фурор".

Я щаслива.

Те повідомлення

було немов обійми.

І ось маєте.

Я сама є зразком

головного парадоксу.

Я - жінка,

яка любить отримувати смски

і яка збирається застерегти вас,

що їх надмірна кількість може стати проблемою.

Власне кажучи, згадка про мою доньку

веде до початку моєї історії.

У 1996 році, коли я вперше виступила з промовою на TED,

Ребецці було 5 років.

І вона сиділа ось там,

у першому ряді.

Я саме написала книгу,

яка прославляла наше життя в Інтернеті.

Незабаром моє фото мало з'явитися на обкладинці

журналу "Wired".

У ті бурхливі дні

ми експериментували

з чатами та віртуальними спільнотами.

Ми досліджували різні сторони самих себе.

А тоді ми від'єдналися від мережі.

Я захвилювалася.

Як психолога, мене найбільше схвилювала

думка про те, що

ми використовуємо знання, отримані у віртуальному світі,

знання про себе, свою тожсамість,

щоб краще проживати своє життя у реальному світі.

Тепер перемотаємо стрічку до 2012 року.

Я знову на сцені TED.

Моїй доньці 20. Вона вчиться у коледжі.

Вона спить зі своїм мобільним,

як і я.

І я щойно завершила нову книгу,

але цього разу не з тих,

що її автора знимкують на обкладинку

журналу "Wired".

То що ж трапилося?

Я досі захоплююся технологією,

але вірю -

і наголошу на цій сцені -

що ми дозволяємо їй вести нас туди,

куди ми не хочемо йти.

Останні 15 років

я вивчала технології мобільної комунікації

і опитала сотні людей,

молодих і старих,

про їхнє життя у мережі.

Я виявила,

що наші маленькі пристрої,

ці невеличкі пристрої у наших кишенях,

є такими психологічно могутніми,

що вони не тільки змінюють те, що ми робимо,

але й змінюють те, ким ми є.

Сьогодні ми робимо з цими пристроями такі речі,

які ще кілька років тому

вважалися дивними

або тривожними.

Але невдовзі вони ввійшли в норму,

стали звичкою.

Наведу кілька прикладів:

люди пишуть смс або емейли

під час робочих нарад.

Пишуть смс, роблять покупки, заходять на Facebook

під час уроків, презентацій,

одним словом, під час усіляких зустрічей.

Люди кажуть мені, як важливо вміти

дивитися в очі співрозмовнику,

набираючи смс.

(Сміх)

Мені пояснюють,

що це важко, але можливо.

Батьки пишуть смс та емейли

за сніданком і вечерею,

тоді як їхні діти скаржаться,

що не отримують достатньо уваги від батьків.

Водночас, ті ж самі діти

не приділяють одне одному уваги.

Віднедавна у моєї доньки та її друзів

з'явилася нова "фішка" -

бути разом

і водночас не разом.

Ми пишемо повідомлення навіть на похоронах.

Зараз я досліджую цю тему.

Ми відмежовуємося

від скорботи чи роздумів

і втуплюємося в телефон.

Чому це важливо?

Для мене це важливо,

бо я думаю, що ми самі собі створюємо проблеми -

проблему з тим,

як ми ставимося один до одного,

а також з тим,

як ми ставимося до самих себе

і як аналізуємо свої вчинки.

Ми звикаємо до нового способу

бути самотніми разом.

Люди прагнуть бути поруч,

і водночас деінде -

під'єднатися до різних місць, де вони хочуть бути.

Люди хочуть підлаштувати своє життя під себе.

Хочуть заходити та виходити з усіх місць, де вони є,

тому що вони більш за все прагнуть

керувати своєю увагою на власний розсуд.

Тобто, ви хочете піти на цю нараду,

але волієте звертати увагу тільки на теми,

що вас цікавлять.

Дехто вважає, що це добре.

Проте врешті-решт

ви ховатиметеся один від одного,

навіть якщо будете постійно на зв'язку.

Один 50-річний бізнесмен

поскаржився мені,

що він більше не має колег на роботі.

Коли він іде на роботу, він не зупиняється по дорозі перемовитися з кимось словом,

не телефонує.

Він каже, що не хоче заважати своїм колегам,

бо, за його словами, "вони надто зайняті листуванням".

Потім він замовк

і зізнався: "Знаєте, я кажу вам неправду.

Це я сам не хочу, щоб мені заважали.

Гадаю, я мав би цього хотіти,

але ліпше я займуся чимось на своєму мобільному".

Я бачу, що людям різних поколінь

бракує уваги одне одного,

якщо вони спілкуються

між собою тільки на відстані,

лише стільки, скільки вважають за потрібне.

Я називаю це ефектом Золотоволоски:

не заблизько, не задалеко,

якраз достатньо.

Але "якраз достатньо"

для службовця середнього віку

виявиться недостатнім для підлітка,

який потребує розвитку стосунків віч-на-віч.

18-річний хлопець,

який залагоджує усі справи через смс,

пожалівся:

"Колись, колись,

але точно не зараз,

я хотів би навчитися вести розмову".

Коли я запитую людей:

"Чому ви не хочете розмовляти?",

вони відповідають: "Я скажу вам, чому.

Розмова відбувається у реальному часі,

і ви не знаєте, що вам доведеться відповідати".

Ось де собака заритий.

Смс, емейли, пости,

усі вони

дозволяють нам показати себе такими, якими ми хочемо бути.

Ми можемо редагувати,

а отже - стирати,

тобто змінювати

своє обличчя, голос,

риси, тіло -

не замало, не забагато,

якраз у міру.

Людські стосунки

є багатогранними і хаотичними,

а ще - вимогливими.

За допомогою технології ми впорядковуємо їх.

Коли ми так чинимо,

з'являється загроза,

що ми пожертвуємо спілкуванням

заради якогось під'єднання до мережі.

Ми самі себе обманюємо.

А згодом

немовби забуваємо про це,

або ж це перестає нас турбувати.

Стівен Колберт

застав мене зненацька,

поставивши складне запитання,

ґрунтовне запитання.

Він запитав: "Чи усі ці крихітні твіти,

усі ці ковточки

спілкування онлайн

разом становлять один великий ковток

реальної розмови?"

Я відповіла "ні",

не становлять.

Розмова маленькими порціями корисна

для отримання крихот інформації.

Можна сказати "Я думаю про тебе"

чи навіть "Я кохаю тебе".

Згадайте, як я втішилася,

коли отримала смс від доньки.

Але все ж таки спілкування "ковточками"

не дає змоги дізнатися більше одне про одного,

дійсно пізнати та зрозуміти одне одного.

Ми спілкуємося між собою,

щоб навчитися спілкуватися

з самими собою.

Тому втеча від розмови

не мине безслідно,

адже ми забудемо,

як аналізувати свої вчинки.

Для дітей, які підростають,

це вміння є одним із ключових.

Знову і знову я чую:

"Я краще напишу смс, ніж скажу".

І я бачу,

що люди настільки звикли до самообману

без реального спілкування,

настільки звикли задовольнятися меншим,

що вони вже почали хотіти

обходитися взагалі без людей.

Наприклад,

чимало людей розповіли про своє бажання,

щоб одного дня нова версія Siri,

цифрового помічника на телефонах iPhone від Apple,

стала найкращим другом,

кимось, хто вислухає тоді,

коли інші відвернуться.

Я гадаю, що це бажання

підтверджує гірку істину,

яку я засвоїла за останні 15 років.

Відчуття, що мене ніхто не слухає,

є вкрай важливим

у стосунках між нами і технологією.

Тому так хочеться

мати сторінку на Facebook

або стрічку в Twitter -

там стільки мимовільних слухачів.

Відчуття, що нас ніхто не слухає,

змушує нас охоче проводити час

з машинами, що нібито небайдужі до нас.

Ми розробляємо роботів,

так званих товариських роботів,

що їх навмисне створюють як супутників

для старших людей,

для наших дітей,

для нас.

Невже ми більше не віримо,

що будемо поруч у потрібну мить?

Досліджуючи цю тему,

я працювала в будинках для людей похилого віку.

Я принесла туди цих товариських роботів,

що завдяки їм літні люди повинні були

відчувати, що їх розуміють.

Одного дня я зайшла

і побачила жінку, яка втратила дитину.

Вона розмовляла з роботом

у вигляді малюка тюленя.

Здавалося, що він дивився їй у вічі.

Здавалося, що він слідкував за розмовою.

Її це тішило.

Багатьом людям це сподобалося.

Але та жінка намагалася налагодити своє життя

з машиною, яка не пережила

зрадливості людської долі.

Цей робот - умілий артист.

А ми вразливі.

Люди беруть вдаване співпереживання

за чисту монету.

Тому в мить,

коли та жінка

вважала, що їй співпереживають,

я думала: "Цей робот не може співпереживати.

Він не бачив смерті.

Він не знає життя".

І тому, коли жінка знайшла розраду

у роботі-компаньйоні,

мені це не сподобалося.

Це були одні з найболісніших, найскладніших хвилин

за 15 років моєї роботи.

Коли я ступила крок назад,

я відчула, що перебуваю

у холодному, гнітючому епіцентрі

"ідеального шторму".

Ми очікуємо більше від технології

і менше один від одного.

І я запитала себе:

"Як ми дійшли до такого?"

Мабуть це трапилося через те,

що технологія є для нас найпривабливішою тоді,

коли ми найвразливіші.

А ми справді вразливі.

Ми самотні,

але боїмося близькості.

І тому - від соціальних мереж до товариських роботів -

створюємо технології,

що створюють ілюзію товариства

і не ставлять жодних вимог.

Технологія дає змогу вийти на зв'язок

тоді, коли нам зручно, так, як ми хочемо .

Але ми не почуваємося затишно.

Ми не можемо усе контролювати.

Сьогодні телефони у кишенях

змінюють наші думки та почуття,

створюючи

три приємні ілюзії.

Перша - що ми можемо скерувати увагу

туди, куди самі захочемо;

друга - що нас завжди почують;

і третя - що нам ніколи не доведеться бути самотніми.

І ця третя думка,

про те, що нам ніколи не доведеться бути самотніми,

відіграє вирішальну роль у психічних змінах.

Бо тоді, коли люди залишаються на самоті,

навіть на кілька секунд,

їх охоплює тривога, вони панікують, метушаться,

тягнуться до телефону.

Погляньте на людей у черзі до стійки реєстрації в аеропорту

або на тих, що стоять на червоному сигналі світлофора.

Самотність вважається проблемою, яку потрібно розв'язати.

Тому люди намагаються її розв'язати за допомогою зв'язку.

Але в цьому випадку зв'язок - це

радше симптом, аніж панацея.

Він свідчить про проблему,

але не розв'язує її.

Постійне перебування на зв'язку - це більше ніж симптом хвороби.

Воно змінює

думку людей про самих себе.

Формує новий спосіб буття.

Найкраще цей стан можна описати словами

"Я ділюся, значить я існую".

Технологія як спосіб самовизначення.

Ми ділимося думками та почуттями

навіть у мить, коли їх переживаємо.

Раніше було так:

я щось відчуваю,

я хочу подзвонити.

Тепер: я хочу щось відчути,

мені потрібно надіслати смс.

Проблема з новим гаслом -

"Я ділюся, отже я існую" -

полягає у тому, що коли ми не на зв'язку,

то не почуваємося собою.

Ми майже не почуваємося собою.

І що ми робимо? Ми виходимо на зв'язок дедалі частіше.

А тим часом

вважаємо себе ізольованими.

Як відбувається перехід від зв'язку до ізоляції?

Ви станете ізольованими,

якщо не вчитиметеся бути на самоті,

бути окремо,

вміти збиратися з силами.

Самотність - це стан, коли ви можете

самі налагоджувати взаємини з іншими людьми

і будувати справжні стосунки.

Якщо ми не здатні бути наодинці,

ми звертаємося до інших людей, щоб заспокоїтися,

щоб відчути себе живим.

У такому випадку

ми нездатні оцінити, ким ці люди є.

Ми використовуємо їх

як запчастини

для свого крихкого "я".

Ми думаємо, що якщо постійно будемо на зв'язку,

то не почуватимемося самотніми.

Проте ми ризикуємо,

адже істина цілком протилежна.

Якщо ми нездатні бути самотніми,

ми почуватимемося ще самотнішими.

А якщо не навчимо своїх дітей бути на самоті,

вони знатимуть тільки,

як бути самотніми.

У 1996 році я виступала на TED

і розповідала про свої дослідження

перших віртуальних спільнот.

Тоді я сказала: "Ті, хто проводить більшу частину

свого життя перед монітором,

прагнуть зрозуміти самих себе".

До цього ж я закликаю і сьогодні:

до роздумів, а ще ліпше - до розмови

про те, куди веде сучасне

використання технології,

чого воно нам коштуватиме.

Ми закохані в технологію.

І боїмося, немов юні коханці,

що надмірна балаканина зіпсує романтику.

Але час порозмовляти.

Ми виросли разом із цифровою технологією

і гадаємо, що вона вже доросла.

Але це не так, це тільки початок.

У нас досить часу ,

щоб подумати, як ми використовуємо технологію,

як ми створюємо її.

Я не закликаю

позбутися усіх своїх пристроїв.

Я пропоную всього-лиш обдумати свої стосунки

з ними, свої взаємини один із одним

і з самими собою.

Ось з чого можна почати.

Змініть своє ставлення до самотності.

Думайте, що самотність - це добре.

Знайдіть для неї місце.

Подумайте, як показати своїм дітям,

що самотність - це цінність.

Створіть удома священний куточок -

кухню, їдальню -

і заявіть, що це місце для розмови.

Зробіть те ж саме на роботі.

На роботі ми такі зайняті спілкуванням,

що часто не маємо часу подумати,

не маємо часу поговорити

про дійсно важливі речі.

Змінімо це.

Найголовніше - слухати один одного,

навіть якщо нам нудно.

Коли ми затинаємося,

сумніваємося, не можемо підібрати потрібних слів -

саме тоді ми відкриваємося один одному.

Технологія по-новому

визначає людські стосунки -

наскільки ми уважні один до одного,

наскільки ми уважні до себе -

але вона також дає нам можливість

підтвердити наші цінності

і напрям, у якому ми рухаємося.

Я вірю, що все зміниться на краще.

Ми маємо усе необхідне для цього.

Ми маємо один одного.

І маємо величезний шанс на успіх,

якщо визнаємо, що ми вразливі.

Що ми слухаємо,

коли технологія каже, що

вона візьме щось складне

і дасть нам натомість щось простіше.

У своїй роботі

я чую, що життя важке,

а стосунки сповнені ризику.

Водночас існує технологія -

простіша, багатонадійна,

оптимістична, вічно молода.

Як підмога.

Як рекламні обіцянки,

що в мережі, завівши собі аватарку,

ви зможете "Нарешті любити своїх друзів,

любити своє тіло, любити своє життя,

в мережі, з аватарками".

Нас затягує віртуальне кохання,

комп'ютерні ігри, схожі на цілі світи,

ідея, що роботи - роботи! -

колись стануть нашими вірними приятелями.

Ми проводимо вечір у соціальній мережі

замість того, щоб піти з друзями на пиво.

Але ми багато платимо

за свої ілюзії.

Тепер нам усім потрібно подумати

над безліччю шляхів,

якими технологія поверне нас

до справжнього життя, до справжнього тіла,

до наших власних спільнот,

нашої власної політики,

нашої власної планети.

Вони нас потребують.

Поговорімо про те,

як скористатися цифровою технологією,

технологією наших мрій,

щоб зробити це життя

життям, яке ми зможемо полюбити.

Дякую.

(Оплески)