Як виховувати темношкірого сина в Америці

Змалку ми всі отримуємо від батьків та вчителів поради, які здаються дивними, ба навіть збивають з пантелику. Для малого Клінта Сміта, який грався зі своїми білими друзями водяними пістолетами на нічній автостоянці, все стало зрозумілим однієї ночі. Поет зворушливо змальовує сцену розлюченої та повної страху відповіді свого батька.

Змалку я не завжди розумів,

чому батьки примушували мене
дотримуватися деяких правил.

Наприклад, чому я мусив косити газон?

Чому домашнє завдання було
настільки важливим?

Чому я не міг додати до вівсянки
желейних цукерок?

Моє дитинство було переповненим
такими запитаннями.

Це нормально для дитини.
Часом я відчував,

що краще слухатись батьків,
навіть якщо я до кінця не розумів, чому.

І річ не в тім, що вони не хотіли,
аби я мислив критично.

Їхнє виховання завжди мало на меті

допомогти мені та моїм братам і сестрам
зрозуміти реалії життя,

і, водночас, навчити нас ніколи
не приймати статус-кво як щось неминуче.

Я дійшов висновку, що це була

дуже корисна форма виховання.

Один із моїх улюблених педагогів,
бразильський письменник і вчений Пауло Фрейре,

доволі відверто говорить про
потребу освіти

як інструмента для критичного
пробудження та людської взаємодопомоги.

У своїй найвідомішій книжці,
"Педагогіка пригноблених",

він стверджує: "Ніхто до кінця не може
бути людиною,

якщо він не дає іншим бути нею".

Останнім часом я багато думаю про це,
про ідею людяності,

і особливо про те, хто ж
у цьому світі має привілей

сприйматись як повноцінна людина.

За останні декілька місяців

світ бачив, як неозброєні темношкірі
чоловіки та жінки

загинули від рук поліції та самосуду.

Ці події та все, що трапилось
після них,

повернули мене назад у дитинство,

до рішень, які прийняли мої батьки щодо
виховання темношкірого хлопця в Америці.

Змалку я не розумів їх так,
як розумію тепер.

Як важко їм мабуть було,
яку несправедливість вони

відчували, коли відбирали
частинки мого дитинства

лише для того, щоб я міг повертатись
ввечері додому.

До прикладу, я пригадую одну ніч,

коли мені було років 12.
Під час короткої поїздки в інше місто

я і мої друзі купили водяні пістолети

і перетворили готельну автостоянку
на зону водяних битв.

Ми ховалися за автомобілями,

бігаючи крізь темряву поміж ліхтарями,

і без упину реготали.

Проте через 10 хвилин

мій батько вийшов на вулицю,
схопив мене за руку

і силоміць завів до кімнати.

Перш ніж я зміг щось промовити,

сказати, як по-дурному він виставив
мене перед моїми друзями,

він висміяв мою наївність.

Поглянув мені в очі - обличчя
його було сповнене страху -

і сказав: "Синку, мені шкода,

але ти не можеш поводитись так,
як твої білі друзі.

Ти не можеш вдавати, ніби стріляєш
із пістолета.

Ти не можеш бігати в темряві.

Ти не можеш ховатись ні за чим,
окрім власних зубів".

Тепер я розумію, яким наляканим він,
напевно, був,

як легко я міг провалитись у прірву ночі,

що хтось міг сприйняти ту воду

за хорошу причину змити
все це назавжди.

За все життя я вивчив
чимало уроків.

Завжди тримай руки там, де їх можуть
бачити, не рухайся надто швидко,

знімай капюшон, коли сонце сідає.

Батьки виховували мене та моїх
братів і сестер в обладунках порад,

в океані сигналів тривоги, щоб хтось, бува,
не вкрав повітря з наших легенів,

щоб наша шкіра не закарбувалась
у пам'яті.

Так, щоб ми могли бути дітьми,
а не домовиною чи бетоном.

І річ не в тім, що вони вважали, що це
зробить нас кращими за інших -

вони просто хотіли
зберегти нам життя.

Усіх моїх темношкірих друзів
виховували так само.

З нами провели розмову,
коли ми вже підросли достатньо,

щоб нас могли помилково сплутати з цвяхом,
якого готові забити молотком в землю,

коли люди перетворили наш меланін на
синонім того, чого треба боятись.

Але як це для дитини -

з самого малку знати, що ти
не можеш бути просто дитиною?

Що забаганки юності є надто
небезпечними для твого дихання,

що ти не можеш бути просто
допитливим,

що тебе не наділяють розкішшю
робити помилки,

що чиєсь особисте упередження

може бути причиною того,
що ти не прокинешся зранку.

Але це не стало нашою сутністю.

Адже ми маємо батькiв, які виховали
нас так, щоб ми розуміли -

наші тіла не створено
як мiшені для куль -

їх створено для летючих зміїв і скакалок,
до сміху такого гучного, що аж у животі коле.

Наші вчителі вчили нас,
як піднімати руку в класі,

а не лише для того, щоб показати,
що ми здаємося.

Вони навчили нас - єдине, чого ми
повинні зректися -

це ідея, що ми не достойні цього світу.

Ми кажемо, що життя темношкірих
має значення, не тому, що життя інших - не має,

а тому, що ми повинні впевнитись,
що ми заслуговуємо жити без страху,

тоді як стільки всього вказує на те,
що ми не заслуговуємо.

Я хочу жити в світі, де мого сина

не визнають винним
ще з моменту народження,

де іграшку в його руці не
сплутають з чимось іншим.

І я відмовляюсь приймати те, що ми
не можемо перебудувати світ у щось інше,

у місце, де дитяче ім'я

не має бути написано на футболці
чи на могильному камені,

де цінність людського життя

не визначається нічим, окрім
факту, що ця людина має легені,

у місце, де кожен із нас може дихати.

Дякую.

(Оплески)