Я вижила під час теракту. Ось чого мене це навчило

Історія Джил Хікс — це сповідь про милосердя і людяність, що з'являються на попелі хаосу і ненависті. Вона вижила після терористичного акту в Лондоні, який стався 7 липня 2005 року, і розповідає про події того дня, про цінні уроки, які вона отримала, і про те, як жити далі після всього, що сталося.

Я ніколи не могла уявити,

що 19-річний терорист-смертник

зможе насправді
дати мені дуже цінний урок.

Але він зміг.

Він навчив мене
ніколи не робити припущень

про тих людей,
яких не знаєш.

У четвер вранці в липні 2005 року

цей терорист і я,
навіть не маючи гадки про те,

одночасно зайшли
в один і той же вагон поїзду,

стоячи, мабуть, за два кроки
один від одного.

Я не бачила його.

Насправді, я нікого не бачила.

Ви знаєте, як це прийнято — не дивитися
ні на кого у метро,

Але я припускаю, що він бачив мене.

Я припускаю, що він дивився на всіх нас,

коли його рука намацувала
детонатор вибухівки.

Я часто ставила собі питання:
«Про що він думав?»

Особливо в ці останні секунди.

Я знаю, що це не було
чимось особистим.

Він не мав цілі вбити або
скалічити саме мене, Джил Хікс.

Я маю на увазі, він не був знайомий
зі мною особисто.

Ні.

Натомість, він навісив на мене

необґрунтований та небажаний ярлик.

Я стала ворогом.

Для нього я була «інша»,

«вони», як протиставлення до «ми».

Ярлик «ворог» дозволив йому
не бачити в нас людей.

Це дозволило йому натиснути кнопку.

І він не вибирав.

Він забрав двадцять шість дорогоцінних
життів лише в моєму вагоні,

і моє ледве не стало одним з них.

В одну мить

ми занурилися в таку темряву,

що вона була майже відчутною на дотик;

це було майже як пробиратися
крізь дьоготь.

Ми не знали, що ми вороги.

Ми були лише купою пасажирів,
які кількома хвилинами раніше

дотримувалися етикету метро:

не дивитися в очі,

не розмовляти,

і абсолютно ніяких бесід.

Але в цій непроглядній темряві

ми тягнулися один до одного.

Ми допомагали один одному.

Ми називали наші імена,

наче робили перекличку,

очікуючи на відповідь.

«Я — Джил, я — тут,

Я — жива.

Добре.»

«Я — Джил.

Тут.

Жива.

Добре.»

Я не знала Елісон.

Але я прислухалася до їі вигуків
кожні кілька хвилин.

Я не знала Річарда.

Але для мене мало значення,
що він вижив.

Єдине, чим я поділилася з ними,

було моє ім'я.

Вони не знали, що я була

головою департаменту
Проектної Ради.

І тут мій улюбений портфель,

також врятований того самого ранку.

Вони не знали, що я публікувала
журнали з архітектури і дизайну,

що я була дійсним членом
Королівського товариства мистецтв,

що я носила чорне, —

досі ношу —

що я курила сигарили.

Я їх більше не курю.

Я пила джин і дивилася TED talks,

і навіть не могла уявити,
що одного дня я буду стояти тут,

балансуючи на протезах,

і виступати з промовою.

Я була молодою австралійкою,
яка робила незвичайні речі в Лондоні.

І я не була готова до цього всього
до самого кінця.

Я була так рішуче налаштована вижити,

що я зав'язала верхню частину моїх ніг
шарфом, наче джгутом,

і відсторонилася від усього,
та від усіх,

щоб зосередитися,
щоб прислухатися до себе,

щоб керуватися лише інстинктом.

Я почала рідше дихати.

Я підняла свої стегна.

Я трималася вертикально,

і я боролася з бажанням закрити очі.

Я трималася майже годину,

годину, щоб обміркувати все моє життя

до цієї самої миті.

Можливо, я повинна була зробити більше.

Можливо, я могла би
жити інакше, бачити більше.

Може, я була повинна
зайнятися бігом, танцями, йогою.

Але для мене понад усе
завжди була моя робота.

Я жила, щоб працювати.

Те, що було зазначено
на моїй візитній картці,

мало велике
значення для мене.

Але це не мало значення там,
внизу, в тунелі.

В той момент,
коли я відчула перший дотик

одного з моїх рятувальників,

я не могла говорити,

не могла сказати навіть
коротеньке слово «Джил».

Я довірила їм себе.

Я зробила все, що я,
можливо, могла,

і тепер я була в їхніх руках.

Я зрозуміла,

чим насправді є людство,

коли я перший раз побачила бірку,

яку мені видали
при поступленні до лікарні.

Там було написано:

«Неопізнана людина,
імовірно жінка.»

Неопізнана людина,
імовірно жінка.

Ці чотири слова були моїм дарунком.

Вони дали мені можливість
дуже чітко зрозуміти,

що моє життя було врятоване,

лише тому, що я була людиною.

Відмінності будь-якого типу
не мали значення

для рятувальників, які були готові
піти на будь-яку відстань,

щоб врятувати моє життя,

для порятунку стількох неопізнаних,

скількох можливо було врятувати,
ризикуючи своїми життями.

Для них не мало значення,
чи я багата, чи бідна,

колір моєї шкіри,

чоловік я, чи жінка,

моя сексуальна орієнтація,

за кого я голосувала,

чи була я освіченою,

чи вірила я в щось, або ні.

Нічого не мало значення,

окрім того, що моє життя було
дорогоцінним людським життям.

Я вважаю себе живим доказом цього.

Я є підтвердженням того,

що безумовна любов і повага
можуть не тільки зберегти,

але і змінити життя.

Ось чудовий знімок, на якому
один з моїх рятувальників, Енді, і я,

він був зроблений в минулому році.

Через десять років після події,

і тут ми пліч-о-пліч.

Крізь весь цей хаос

мою руку тримали міцно.

До мого обличчя торкалися ніжно.

Що я відчула?

Я відчула, що мене люблять.

Те, що захистило мене від ненависті
і жаги розплати,

те, що надало мені мужності сказати:

«Для мене це закінчилось

любов'ю."

Мене любили.

Я вважаю, що потенціал
для масштабних позитивних змін

насправді величезний,

тому, що я знаю, на що ми здатні.

Я знаю, що людство неймовірне.

Це змушує мене розмірковувати
про деякі дійсно важливі речі

та питання,
над якими варто подумати:

Невже те, що нас об’єднує, не є набагато
більшим за те, що може розділити нас?

Невже повинна статися
трагедія чи катастрофа,

щоб ми відчули себе тісно
зв'язаними, як представники одного виду,

як людські істоти?

І коли ми зрозуміємо
мудрість нашої ери

і зможемо піднятися
вище простої толерантності,

рухаючись до справжнього прийняття

всіх тих, хто для нас є тільки «ярликами»,
доки ми їх не пізнаємо?

Дякую.

(Оплески)